3

Чоловік дивиться на мене так, наче я – порушення всіх його планів. Наче він думав зовсім про іншу дівчину, а врешті решт прийшла…Я.

«Якщо б у мене був вибір, мене би тут взагалі не було!» - хочеться закричати.

- Це хто? – його голос лунає так неочікувано, що я здригаюся всім тілом. Навіть голос у нього низький, трохи хрипкий, але однаково гарний.

Андрій помітно напружується. На його вилицях починають ходити жовна, поки він вирішує, що саме відповісти хазяїну.

- Ваша наречена. Ну, тобто фіктивна, - швидко виправляє сам себе мій викрадач.

- Я хіба цю просив привезти? На фото була зовсім інша.

- Так це… Її подруга, от, а та дівчина захворіла, тому не змогла приїхати, - у мене ледь очі на лоб не лізуть від такої заяви. Я такими справами не займаюся. Прикидатися чиєюсь нареченою… Який сором.

Незнайомець після останніх слів Андрія знову зупиняє свій погляд на мені. Тепер у його очах немає жалю, там лише холод та байдужість до всього, що тут відбувається.

- Ну добре, ця теж підійде. Дякую, Андрію. Гроші вже на твоїй картці, - він змахує рукою, а Андрій підштовхує мене до номера.

Коли за мною зачиняються двері, я думаю, що мені кінець. Зараз цей чоловік може робити зі мною все, що захоче… І я не зможу опиратися. Ми наодинці.

Проте він мене дивує: залишаючи мене стояти біля дверей, він проходить повз. Навіть не повертається, можливо я впала, або намагаюся втекти з цього номеру! Він настільки впевнений у собі?

Я хмикаю і збираюся піти за ним, проте щось йде не за планом, я чіпляюся за килим і просто падаю на підлогу, боляче підгорнувши при цьому свою ліву ногу.

Чоловік повертається до коридору за мить. Сідає біля мене навпочіпки, уважно оглядає мою ногу, трохи натискаючи на те місце, де як раз болить найдужче.

- Просто підвернула, нічого страшного, - підіймається на ноги і знову дивиться на мене з висоти свого зросту.

- Дякую за те, що поставили діагноз, - відповідаю з іронією.

- То це ти – мій новорічний подарунок? - незнайомець з цікавістю дивиться на те, як я намагаюся піднятися з підлоги і навіть не думає мені допомагати.

-  Що? Який ще, до біса, подарунок? Ви геть божевільний? - кидаю роздратовано у відповідь.
Чоловік загадково посміхається.

- Не треба грати зі мною в ці ігри, дівчинко. Ти сама все чудово розумієш. Хіба Андрій не пояснив?

Мої очі ледь не вилітають з орбіти після такої заяви. Що він мав мені пояснити?

- Ви щось переплутали, - починаю швидко шукати вихід, коли розумію, що цей чоловік не жартує.

- Отже так. Картка на столі, ключ від номера також. Ідеально зіграєш роль моєї нареченої – і будеш вільна. Грошей я не шкодую, тільки ти постарайся… Ну, посмішку там і погляд зміни. Давай-давай, поквапся. Почнемо з того, що ти встанеш з мого килима.

Не одразу, але в мене це все ж виходить. Чоловік тим часом сідає за комп’ютер, який знаходиться в його вітальні. Там цілий стіл для цих робочих справ.

Він не звертає на мене жодної уваги, доки я не закашлююся від спраги. Тоді чоловік мовчки підіймається зі свого шкіряного, великого крісла, бере склянку з водою і простягує мені.

- Пий, - і я п'ю.

- Хто ви? – поставивши склянку на стіл, питаю чоловіка.

М'язи на його тілі помітно напружуються, сорочка натягується, і я бачу, що до спортивного залу він ходить часто.

У його темно-сірих очах видніються смішинки, які чоловік навіть не збирається приховувати.

- Досі робиш вигляд, що не знаєш, хто я?

Я мовчу. Йому марно щось доводити, незнайомець все одно не слухає мене і не буде.

- Алієв Тимур Ростиславович. Приємно познайомитися, а ти?...

- Василина. Просто Василина.

- Отже, просто Василина, - говорить з неприхованим сарказмом, - перейдемо до більш нагальних справ. Сьогодні ввечері у нас святкова вечеря з моїми батьками. Тобі треба їх вразити. З батьком особливих проблем не виникне, а от з моєю мамою треба бути уважною. Вона не повірить, що я врешті решт вирішив одружитися і привів наречену у свій дім. Захоче перевірити. Твоє завдання – переконати її в тому, що ми справжня пара. Зрозуміло?

Я киваю, не взмозі відповісти щось ще. Чорт, цей чоловік геть божевільний, точно…

- На першому поверсі є магазин одягу, можеш сходити туди і обрати собі сукню, взуття, сумочку, усе, що тобі необхідно.

Я хапаю картку і ключ від номера і вилітаю звідти.

Спускаюся на перший поверх і кидаюся до магазину. Консультантка дивиться на мене так, наче я з космосу спустилася, а не з готелю.

- Може вам чимось допомогти?

- Так… Мені треба сукню і все, що до неї.

Дівчина швидко підбирає мені довгу сукню червоного кольору, чорні туфлі на шпильці і завершує цей образ маленькою сумочкою.

Я розраховуюся карткою, а коли збираюся її прибрати, дівчина раптом питає мене:

- Ви надовго з ним?

Я застигаю.

- З ким, з ним?

- З Алієвим.

- Я… - спочатку гублюся, а потім все ж згадую, що я прикидаюся його нареченою, - я його наречена.

- Що? – консультантка здивовано питає.

Я не відповідаю їй, мовчки беру пакет з речами і йду з магазину.

До номеру повертаюся точно через дві години, сподіваючись на те, що Алієв кудись пішов.

З таким успіхом я могла й мріяти про те, що зможу втекти звідси. Як тільки я зачиню двері, чоловік виходить до мене в святковому костюмі.

- Ну то що, ти готова? Даю десять хвилин, щоб зібратися. Ми вже запізнюємося.

Я розумію, що вечір буде складним…