Розділ 3.

Віра.

Чоловік ніяк не реагує на мої подальші питання. Не відриваючи погляду від дороги, веде машину вулицями міста. Його поза розслаблена: ліва рука міцно тримає контроль над кермом, а друга розслаблено лежить на важелі перемикання передач. На ній же виблискує дорогий механічний годинник з великим циферблатом.

На Кості немає суворої, ділової сорочки чи костюма. Він одягнений у звичайну синю футболку-поло з не застебнутими на комірі ґудзиками та у сірі потерті джинси. Але все одно при цьому виглядає як солідний чоловік, як якийсь суворий керівник.

Я знову про себе наголошую, що тоді, що зараз чоловік не користується навігатором. Зовсім. Навіть я, яка прожила в цьому місті від народження, не знаю й більшості вулиць чи маршрутів міста. Напевно цей красень багато часу вдень проводить за кермом, катаючись у справах.

— А ким ти працюєш, Костю?

— Тобі це насправді важливо?

— Та не щоб дуже. Просто цікаво чому в такий час ти пораєшся з якоюсь малолітньою дівчиною, замість того, щоб, наприклад, сидіти на важливій нараді серед суворих директорів. Я ж не дурна. Я чудово розумію, що твій одяг, машина, годинник не коштують звичних три копійки.

— Я сам собі керівник. Мій робочий день починається тоді, коли я його почну.

— Це кльово. Напевно. Ніхто не підганяє, не квапить.

— А працівники в цей час працюють на пів сили. І прибуток дістається тому, хто старанніше працює та більше вкладає у нагальну справу. Запам'ятай, Віро, без важкої роботи немає великих грошей. Все, що дістається легко — це пастка.

— Навіть у лотереї?

— Особливо у ній. Грати в лотерею, свідомо програшна витівка. За статистикою, люди витрачають набагато більше грошей на купівлю лотерейних білетів, ніж у результаті виграють. І при цьому у них розвивається залежність: гравцям здається, що ще раз, ще один квиток й головний приз стовідсотково опинитися у них в кишені. Тому краще не витрачати на цю нісенітницю ані грошей, ані часу.

— Говориш, наче, зі знанням справи. Ти азартна людина, Костю?

— Дуже. — Він знову розтягує свою білосніжну посмішку до самих вух та скоса дивиться мені прямо в очі.
Від кавової гущі його зіниць я трохи соромлюся та впадаю в заціпеніння. Мені здається, що Костя хоче проникнути в мою голову, щоб знайти або дізнатися для себе щось важливе та цікаве про мене.

Я витримую лише п'ять секунд прямого контакту та відводжу очі. Сама себе не впізнаю. Зазвичай я майстер гри в «дивоглядки». Ніхто з моїх друзів чи знайомих жодного разу не змусив мене відвернути першою погляд. Але це біло до Кості.

Поряд із Янголом я поводжуся як і завжди з усіма друзями. Але є щось таке незвичне, що змінюється в моїй душі, коли він з'являється поряд.

Віра, прокинься! Що за романтична нісенітниця тобі лізе в голову? Певно удар головою об капот машини не пройшов без травм. Зовсім збожеволіла. Спустися на грішну землю. Де ти й де цей красень. Він, мабуть, надумав погратися та затягти тебе у своє ліжко. Ти розвага на одну ніч. Досить шукати таємні наміри та знаки долі. Прокидайся, Попелюшка. Ти не в казці. Це звичайне життя. Такі красені тобі явно не світять. Не в цьому житті так точно.

— Приїхали.

— Вже?

Я озираюся на всі боки та бачу головний корпус свого університету. Костя зупинив машину прямісінько по центру, тож тепер усі студенти з цікавістю обертаються та розглядають незвичайного залізного коня. Он навіть моя староста Олена зупинилася та з розплющеними ротом дивиться на різнобарвну іномарку. Хоча зазвичай її, окрім навчальної літератури, нічого не цікавить.

Повертаю обличчя назад до Кості та намагаюся невимушено посміхнутися. Так, мозком я все чудово розумію, але прогнати сумні думки все одно не виходить. Цього разу, я впевнена, наше прощання справді останнє.

Обережно відстібаю ремінь безпеки та перекидаю власну сумку через плече.

 Прощавай, Костю! Дякую, що підвіз.

У відповідь він лише мовчазно киває.

Відчиняю двері та без будь-якої грації, повільно виходжу з автомобіля. Варто тільки моєму тілу прийняти вертикальне положення, як куприк знову починає болісно пульсувати.

Навіщось обертаюсь та ще раз махаю долонею на прощання через повністю тоноване скло, в якому відбиваюся лише сумна я. Не знаю чи дивиться він, але ... Загалом то й неважливо.

Розвертаюсь та повільно крокую у бік навчального корпусу.

— Вір-р-о! Віро, почека-а-й! — чую за спиною голос найкращої подруги.

Зупиняюся серед тротуару. Розвертаюся та не вірю своїм очам. Попереду мчить на всіх парах Катя, а за нею, наче скеля, майорить Костя. Він іде у тому ж самому напрямку, що й моя подруга.

Невже до мене?

Серце відразу пропускає удар. Пульс стрімко розганяється до максимальної. А може, то він не до мене зовсім? Хто знає кого він тут взагалі міг побачити. Швидше за все когось з викладачів. Певно знайомий чи друг тут працює.

— Ану швидко зізнавайся подруго, що за багатій в тебе з'явився? З яких таких справ, ти тепер свою дупу возиш на отаких колесах, га? Ти що, татуся знайшла?