Розділ 5.

Костянтин 

Ми сидимо якийсь час мовчки. Вірі в цю хвилину не потрібні слова втіхи чи підтримки. Все одно не допоможуть. Їй просто необхідно заспокоїти, перш за все, свої думки в голові, перемикнути фокус уваги з того, що сталося на щось інше. Їй треба припинити так сильно тремтіти.

Волосся дівчини досі трохи сплутане, на білій майці видніється слід від чиєїсь руки, але Віру зараз свій зовнішній вигляд абсолютно не хвилює. Вона неспішно п'є замовлений шоколад та спостерігає за людьми, що проходять повз наш столик.

Іноді з її темних очей проривається самотня сльоза, але дівчина поспішно стирає її тильною стороною долоні.

Дивна дівчинка — ця Віра, але чомусь мені подобається за нею спостерігати.

Ще недавно вона з абсолютно байдужим обличчям загрожувала мені, що напише заяву в поліцію на мене, якщо я не погоджуся на її умови. А зараз за метр від мене сидить зовсім інша — вразлива, беззахисна та налякана молода жінка.

Тіло Віри досі трусить. Навіть чашку їй доводиться брати затамувавши подих. Інакше є ризик не втримати та перекинути на себе гарячу рідину.

Не дивлячись на те, що сталося, в її очах залишається відблиск тої внутрішньої, вольової основи, який я побачив у ній у нашу першу зустріч.

— Знаєш, так безглуздо вийшло. Адже мене сьогодні не мало бути тут, — вимовляє Віра не повертаючи голови. Її увага зосереджена на мамі з донькою, що йдуть на протилежному боці вулиці.

— Це як розуміти?

Я роблю ковток американо та морщусь. Навіщо до нього додали стільки цукру?

— Ми з подругою захотіли відвідати заняття з танців. Вирішили, що це буде цікаво, весело та вб'ємо двох зайців: навчимося красиво рухатися та тіло підтягнемо, без фітнесу. Сьогодні був перший урок.

— А де подружка загубилася?

Ловлю себе на думці, що мені подобається ставити запитання Вірі. Хочеться дізнатися про неї все. Нечувано. Навіщо мені потрібні подробиці життя цієї молодої особи? Адже мені тридцять чотири.

Навіщо мені двадцятирічна молодиця? Чіткої відповіді я не маю.

Просто мені треба, просто я хочу.

— Не прийшла. — Віра смикає плечима вгору та робить черговий ковток гарячого шоколаду, дивлячись за рухом вулиці. Її губи розтягуються в тонку сумну посмішку. — І ми мали рацію: танці — це дійсно дуже енерговитратна річ та дуже весела. За годину заняття мила дівчина-викладач зігнала з усіх по сім потів. Ще й змусила всіх закохатися в себе. Особливо справила враження вона на таких, як я: сором'язливий, затиснутий та неповороткий новачок.

— А ти хіба сором'язлива?

Перед моїми очима миготить нещодавній спогад, про те як Віра, сидячи в моїй машині, голосно підспівує відомій пісні, що грає з колонок. Зовсім не соромлячись того, що абсолютно не потрапляє в ноти.

Дівча явно прочитала мої думки та сором'язливо опустила очі у підлогу. Напевно, згадала про те ж, що і я. Її видав гарний такий рум'янець, що з'явився на обличчі.

— Часто буваю скромною. Особливо, коли доводиться цілу годину робити певні рухи стегнами. У бачаті без них ані кроку ступити не можна.

— Бачата? — Здивовано перепитую я.

Що таке бачата я, звісно ж, знаю. Більше того я ще вмію її танцювати. Мене дивує безпосередньо вибір танцювального напрямку. Віра не обрала ані бальні, ані народні танці. Навіть не обрала дуже популярний нині дупо тряс, як я його зву, тобто тверк.

Але дівчинка мою реакцію розцінює по-своєму та з вогнем в очах захоплено переказує все те, що встигла дізнатися та запам'ятати на першому занятті.

— Бачата — це такий вид латиноамериканського танцю, в якому основний ухил робиться на мову тіла, імпровізацію та, як я вже говорила, певні рухи стегнами. Через те, що не в кожній школі навчають бачаті, то довелося їхати до іншого мікрорайону міста. З’їздила на свою дурну голову. — Вираз обличчя Віри змінюється. В очах замість пристрасті та захоплення палає злість та образа. — Мабуть, я рано зраділа тому, що їздитиму на заняття. Це точно знак згори, що не варто це робити. От ти б, Костю, як на моєму місці вчинив? Приїхав би ще раз після пограбування чи припинив би почате? — З допитливим поглядом Віра дивиться прямо на мене.

Вона трохи примружує ліве око та на пару градусів схиляє голову вліво. Не вперше зауважую, що вона так часто робить. Але, здається, це у дівчини відбувається несвідомо.

— Будь я на твоєму місці? Я б взагалі не погодився йти на якісь там танці. Бо це те, чим мене тероризувала мати п'ять років, починаючи з початкової школи. У її розумінні кожен чоловік має вміти красиво та професійно рухатися.

Ковток паршивої місцевої кави змушує злегка скривитися.

— Бальні танці у школі та поза нею, беручи участь у різноманітних творчих заходах на вимогу вчителів. Тому у двадцять років я нізащо добровільно не погодився б піти на це катування знову.

Одкровення, що раптом вирвалося з глибин свідомості, дивує не тільки дівчину, що сидить переді мною, а й мене самого. Зазвичай я обмежуюсь загальними фразами чи зовсім ігнорую будь-які питання, пов'язані з моїм дитинством чи юністю. Зараз же сталося щось надзвичайне. Все-таки ця худенька студентка з прямим волоссям та худенькою фігурою вміє розташовувати до себе людей, всупереч зухвалому характеру.