Розділ 2.

Віра.

Двигун дорогої іномарки муркотить мов березневий кіт. Ось що значить справжня дорога іномарка! Це мені не дідусева іржава колимага, в якій при їзді рівною дорогою торохтить так, ніби ось-ось усі навісні деталі будь-якої миті відваляться.

Дозволяю собі витягнути вперед руку та з захопленням доторкнутися до відполірованої шкіряної торпеди. Неймовірно м'яка на дотик.

— Пристебнися. — Не відриваючи погляду від дороги, командує мій особистий, але на жаль тимчасовий, водій. — Кажи адресу, куди тебе везти.

— Вулиця Солом'янська, шістдесят п'ять, дріб п'ять.

— Це ж на іншому кінці міста?

— Звичайно на іншому. А ти що думав я тебе попрошу підвезти мене до сусіднього під’їзду?

— Точно божевільна. — Посміхається чоловік та додає: — І я такий самий, раз на це погодився.

— Гей! Може досить? У мене взагалі то ім'я є.

— І як тебе звуть, божевільна дівчино?

Зупинившись біля світлофора чоловік дозволяє собі звернути увагу на мене. Де мого тіла торкається погляд дорослого красеня шкіра ніби спалахує.

Дивне збентеження та жар змушують мене  трохи знервувати.

Я відвожу сором’язливо очі.

— Віра, — ледве чутно вимовляю я. Проте всередині є стійка впевненість, що чоловік все одно мене почув.

— І що ж тобі знадобилося, Віро, на іншому кінці міста?

— Мене там один хлопець дуже чекає. Якщо я не встигну до призначеного часу, то він плакатиме. А тебе як кличуть, невихований?

— Костянтин. — Киває на знак знайомства чоловік. — Тобто ти так поспішала на побачення, що стрибнула під машину? І ти ще стверджуєш, що не божевільна?

— Хм. — Я схрещую руки на грудях та відвертаюся до вікна.

Дістав цей Костянтин. Залагодив одне й те саме, як папуга. Чи можна подумати він сам ідеальний?

Хоча?

Я подумки малюю образ Костянтина.

Отже, що тут вдієш? Я сама собі брешу. Костянтин — ідеальний. Я вже встигла оцінити його зріст, ширину накачаних плечей, судини, що виступають на передпліччях та навіть розгледіла силует сталевих кубиків преса.

Відтінок очей Кості зараз нагадує шоколадну суміш, яка в залежності від додавання молока варіюється від гіркого, практично чорного до світло-коричневого.

Щоб якось заповнити тишу, що виникла в салоні автомобіля, я тисну на екрані бортового комп'ютера іконку «Радіо». Простір навколо нас відразу оглушується гучними звуками техно-музики.

Фу, який жах! У голові відразу звучить неприємний голос дівчинки з мультфільму «Ні, ні, ні!». Зараз я знайду щось цікавіше.

Перемикаю діапазон та гортаю ФМ-станції. Краєм ока помічаю, що Костянтин постійно відвертається від дороги та стежить за моїми рухами.

Напевно, я поводжуся надто по-господарськи в його машині. Але він мовчить та не робить мені зауважень, значить я можу продовжити пошуки гарної музики.

Нарешті вдається вловити ту радіостанцію, де крутять переважно популярні музичні хіти останнього десятиліття. Та ще й саме зараз лунає моя улюблена пісня. Невже доля вирішила бути до мене трохи м'якшою, після перенесених подій?

— I'm in love with the shape of you, — я голосно підспівую рудоволосому хлопцю з гітарою.

Тіло саме йде в танець під запальний ритм. Я навіть дозволяю собі трохи пританцьовувати сидячи.

Ну і що, що мені ведмідь на вухо наступив? Яка взагалі різниця? Головне — це атмосфера та веселощі в душі.

Навіть кремезний красень Костянтин перестає супити брови та посміхається своєю чарівною усмішкою.

Пролунала одна, друга пісня з моїми «вокальними» вставками й ось уже серйозний, дорослий чоловік, сам того не помічаючи, стукає пальцями по керму в такт пісні, а губи ворушаться, повторюючи слова.

— Ага, попався! Тепер я знаю, що ти — фанат дівчачих пісень.

— Вони просто в'їдливі до мозку кісток. Крутять постійно, от і запам'ятовуються.

— Ну так, звичайно, розкажи це комусь іншому. Тут поверни ліворуч. Поїдемо через двори. Так ближче.

— Ти добре знаєш цей район?

— Звичайно, я тут живу. Зупини біля зелених воріт.

— Це ж дитячий садок?

— Так, то він. Саме сюди мені й треба. Найкращий чоловік на світі, з твоєї милості, між іншим, вже зачекався на мене. Піду хутко рятувати від затоплення весь перший поверх.

— У тебе є син? Скільки йому?

— Брат. Йому майже п'ять. — Відстібаю ремінь безпеки, перехоплюю сумку на плече, — Дякую тобі, Костянтине, та бажаю удачі. Не їзди швидко, бо раптом що. Не всі дівчата такі щасливі, як я. — Смикаю ручку дверей та залишаю салон дорогого автомобіля.

Хороша була казка. Навряд я колись ще раз у своєму житті посиджу в салоні такої машини. Хіба що у сновидіннях.