Розділ 4.

Костянтин.

— Костянтин Олександрович, ти мене вибач, але я на такі умови не погоджуватимуся. Максимум п'ять відсотків скину. — Цей старий боров Самойлов продовжує хитро посміхатися, дивлячись своїми маленькими очима-ґудзиками прямо на мене.

Лише через пів хвилини цього німого діалогу він відправляє до свого рота черговий шматок жирнючої свинини.

Я витримую його глузливий погляд. Тільки після того, як старий кліпає очима, підношу склянку з мінералкою до обличчя. Черговий ковток прохолодної рідини приводить до тями.

— Десять, — непохитно повторюю йому.

Я — власник великої транспортно-логістичної компанії. Вантажівки — це наша опорна сила, яка постійно в русі та під сильним навантаженням. Тому їхня комплектація та оснащення має бути відповідною. Особливо, якщо справа стосується покришок.

Якби минулий постачальник не почав підсовувати нам підробку замість нормальної гуми, то я взагалі б не прийшов на ці сумнівні переговори. І навіщо тільки Артем вмовив мене на це?

Через некомпетентність та ідіотизм деяких людей, я змушений другу годину сидіти зараз з цією неприємною для мене людиною за одним столом і терпіти його огидне цвіркотіння. А все через те, що Самойлов — один з найбільших та, що не менш важливо, офіційних постачальників кращої гуми для вантажівок у країні.

Я чудово обізнаний, якими обсягами у нас відбувається закупівля покришок та як на цьому запрацює дорогий пан Самойлов. Тому маю намір досягти максимально низької закупівельної ціни для своєї компанії, на ексклюзивних умовах.

— Бач, який ти впертий. Биту годину з тобою про одне й те саме теревенимо, а ти все ні в яку.

Нарешті співрозмовник відправляє в рот останній шматок м'яса та запиває все це бурштиновим напоєм.

— Андрій Анатолійович. Нічого особистого, — розводжу я руками в сторони та вдаю, мов не помітив його зневаги.

— То що ж з тобою робити, Костянтине…?

— Олександровичу.

— Точно, Санович. — Від цієї фамільярності хочеться закотити очі. — Костянтине Сановичу, я ще раз обміркую твою пропозицію. До понеділка дам точну відповідь. А зараз, вибач, справ по шию. Ніколи тут штани просиджувати.

Так, звичайно, саме тому ти, Андрію Анатолійовичу, півтори години жував тарілку картоплі з м'ясом та морочив мені голову. Бо часу обмаль. Так-так.

— Тоді тримаємо зв'язок на телефоні. До зустрічі.

Ми тиснемо один одному руки та Самойлов виходить межі ресторану. Я навпаки залишаюся сидіти на місці, бо з хвилину на хвилину маю під'їхати Артем. Мій найкращий друг і, за певними обставинами, мій нещодавній бізнес-партнер.

— Ще кави, будь ласка, — прошу я в офіціантки, що проходить повз.

— Так, звичайно, — відповідає вона та зникає геть.

Дивлюся на годинник та починаю злитися. Півтори години зникли у трубу через Самойлова. Тепер ще й друг спізнюється вже на сім хвилин. Знає, що я ненавиджу непунктуальність й все одно завжди спізнюється.

— Привіт, друже! Ну що можна святкувати? — Артем падає на сусідній стілець, жадібно потираючи руки. — Контракт наш, правда?

— Ага. І через це я готовий тобі прямо зараз вистрілити пробкою від пляшки прямо в зад. Ти до кого мене відправив, Артеме?

Офіціантка ставить на стіл мою каву та цікавиться, чи потрібно нам що ще. Отримавши негативну відповідь, дівчина миттєво зникає з нашого поля зору.

— А що сталося? Мені Анатолійовича радили як тямущого та дуже зговірливого бізнесмена.

— Тільки ось зі мною він не хотів розмовляти ані про угоду, ані про сприятливі умови. Напевно, простіше домовитися зі шматком м'яса, ніж із цим кабаном, на прізвище Самойлов.

— Ну, тобі не вгодиш. Ти й минулому постачальнику не надто дуже симпатизував.

— І, як виявилося, мав рацію. — Випиваю в один ковток усю каву. Збираюся на вихід. Дістаю з кишені піджака сонцезахисні окуляри. — Він нас підставив. За такі гроші підсунути нам таку палену гуму — це схоже на самогубство. Від їхньої репутації не залишиться й сліду, я вже постараюся.

— У-у-у! Та ти я подивлюсь злий з самого ранку. Може, відправимо все до дідька, Костю? Поїхали до стриптиз-клубу, га? Пілони, дівчатка, оголені частини тіл? Обіцяю, що ти миттю забудеш і про Самойлова, і про всі проблеми.

Я негативно махаю головою.

— Іншим разом, Артем.

— А що тебе вдома тримає? Все одно Христини немає у місті. А я тебе не здам, ти ж знаєш. Я — могила. Костян, погоджуйся та поїхали.

Трель мого мобільного, що лежить на столі, змушує надовго замовкнути мого друга. Ми удвох тягнемося очима до екрана.

Номер для мене незнайомий.

— Хто це? — ледве чутно питає Артем. — Може Самойлов передумав?

Я знизую невиразно плечима та приймаю виклик.

— Слухаю.

— Алло, Костю? Це — Віра… Ну та, що перебігала дорогу на червоний. Допоможи мені, будь ласка.