2

Чужі голоси лунають віддалено, наче я знаходжусь у якомусь глибокому сні. Як тільки я намагаюсь відкрити очі, голова починає дуже сильно боліти, тому я закриваю їх знову.

Я відчуваю, що знаходжусь у теплому приміщенні, адже мої руки, які страждали від холоду, нагрілись.

Я сиджу. Так, це вже добре. Руки зв’язані якоюсь міцною ниткою. Скільки не намагалася б звільнитися – нічого не виходить.

- Це точно вона? – раптом відчуваю чуже дихання на своєму обличчі і радію, що здогадалася й далі імітувати втрату свідомості.

- Яка різниця? Бос сказав, що потрібна худорлява брюнетка. А ця ще й як лялька виглядає, - відповідає другий чоловік.

Ні, мені звісно приємно, що вони вважають мене гарною, проте це можна було сказати особисто, а не викрадати мене посеред вулиці.

- Але він начебто конкретну показував. Ну, фото надсилав нам.

Після цієї фрази я чую гучний сміх одного з чоловіків.

- А ця чим не така? Ой, слухай, та бос підміни навіть не помітить. Де він ще знайде таку наречену? Тим паче тимчасову. Вважай, що новорічний подарунок. Тому їдемо до нього, нехай сам з нею розбирається.

Я різко розплющую очі, не очікуючи цього навіть від себе. Сканую поглядом машину, у якій знаходжуся, дорогу, по якій ми їдемо, але все одно не розумію, де ми знаходимося. Я не місцева, тому не зможу запам’ятати абсолютно нічого. І це дуже погано. Куди мені тікати? І яким чином?

Я бачу, що зі мною поруч сидить не той чоловік зі шрамом, бо він знаходиться за кермом. Другий, у свою чергу, уважно оглядає мене з ніг до голови. Здається, перший звав його Андрієм.

- Прокинулася? – питає той самий Андрій, і я помічаю, як той, що зі шрамом, дивиться в мою сторону через дзеркало заднього виду.

- Принцеса, - усміхається, демонструючи мені свої золоті зуби. Не думала, що такі ще хтось робить.

- Куди ми їдемо? – питаю майже пошепки, бо голос чомусь зник, а горло болить так, наче мене намагалися задушити.

- До Санти, будеш його подарунком на свята, - відповідає Андрій, тримаючи телефон у руках.

Чоловік комусь дзвонить, а коли на тому кінці беруть слухавку, він починає помітно нервувати. Стискає руку в кулак і смикає ногою.

- Бос, я знайшов дівчину, про яку ви говорили, - швидко проговорює, наче його можуть зупинити на півслові.

Потім слухає відповідь. І згодом знову каже:

- Скоро будемо у вас, не хвилюйтеся, встигнете до святкової вечері. Мама чекає? Привіт їй, - я ледь не падаю після цієї фрази. Привіт? Який ще привіт?! Мене взагалі то викрали! – «Наречена» у чудовому настрої.

Андрій завершує розмову, повертаючись до мене всім корпусом:

- Ну що, нумо знайомитись, чарівна незнайомко, - ховає телефон до кишені, а я уважно стежу за кожним його рухом, - не звертай увагу на Арсена, він трохи злий. Новий Рік сам буде святкувати, тому не може змиритися з таким перебігом подій.

- Ви розумієте, що це ненормально – викрадати людину посеред вулиці? А якщо я піду до поліції?

- Викрадення нареченої – стародавній звичай. Тим паче, що ти ще не бачила, до кого ми тебе веземо.

- І до кого ж, дозвольте спитати?

- До найкращого в світі чоловіка. Ти ще й грошенят отримаєш, чим тобі не відпочинок?

Я шоковано дивлюся спочатку на одного, а потім і на другого чоловіка. А вони мовчать. Куди я потрапила?

- Розв’яжіть мені руки, - роздратовано кидаю.

Андрій дістає маленький ніж і акуратно розрізає тонкі, проте міцні нитки. 

Я потираю зап’ястя, які вже почали боліти від того, що їх так міцно стягнули.

- Я Василина, - бормочу собі під ніс, проте в машині тихо, тому чоловіки чують.

- Я Андрій, як ти вже встигла зрозуміти, а це Арсен, - другий навіть весело підморгує мені.

- Довго нам ще? – не знаю, куди подівся мій страх, напевно це від шоку і від прийняття того, що я нікуди не подінуся.

Навіть якщо кинутися на одного з чоловіків, я не зможу вибратися з цієї машини без жертв. На дорозі ожеледиця, одна невірна дія і всім буде дуже погано.

Тому я продовжую слухняно сидіти на місці.

Невдовзі ми під’їжджаємо до готелів, які виглядають ну дуже розкішно. Проте я все ж не можу до кінця зрозуміти про жарт щодо нареченої, мабуть вони просто глузують з мене.

- Ласкаво прошу на вихід, - Арсен першим виходить з машини, відкриває дверцята з моєї сторони і простягає мені свою руку.

Я приймаю її, бо здається, що на своїх ногах я точно зараз  не зможу встояти.

Так і виходить. Як тільки піднімаюся, щоб вийти з машини, ледве не падаю. Не думала, що скажу це, але дякую Арсену, який не дав мені цього зробити.

- Далі Андрій проводить тебе, - його шрам уже не здається мені таким страшним. Не знаю, що сталося з чоловіком, проте йому точно було не солодко.

- Ходімо, - мої думки перериває гучний голос Андрія.

Дивно. Усе це дуже дивно. Не так себе мають поводити викрадачі. Вони мають бути грубими, злими, але аж ніяк не турботливими.

Щось тут точно не так.

Ми заходимо до готелю, який всередині виявляється не менш розкішним, ніж зовні. Андрій спокусливо посміхається адміністратору, яка весь цей час не зводить з мене своїх очей. Вона що, заздрить мені?

Високі стелі, величезна люстра, мармурова підлога і сходи – можна осліпнути від того, як тут усе гарно.

- Нам на дев’ятий поверх, пішли до ліфту, - чоловік м’яко бере мене за руку і веде за собою.

Ліфт рухається дуже швидко і плавно. Я не встигаю нічого усвідомити, як стулки відчиняються і ми опиняємося на поверсі, де знаходиться лише один номер у самому кінці.

- Нам туди, - підтверджує Андрій моє мовчазне питання.

Він стукає у двері рівно три рази. Не більше, не менше. Це що, якийсь свій шифр?

Двері номеру відчиняються не відразу. Спочатку я чую повільні кроки, а потім, як тільки хазяїн відчиняє двері, моє обличчя опиняється під прицілом темних, майже чорних очей.