13. У темряві

Лувір, асистентка хірурга Ренгока та спецслужбовиця відділу безпеки Альянсу, почувши, що й другий перевертень втік, написала термінове повідомлення керівництву:

— Перемовини зірвалися. Великий кіт і королева втекли.

Відповідь прийшла одразу:

— Дія двадцять, — що означало ліквідувати базу.

Поки всі бігали, гасили вогнище й намагалися наздоганяти втікачів, Лувір відчинила двері кліток, у яких утримували «пацієнтів». Розбурхала Лисицю, до якої дуже прив’язалася й називала донею, і, підтримуючи дівчину-ворлока, повела її до зовнішнього люку, де була прихована кімнатка, про яку не було відомо навіть Закові.

Лувір мала ключа від тієї кімнатки. Вона знала, що відколи задіє два натискачі на пульті керування, у неї буде десять хвилин на те, щоб забратися з бази й хоч трохи відбігти. База була розташована під поселенням длоків і під містом Епо, лабораторія ж — під самим поселенням, та Лувір не думала про приречених длоків. Вона виконувала наказ.

Службовиця відчинила зовнішній люк. Змусила Лисицю стояти на ногах, обхопила її обличчя долонями:

— Дитино, йди в люк і далі, скільки зможеш відійти. Я тебе наздожену, і ми з тобою побудуємо хатинку десь у горах, будемо жити без цього всього жаху. Йди, маленька, йди.

— Гаразд. Ти справді мене наздоженеш? — запитала Лисиця сонним голосом. Ще діяли знеболювальні й заспокійливе, дівчину-ворлока похитувало.

— Так, доню, так. Спробую вкрасти для нас якийсь транспорт. У нас усе вийде, і ми заховаємося від усіх.

— Добре, мамо, люблю тебе, — сказала Лисиця, і Лувір відчула, що зараз заплаче. Пришвидшила дівчину:

— Ходи швидше, часу обмаль.

— Йдемо разом, — запропонувала Лисиця. — Чому ти залишаєшся? Ходім.

— Я хочу знищити це місце, — тремтячим голосом відповіла Лувір. — Іди вже.

— А мої друзі? — налякалася Лисиця.

— Я увімкну тривогу, і всі встигнуть втекти, — збрехала Лувір. Вона безмежно любила цю дівчинку з лисячими вухами й рудим хутром замість волосся й поспішала врятувати її саме її. — Іди, іди швидше. — Вона обійняла дівчину й відсторонила від себе.

Лисиця вийшла на засніжену рівнину, подивилася у бік найближчого гаю гігантських дерев.

Лувір забігла до ангара. Він був порожній, лише в кімнаті спостереження дрімав охоронець. Лувір активізувала один із гравітаторів, який належав найманцям-аджарам, і потягла за руків’я за собою, наче велику повітряну кульку. Поставила біля таємної кімнати.

Ключ застрягав, і відімкнути дверцята вдалося не відразу. Далі просто: важіль і два натискачі. Усе. Лувір поспіхом виконала інструкцію, вибігла за двері й скочила на гравітав. Зовнішній люк було відчинено, залишилося тільки вилетіти з бази… та вперед полетів один лише гравітав. Жінка залишилася на місці — її тримав за комір піджака власник гравітава, аждар-найманець. Застібки на піджаку затріщали, комір почав душити Лувір, і вона заборсалась, намагаючись вдарити аджара по ногах п’ятами в черевиках. Гравітатор тикнувся в стіну біля прочиненого люку й захитався, наче човник на воді.

— Чого ти мій гравітатор без дозволу береш? Ви зовсім знахабніли, раби Альянсу, — лаявся височенний аджар.

Лувір жадібно хапала ротом повітря, комір перетиснув горло. Почула вереск, і раптом аджар випустив її комір. Жінка впала, проте відразу підхопилася. На спині гіганського аджара сиділа маленька Лисиця й душила перевертня. Аджар ухопив дівчину-ворлока за руку, кинув через себе на підлогу. Вона впала обіч Лувір, підхопилася й знову кинулася на найманця. Жінка почула, як щось металеве й важкеньке впало біля її ніг — то Лисиця забрала в аджара пістолет та жбурнула їй. Лувір підхопила зброю і закричала до названої доньки:

— Падай!

Дівчина зреагувала миттєво. Вона відштовхнулася від аджара і в сальто відлетіла вбік. Лувір стріляла, скільки вистачило куль. Аджар упав на спину і не рухався.

Жінка підхопилася на ноги. Лисиця кинулася до неї, і Лувір штовхнула дівчину до гравітатора.

Вибухова хвиля наздогнала їх уже поза межами бази. Гравітатор полетів сторчма, і Лувір з Лисицею попадали на сніг.

 Двері кабінету здригалися під ударами. З коридору ломилися солдати й службовці, намагаючись врятувати майстра Зака.

Вода текла зі стелі, але не могла згасити полум’я. Примара переспрямовувала  її по стінах. Тож меблі, килим і пластик вільно палатимуть, поки у кабінеті залишатиметься кисень. Сморід горілого пластику перекривав усі інші запахи.

Зак стояв, наче пришпилений, посеред вогню, не міг поворухнутися. Навколо нього блимала тоненька завіса силового поля, вогонь припікав, піт стікав по обличчю та спині, але навіть витерти його маг не міг. Примара його знерухомила й заблокувала мозок. Зак міг думати, відчувати, але не впливати на матерію. Імпульси згасали, не встигаючи закріпитись у намірі. Напівпрозора дівчина стояла червоним маревом серед вогню, злий погляд був прикутий до розпашілого лиця аелогаруда. В охопленому полум’ям кабінеті залишилися тільки вони двоє, але у Зака було матеріальне тіло, яке запросто могло згоріти у вогні.

— То ти мене хотів своєму правителю подарувати? — різко запитала примарна дівчина. — Наче я іграшка, трофей. То я трофей, Заку?