Розділ 9.

Костянтин.

Христина одразу перестає тремтіти. Її обличчя освітлює щаслива посмішка. Очі блищать від хвилини тріумфу. Вона дістала бажану увагу. Притискає долоні одна до одної та подається плечима вперед.

— Костю, а заведімо дитину? — голосно просить у мене молода дружина.

Від такого питання щойно зроблений ковток кави відразу проситься на вихід. Я зрошую кавовим плювком не тільки папери, що лежать переді мною, але й свої випрасовані, чорні штани.

— Ти на сонці перегрілася, Христино? Чи там який веселий газ біля подіуму розпорошували? — Сухими серветками намагаюся прибрати кавові бризки зі столу. — Яка дитина, до бісової матері?

— Маленька така: рожеві щічки, у підгузку та з соскою в роті, — радісно щебече окрилена дружина. Вона ніби не про живу істоту говорить, а про побачену на вітрині ляльку.

— Христино, ти у своєму розумі? Які діти? Ти забула про наш договір?

— Костю, тобі що шкода? Мені вже майже двадцять дев'ять. У моєму віці час мати дитину, навіть не одну. Ми одружені вже п'ятий рік. Всі довкола давно чекають, що у нас ось-ось з'являться діти.

— У нашому шлюбному договорі однією з умов є пункт: жодних дітей! Ти підписала його власною рукою. Чи вже забула? Дати перечитати на дозвіллі?

— Нічого я не забула. — Ображено каже Христина та тут же продовжує гнути свою лінію: — Ми ж можемо швидко змінити умови договору. Ми спимо разом, живемо разом, ми щасливі разом. Чому б нам не подумати про дітей, Кость? Про наших спільних дітей. Я ж не прошу тебе дев'ять місяців ходити вагітним. Лише — один раз не пригадай про контрацепцію та зроби свою дружину щасливою та вагітною? Нічого надприродного, тільки це. Я хочу стати мамою. Та й батькам давно час подарувати онука чи онучку.

— Ні, Христино. Шлюбний договір не підлягає змінам. Жодних дітей і крапка.

— Але, Костю? — Христя, як маленька дівчинка, встає з дивана та тупає ногою, схрещуючи руки перед собою.

— Я ж тебе люблю, тому й хочу народити тобі малюка.

Знову мою дружину накриває цією любовною нісенітницею. Зазвичай, це трапляється не частіше аніж раз на рік. І тільки після того, як її чергова подружка вийде заміж за «велике-велике кохання» за дорослого заможного бізнесмена.

Але що цього разу стало приводом, я не зрозумію. Нових весіль у подружок Христі не було, всі давно вже одружені. Розлучень теж не відбулося, наскільки я пам'ятаю. В іншому випадку, дружина б мені всі вуха продзижчала про таку колосальну подію.

— Христино, припини. — Спокійніше вимовляю я.

— Що припинити? Що? — Дружина починає лити крокодилячі сльози. — Костю, я кажу, що люблю тебе, а ти поводишся як байдужий цап.

— Так, ось така я сволота. Скотина, яка тебе, між іншим, влаштовувала всі п'ять років нашого спільного життя. А сьогодні тебе ніби муха вкусила і ти різко помітила, що я якийсь не такий, не ідеальний весь раптом. Нагадаю тобі, Христино, що на цьому шлюбі наполягала саме ти. Я тільки оголосив свої умови. Ти погодилася на все, аби втекти з-під надмірної опіки батька, я отримав статус одруженого бізнесмена. До чого тут твої освідчення в коханні та які до дідька діти?

— Ну ти й козел. — Витираючи долонями мокрі щоки, шипить Христина. Більше від неї немає ані криків, ані гучних зізнань. Запал з'ясування стосунків вичерпала.

Дружина ще раз уважно дивиться на мене та, гордо скинувши головою, покидає мій кабінет. Звісно ж не забуває ще й насамкінець голосно грюкнути дубовими дверима.

— Здивувала віслюка капустою. Я сам себе не тільки цапом, а й ким гірше назвати можу, — розмовляючи сам із собою, інтенсивно тру руками втомлене обличчя.

Мало мені проблем на роботі, тепер доведеться ввечері миритися з Христиною. Ще й одним ліжком тут не позбутися.

Набираю номер особистого помічника та прошу оформити замовлення в улюбленому ювелірному магазині дружини.

— Кольє там чи кільце купи, яке вона надивилася востаннє. Так, вірно. Також замов вечерю з італійського ресторану. Все доставити до мене додому. Сьогодні, о восьмій вечора. Дякую, Інго.

Так половину діла зроблено. Тепер треба повернутися до наших баранів, тобто до гумових шин. Тільки-но встигаю схилити голову над паперами, як на весь будинок лунає дзвін у двері. Кого це ще чорти до нас принесли? Працювати сьогодні абсолютно неможливо.

— Доброго дня, мій дорогий... — У кабінет без стуку, зі щасливою посмішкою до самих вух, ввалюється Артем та відразу ж замовкає, побачивши моє обличчя. — Хотів сказати «та улюблений друже», але я краще промовчу. Твій вбивчий погляд пройшов крізь мене зараз, злість вдарила ще у дверях.

Друг падає на диван та витягує ноги на журнальний столик.

— У чому річ, Костянтине? Ти чого такий похмурий? Все ж складається як треба. Самойлов врешті решт запропонував вигідні умови. Погоджуйся хутчіше та поїхали підпишемо той контракт. Машини котрий день на простої, час виїжджати з вантажем.

— Ноги прибери зі столу. — Вказую другу на «порушення» та беру до рук сувенірну запальничку. Відкриваю, закриваю кришку. Дивлюся на вогник, що спалахує. Мені б трохи легкості та безтурботності Артема. Але якщо ми вдвох розслабимося й пустимо справи по течії, то одного дня можемо прокинутися без грошей в кишені та з величезною купою боргів.