14. Пошуки

Гел вийшов до розгалуження, де ширина й висота квадратного коридору сягали метрів по п’ять. Вогневичка він розмістив на плечі — маленький промінчик ледь розсіював темряву. Аята намагалася трималася біля Гела Навіть її лякала нескінченність темних коридорів, його безкінечні бічні гілки. Певне, коли ця база була у космосі, її мешканці частенько блукали цими коридорам навіть при яскравому освітленні.

— Ти знаєш, куди йти? — запитала меолі у Гела.

— Я відтворив у пам’яті приблизну схему тедрола. Та він дуже вже великий. Якщо пройти кілометра два, вийдемо до сходів. Сподіваюся, вони не зламані, — відповів Гел.

— А далі? — Аята ладна була йти, поки не зітре ноги, але їй хотілося знати, що вона з кожним кроком буде ближчою до своїх дітей.

— Тут сотні кілометрів, — відповів Гел. — Я намагаюся створити портал, але поки не виходить.

— А що треба зробити, щоб розблокувати твої здібності? — запитала Аята.

— Дістатися рубки. Вона на цьому рівні, десь за двадцять кілометрів звідси. Якби я був певен, що палуба витримає мою вагу, ти могла б сісти на мене й ми дісталися б туди швидше.

— Яка пристойна пропозиція від перевертня, — усміхнулася Аята. — Якщо ти бігтимеш швидко, ймовірність що палуба витримає, вища. Нумо до тієї рубки. Це ж точно допоможе?

— Я заблокую корабельний комп’ютер і вимкну Аннакому. Це розблокує тедрол, і ми зможемо швидко вибратися звідси разом з твоїми дітьми.

— Аби вони були живі, аби тільки були живі. Ніколи навіть не уявляла що доведеться протистояти богині, у яку я навіть не вірила, — Аята всміхнулася. — Перетворюйся, помчали.

— Гаразд, хоч зігріюсь. Замерз до сонливості. Поклади руку мені на шию і притиснись до моєї спини. Щойно відчуєш хутро під пальцями, тримайся міцно — я бігтиму швидко.

— О, — Аята захвилювалася. — Таке у мене вперше — їздити на аджарі.

— Я тейл, — хмикнув Гел.

Аята притулилася до його спини й поклала руку на потилицю. За мить вона відчула наче падає, і опинилася на спині великого звіриська, і вчепилася ногами у його боки. Вогневичок згас. Темрява огорнула Аяту.

Тейл мчав зі швидкістю військового гравітатора. Меолі чула, як тріщить палуба під його великими лапами. Будь-якої миті вони могли провалитися крізь ту крихку опору на неймовірну глибину — Гел казав, що тут сотні кілометрів, а глибина кілометрів тридцять, чи навіть більше. Аята бачила у молодості за служби на флоті схожу космічну базу, з містами, космодромами, заводами, навіть фермерськими господарствами, тож чудово уявляла собі довжину цих коридорів. Та головне цієї миті було втриматися на спині перевертня, який, з усіма своїми гігантськими розмірами й масою, дивом вписувався у повороти коридорів, не скидаючи швидкості. Добре, що Аята довгий час об’їзжала диких намарів, бо інакше Гел загубив би її на першому різкому ривку.

Хоча намар точно врізався би в перший-ліпший кут твердою головою.

Вони певне вже пробігли більшу половину дороги до рубки керування, коли Аята побачила попереду вогник, сліпучо яскравий. Тейл біг прямісінько на нього, проте невдовзі різко зупинився. Вогонь ліниво поїдав наламаний шматками пластик, підживлювався якоюсь рідиною. Смерділо так, що забивало нюх. Найбільше — перевертням. Біля багаття порався один аджар, а другий, худорлявий, шукав неподалік паливо для вогнища. З іншого боку від вогнища дрімали Зак і хірург Ренгок, мокрі, змерзлі, зіщулені. У науковця нога була перемотана ганчір’ям, з якого стирчали шини з того самого пластику, видраного зі стін старої бази.

Коли тейл зупинився біля вогнища, аджар Ріру виступив наперед. Звичайно, він пам’ятав, що чужинець — дракон, та в цьому коридорі для тридцятиметрового вогняного звіра не вистачало місця, принаймні так собі міркував Ріру. Яр навпаки очікував, що зараз дракон додасть їм вогника. Йому не страшно — він металік, хіба одяг згорить. А от пан Зак, який усю дорогу скиглив, що йому холодно, певне, врешті зігріється.

— Які в нас гості! Може, приєднаєтеся до нашого маленького багаття? — мовив Ріру гучним басом.

Зак, почувши голос аджара, прокинувся, побачив у світлі багаття велику і страхітливу голову тейла скочив на ноги:

— Яре, стріляй у нього!

— Та що ти будеш робити з тим дурнем, — вилаялася Аята. Вона зіскочила зі спини тейла, підійшла до Зака й вдарила його кулаком під щелепу. Маг аж сів на ноги хірурга; Ренгок прокинувся, скрикнув і спихнув того зі своїх колін.

Ріру спостерігав за цим дійством, не роблячи жодної спроби захистити свого наймача. Тільки прокоментував:

— Люблю таких жінок, справжня королева!

Аята глянула на нього з гнівом, та аджар тільки руки підняв: мовляв, я проти тебе не хочу ставати, я твій друг, так бовкнув.

— Було би з чого стріляти, пане Заку, я б і тоді не стріляв у дракона, — усміхнувся він і простягнув руку до тейла: — Мене Яр звати.

Великий звір перетворився на людину, знайому всім присутнім, а надто після пожежі в кабінеті пана Зака. Потиснув руку аджарові. Ріру поспіхом також простягнув руку:

— Ріру, шанувальник драконів.

— Ач як защебетали, — бубонів Зак. — Шанувальники драконів... зрадники.