4

Ніколи б не подумала, що буду сидіти за одним столом з «нареченим», якого я зовсім не знаю і його родичами, які з цікавістю мене розглядають.

Ростислав Ігорьович – батько Тимура, перший хто сказав, що він радий тому, що його син врешті решт одружується.

Мати Тимура – Світлана Олегівна – подивилася на мене з підозрою і заявила, що наш шлюб – це лише фікція.

Тоді Ростислав Ігорьович схопив її за руку і щось тихо прошепотів на вухо, від чого вираз обличчя Світлани Олегівни швидко змінився і став розгубленим.

Я хочу взяти свою виделку, проте стикаюся своєю рукою з рукою Тимура і мене ледь не б'є легким струмом.

Ми одночасно прибираємо руки.

- А ти, виявляється, ще й струмом можеш вдарити, коли щось не подобається, - через деякий час каже мені Тимур, коли його родичі починають вже третю пляшку шампанського і другу вина.

- Ти в мені сумнівався? – не знаю, чи то шампанське вдарило мені в голову, чи то я дійсно з ним…фліртую?

- Ніколи, - його посмішка дивним чином гріє мене. Мені стає не так страшно, і на мить я забуваю, що тут лише на декілька днів. І скоро це закінчиться…

Ще хвилин двадцять ми сидимо за столом і слухаємо розповіді батька Тимура про його подорожі світом і про те, як там, виявляється, цікаво. Як іноземці мислять і про його власні дослідження.

Увесь цей час ми з Тимуром тримаємося за руки під столом і я відчуваю себе інакше, не так, як завжди.

- Може підемо звідси? – раптом пропонує.

- Куди? І як? Тут же твої батьки, інші родичі…

- До зимнього саду, бачила його?

- Ні.

- Тоді ходімо, покажу, - ми встаємо з-за столу, не звертаючи уваги на інших та просто виходимо на вулицю.

Тимур не відпускає мою руку і міцно стискає її, а я спокійно дозволяю йому це, бо це ж так чудово, відчути себе нареченою, нехай і фіктивною, правда?

***

- Тут так чарівно, не думала, що такі місця взагалі існують, - кажу чоловікові, як тільки оглядаю сад.

Він увесь цей час уважно за мною спостерігає, наче боїться, що я втечу від нього.

- Ти така дивна, Василино, - його голос звучить за моєю спиною і я обертаюся, ледь не втративши рівновагу, бо він опиняється ще ближче, ніж я гадала.

- Чому? – мій погляд ковзає по його обличчю; по губам, які щось відповідають мені; по очам, у яких я тону останні півтори години; я повністю поглинута ним.

- Ти порушила всі мої плани, я не мав наміру й справді одружуватися, - вираз його обличчя залишається серйозним, проте я все одно не можу повірити в те, що почула.

Я відходжу від Тимура на декілька кроків і обіймаю себе за плечі. Так я почуваюся в безпеці. Так мене ніхто не зможе образити. І збрехати також ніхто не зможе…

- Я щось не те сказав? – він стає похмурим, а я жалкую, що така дурепа. А якщо в нас щось вийде з цього дурного викрадення?

Та ні, таке буває лише в казках… Навіть новорічний подарунок не може бути таким нереальним. Це неможливо.

- Вибач, просто я…

- Я зрозумів, не твій типаж, - він усміхається.

- Ні, ні… Боже, ні. Я не це мала на увазі, - починаю сміятися, бо ми дійсно не зрозуміли один одного.

- Хочеш сказати, що я красунчик?

- Не заперечую, - вилітає без задньої думки і лише потім я усвідомлюю, що сказала.

А Тимур тим часом мовчки спостерігає за моїми діями.

- Не нервуй ти так, я знаю, що в мене важко не закохатися.

- Дурник, - жартівливо б'ю його в плече, а він перехоплює мою руку і змушує наблизитися до нього.

- Чого б ти зараз хотіла? – шепоче мені майже в губи.

А я не можу дати йому відповідь… Соромно таке казати, проте все, чого я зараз хочу: поцілунок. Саме від Тимура.

І він розуміє, адже в наступну ж секунду цілує мене.

Я не можу повірити, що це відбувається. Метелики в моєму животі починають кружляти без кінця. Я настільки щаслива в цю хвилину, що не можу повірити в те, що це взагалі можливо і дійсно відбувається саме зі мною.

Ми цілуємося лише декілька секунд, а мені здається, що я встигаю подумати про все своє життя. І дійти висновку, що все, що було до Тимура – сіра пляма. А все, що відбувається з цього моменту – стало кольоровим.