Розділ 10.

Костянтин.

— Вітаю вас у «Руміо». Сьогодні я — ваш офіціант. Мене звати Віра. Що будете замовляти?

Я обертаюся, відразу забуваючи про розпочату партію.

Знову волею долі ми з Вірою опиняємось в одному місці. Спираюся задом на стіл та без сорому розглядаю зухвале дівчисько. На ній сьогодні немає ані світлих джинсів, ані короткої майки, в яких я звик її бачити.

Тепер Віра одягнена у білу фірмову сорочку, з логотипом закладу на спині, та коротку спідницю, яка відкриває її шикарні, довгі та стрункі ноги. На правій ікрі видніється родима пляма, трохи схожа на чорнильну ляпку.

Дівчина невпевнено переступає з ноги на ногу у своїх чорних балетках. Нервує? Нещодавно тут працює?

— О-ла-ла! А я тебе тут не пам'ятаю. Новенька? — весело питає Михайло.

Всі за столом з цікавістю дивляться на нову офіціантку. Віра несміливо киває, дістає з кишені блокнот та ручку.

— Віра, так? — Ще раз перепитує мій друг, уважно стежачи за реакцією дівчини. Його хитра посмішка підказує, що далі буде підкат. — Записуй, Вірочка. Ми з хлопцями хочемо м'ясну нарізку з овочами гриль, там фрукти. Для дівчаток неси пляшку рожевого компоту. І ще ... особисто для мене, будь ласкава, станцюй приватний танок на колінах. Подаруй чоловікові трохи жіночої ласки своїми пухкими губами.

Усі за столом починають пирскати від сміху. Мимоволі стискаю кулаки. Хочеться врізати Михайлу та іншим ідіотам.

Чорт з тим, що кожен з нас не святий та жінок ми міняємо частіше, ніж на машині колеса. Але до Віри лізти зі своїми тупими підкатами не варто.

Роблю крок до столу, щоб утихомирити горе-пікапера.

— Нарізка та рожевий компот через пару хвилин я принесу. А що стосується всього іншого, то…, — Віра трохи нахиляється до Михайла та скидає блокнотом порошинки з його піджака. — Зверніться до ваших супутниць. Судячи з їхнього зовнішнього вигляду, вони певно втекли із сусіднього борделю. А там знаєте й не такі танці робити вміють. Бо інакше ж виженуть за непридатність.

Тепер настає моя черга іржати над хлопцями. Так, так, друзі, Віра тільки на вигляд здається пухнастим зайцем, а на ділі хижа піранья. Покажи їй палець, вона його по лікоть відкусить.

— Ти що таке несеш? Який бордель? Ти зовсім очманіла? Я зараз адміністратору поскаржуся та тебе звідси викинуть за шию, — обурюється одна з дівчат, що сидять за столом.

— Нікуди ти не підеш.

— Але я.., — починає супутниця Михайла, але він завбачливо закриває своєю рукою їй рота. Друг зрозумів мене з напівпогляду.

Неписане правило: якщо я поклав око на дівчину, то вона поза зоною досяжності інших.

Віра.

— Є розмова. Чекай мене біля входу.

Тон голосу Воронцова мене просто розлючує. Якого чорта він мені щось наказує?

Не відповідаючи нічого, розвертаюсь спиною до чесної компанії та йду у бік приміщення для персоналу.

— Послав же Бог роботу. Як знала, що не варто сюди приходити. — Буркочу сама собі під носа.

Не збираюся чекати, поки Костянтин розбереться зі своїми друзями. У тому, що вони друзі чи добрі приятелі сумніватися не доводиться. Те як Костя вгамував крикливу дівчину одним реченням, а товариш зрозумів його з півслова та не суперечив. З незнайомцями так не поводяться.

Як там було в Дон Кіхоті: скажи мені, хто твій друг, і я скажу тобі хто ти? Навіть цікаво стало, а Воронцов такий самий, як і його компанія? Теж нахабніє, підкочує, вважає всіх, чи то працює у сфері обслуговування, нижчими за себе? Я помилилася, прийнявши Костю за Ангела?

Ой, усе! До біса. Не хочу думати про нього. Хай йде лісом.

— Віро, а ти куди? — За мною слідом вибігає в підсобку знайома дівчина. Це, власне, з її допомогою я сюди прийшла на підробіток.

— Додому, Ріно. Ця робота, на жаль, не моє зовсім. Не вмію я перед усілякими нахабами посміхатися.

— Якщо підеш, не допрацювавши до кінця зміни, тобі Антоніна нічого не заплатить.

— Ну і нехай. Не велика втрата. Ти вибач, що довелося за мене поручитися. Я не мала гадки, що так все вийде.

— Годі тобі. Всяке буває. Проїхали. Гаразд, бувай. Я побігла назад до зали. — Помахавши рукою, дівчина потупотіла ногами назад до відвідувачів. — Успіхів.

— Ага, дякую. Збери там усі чайові, Ріно. — Кричу їй у спину напуття. Адже людина не винна, що така робота не підійшла мені.

Стягую з себе ненависну форму та вдягаюся в улюблений, довгий сарафан. У своєму одязі однозначно комфортніше. І п'ятою точкою світити не доводиться. Зав'язую тугіше бретелі та виправляю ліф сарафана. Перекидаю сумку через плече та з полегшенням залишаю це місце.

Вийшовши надвір, прикидаю в який бік мені краще піти. Маю бажання якнайшвидше сісти на потрібний автобус та приїхати прямісінько до будинку. Згортаю за ріг будівлі, в якій була більярдна.

— Віра! — Голосно скликає мене чоловічий голос. Від несподіванки трохи сіпаюся на місці. Я вже встигла забути, що Костя просив його дочекатися.