12. Вибух

Мілен опритомніла. Через холод і брак повітря її тіло стало не слухняним. Та розум був ясним, тож вона сконцентрувала імпульс і вплинула на фільтри тиску повітря й кондиціонер. Повітря полинуло в кімнату та легені тейли, а життєдайне тепло швидко нагріло тіло.

Три тітки в білому одязі знаходилися у кімнаті. Одна сиділа за мікроскопом, інша — біля монітору комп’ютера, третя, наймолодша, гралася у гру на телефоні.

Мілен уявила, як атоми бронебійного надміцного скла втрачають стабільність, й починають рухатись наче кулі, сформувала імпульс, та, певне, вклала в той намір забагато енергії.

Лувір сиділа обличчям до прозорої стіни, за якою була камера піддослідної. Наче уві сні, вона почула тріск, відвела очі від монітора, на якому набирала повідомлення начальнику відділу безпеки, і побачила, як тріщить та розлітається на друзки, мовби вибухає, непробивне скло. Тренована в спеціальній школі агентів, Лувір схопила пістолет із голчатими кулями й присіла під захист столу, ховаючись від уламків. Анатей підвела голову від мікроскопа, і їй в обличчя й груди вп’ялися шматки скла. Даріку скочила на ноги — і зігнулася від болю. Уламок скла влучив їй у живіт.

Тейла в іпостасі великого звіра вилетіла крізь розбите скло разом із вибуховою хвилею. Даріку впала на коліна й відкотилася у куток, заповзла в прошарок між стіною та канапою. Анатей впала разом зі стільцем. Лувір випросталася й вистріла у звіра — раз, другий, проте величезна, схожа на вовка кішка стрибнула на неї та могутніми лапами підім’яла агентку спецслужб, відкинувши її до стіни.

Мілен глянула на міцні герметичні двері лабораторії та уявила, як руйнується зв’язок між молекулами заліза й домішками. Вона послала імпульс, який матеріалізував її думки, і залізна плита дверей зім’ялася, наче була вироблена з фольги, якою загортають дитячі цукерки. Шматок покрученого металу відлетів до стіни й зачепив охоронця. Від сильного удару по голові охоронець випустив свій засіб зв’язку.

Калтокійка сканувала лабораторію і все довкола. Вона добре запам’ятала біологічний код Даян, набір енергетичних звуків та вібрацій її тіла. Код Іол, певне, був схожий. Тепер потрібно якось зорієнтуватися серед білих коридорів невідомої підземної бази.

Таємно облаштувати таку велику базу, навіть якщо привезти будівельні матеріали разом з матеріалами для будівництва поселення, неможливо без узгодження старости. Отже, старий староста помер не випадково — певне, не хотів більше співпрацювати з Альянсом. А новий жрець, набожний та фанатичний, мабуть, був агентом спецслужб Альянсу.

Мілен відчувала, що Іол зараз на тому ж рівні, де була лабораторія, а от Даян — двома поверхами нижче. Біля дверей кімнати молодшої мелолі стояло двоє охоронців, ще двоє сиділи на стільцях навпроти дверей. Побачивши великого темного звіра, охоронці стали в ряд, наче кеглі, і звели гашетки на автоматах. Але стріляти вагалися — вони сприйняли тейлу за одне з експериментальних творінь хірурга та майстра, адже часом ворлоки, виконували доручення й щоб швидше подолати великі відстані бази, бігали коридорами у звіриній трансформації. Мілен скористалася паузою і стрибнула на двох вояків, які стояли посередині. Ті відлетіли в різні боки — точно кеглі — й збили двох товаришів, що стояли біля стіни.

Під поглядом тейли засуви на дверях кімнати меншої мелолі відсунулися й двері відчинися. Мілен, щоб не лякати зайвий раз дитину, набула людської форми. Солдати звелися на ноги й хотіли атакувати нахабного звіра, аж тут звір став юною дівчиною, і ошелешені охоронці незчулися, як довкола них постало слабке силове поле — липучі гравітаційні мотузки. Щоб таке створити, треба було уявити павутину з міцністю сталевого тросу, яка притягувала до себе всі об’єкти, та й так, що годі відчепити.

Хлопці з Альянсу заплутались у павутинні Мілен, наче мухи.

Іол відвела очі від екрану, глянула на Мілен. Вона, мабуть, також спершу сприйняла калтокійку за когось із працівників чи пацієнтів бази, бо набурмосилася й мовила твердим голосом:

— Нікуди не піду, поки не пройду рівень.

— Твоя мама тут, — повідомила Мілен, стоячи у дверях. — Ти, певне, скучила за нею. І сестра твоя також тут, треба її витягти з камери.

Дівчинка відклала комп’ютер на підлогу, скочила на ноги, усміхнулася, але одразу набурмосилась, буркнула:

— Я тебе не знаю. Тут усі обманюють.

— Я не обманюю, — запевнила малу Мілен. — Хочеш — не вір, але зараз я йду рятувати твою сестру Даян. Якщо бажаєш, можеш піти зі мною.

— Гаразд, ходім, — погодилась дівчинка й пообіцяла: — Але якщо ти мене обманюєш, я вдарю тебе і втечу.

Мілен усміхнулася й помчала коридором. Іол вийшла з кімнати і з усмішкою розглянула солдат, які заплуталися в невидимих мотузках силового поля. Молодшій мелолі інсталяція сподобалася, тож дівчинка, вже не вагаючись, побігла за Мілен.

Даян сиділа під м’якою стіною на м’якій підлозі. Тканина, якою оббили стіни, була волога, у плямах плісняви, від неї гидко тхнуло. Коли дівчина намагалася чинити спротив, її облили холодною водою і вдарили струмом. Теплу куртку й черевики забрали разом зі зброєю. Даян тремтіла від холоду, але намагалася на камеру здаватися байдужою до того, що називала незручностями. Камеру спостереження вона помітила відразу: та легенько блимала і кутку попід стелею, на за п’ять метрів від підлоги. Кімната для бранців здавалася колодязем.