1

— Слухай, Лер, ну куди мені їхати? Яка Буковель? У мене тут робота стабільна, Олег… Був.

Подруга закочує очі, коли я знову згадую ім’я свого колишнього хлопця.

Ми розійшлися місяць тому, бо Олег сказав, що я занадто молода й вразлива. Мені лише двадцять, а йому тридцять один. Він давно не хлопчик, тому хотів сім’ю. Але вважав, що я не зможу йому цього дати.

— Яка робота, Вась? Ну серйозно… Якщо для тебе сидіти щодня в офісі, перебирати папірці й носити всім підряд каву — це дуже круто, тоді я мовчу. Ти ніколи не думала звільнитися? Ну? Що ти втрачаєш?

Лерка завжди була ризикованою. Чого не скажеш про мене. Багато подій сковували мене по руках і ногах, не даючи змоги рухатися вперед. Тому я дуже боялася будь-яких, навіть найменших змін.

— Я — не ти. Зрозумій, — кидаю уривчасто, на що Лера знову важко зітхає.

— Я вже замовила квитки. Тож давай, пакуй валізи. Завтра ти летиш відпочивати! Добре, що Діма дав мені достатньо грошей.

До мене починає повільно доходити сенс її слів.

— Зачекай, — нервово поправляючи волосся, повертаюся до неї, — ти що, оплатила цю поїздку?

Подруга лише відмахується.

— Так, і що? Скільки ти мені дарувала дорогих подарунків… А я тобі — ні, бо не було фінансової можливості. Тому не вигадуй, збирай речі й давай — бігом назустріч пригодам!

Я скептично оглядаю свою стару валізу, коли дістаю її з верхньої полиці шафи. Вона навряд чи розраховувала на ще одну поїздку кудись… Дай Боже, щоб хоч цю пережила.

Грошей на себе я шкодувала з самого дитинства. Дорогі подарунки татові й мамі — будь ласка. Молодшій сестрі — взагалі без питань. І подрузі, своїй Лерці, постійно намагалася зробити гарний сюрприз. А от собі… Ніколи.

Я переїхала до Києва одразу після того, як закінчила навчання у своєму маленькому місті. Столиця приваблювала мене своїм вогнем, жагою до життя, яскравістю та непередбачуваним сюжетом. Мені завжди хотілося дізнатися: як люди живуть у такому великому місті? Як не губляться? Як встигають на роботу, якщо тут постійні затори?

Я вступила до університету на бюджет, навчалася за правовою спеціальністю, згодом перейшла на заочне навчання й пішла працювати. Мене взяли помічницею адвоката в їхній власний офіс. Спочатку я дуже пишалася своєю роботою й усім розповідала про свої обов’язки, але з часом усі ці папірці, постійні крики керівництва та невдоволення клієнтів почали мене виснажувати.

Тоді я познайомилася з Олегом. Він був досвідченим, по-чоловічому привабливим, а ще… Моім першим потенційним клієнтом. І він розлучався.

Я здалася йому не одразу, але з часом він таки зміг зробити так, що я була повністю поглинута ним. Я розчинилася в ньому й не бачила нікого іншого. І це було моєю помилкою. Я швидко йому набридла…

Зібравши валізу, я дивлюся на час і розумію, що потрібно лягати спати. Ми з Леркою разом орендуємо квартиру вже другий рік, вона моя одногрупниця — власне, так ми й познайомилися.

Лера надсилає повідомлення, що вона на черговому побаченні зі своїм Дімою й додому сьогодні не повернеться… Тож я можу нікого не чекати.

Заплющую очі, одразу ж відключаючись від реальності.

***

Буковель зустрічає мене свіжим, але холодним повітрям і купою снігу. Я розгублено озираюся довкола, бо моє таксі ще не приїхало. Дивлюся в телефон, де світиться повідомлення від Лери з проханням зателефонувати, коли я буду на місці й заселюся у свій номер в готелі. Дістатися б ще до цього готелю…

Я чекаю таксі вже десять хвилин, а його все немає. Руки змерзли, а рукавички я забула, як і завжди.

Раптом біля мене зупиняється чорний позашляховик із тонованими вікнами. Звідти виходять двоє чоловіків.

— Давай підвеземо, красуне, — наполегливо пропонує той, що старший.

— Ні, дякую, за мною мають приїхати, — відходжу на крок від нього, помічаючи, що я знаходжуся на якійсь вулиці, де не так багато людей.

Чоловік неприємно скалиться. Другий мовчить, лише уважно сканує мене своїм поглядом.

Обидва високі, широкоплечі й точно не місцеві. Схожі на бандитів… У одного взагалі — шрам тягнеться від щоки, зачіпаючи частину шиї. Моторошно.

— Бачимо ми, хто за тобою приїде, — сміється у відповідь, а потім різко стає серйозним, — швидко сіла в машину. Андрію, давай я вирішу.

Цей Андрій лише змахує рукою, як інший амбал хапає мене, закриваючи рот долонею, і запихає в машину, одразу ж притискаючи до мого рота якусь ганчірку з смердючою рідиною.

Я вимикаюся миттєво.

Вирішила подарувати вам цю коротку, яскраву історію на Новий Рік❤️ чекаю на ваші коментарі та зірочки, якщо подобається історія, ваша підтримка дуже важлива і підвищує мою мотивацію!