13. Пошуки

Гел вийшов до розгалуження, де ширина й висота квадратного коридору сягали метрів по п’ять. Вогневичка він розмістив на плечі — маленький промінчик ледь розсіював темряву. Аята намагалася трималася біля Гела Навіть її лякала нескінченність темних коридорів, його безкінечні бічні гілки. Певне, коли ця база була у космосі, її мешканці частенько блукали цими коридорам навіть при яскравому освітленні.
— Ти знаєш, куди йти? — запитала меолі у Гела.
— Я відтворив у пам’яті приблизну схему тедрола. Та він дуже вже великий. Якщо пройти кілометра два, вийдемо до сходів. Сподіваюся, вони не зламані, — відповів Гел.
— А далі? — Аята ладна була йти, поки не зітре ноги, але їй хотілося знати, що вона з кожним кроком буде ближчою до своїх дітей.
— Тут сотні кілометрів, — відповів Гел. — Я намагаюся створити портал, але поки не виходить.
— А що треба зробити, щоб розблокувати твої здібності? — запитала Аята.
— Дістатися рубки. Вона на цьому рівні, десь за двадцять кілометрів звідси. Якби я був певен, що палуба витримає мою вагу, ти могла б сісти на мене й ми дісталися б туди швидше.
— Яка пристойна пропозиція від перевертня, — усміхнулася Аята. — Якщо ти бігтимеш швидко, ймовірність що палуба витримає, вища. Нумо до тієї рубки. Це ж точно допоможе?
— Я заблокую корабельний комп’ютер і вимкну Аннакому. Це розблокує тедрол, і ми зможемо швидко вибратися звідси разом з твоїми дітьми.
— Аби вони були живі, аби тільки були живі. Ніколи навіть не уявляла що доведеться протистояти богині, у яку я навіть не вірила, — Аята всміхнулася. — Перетворюйся, помчали.
— Гаразд, хоч зігріюсь. Замерз до сонливості. Поклади руку мені на шию і притиснись до моєї спини. Щойно відчуєш хутро під пальцями, тримайся міцно — я бігтиму швидко.
— О, — Аята захвилювалася. — Таке у мене вперше — їздити на аджарі.
— Я тейл, — хмикнув Гел.
Аята притулилася до його спини й поклала руку на потилицю. За мить вона відчула наче падає, і опинилася на спині великого звіриська, і вчепилася ногами у його боки. Вогневичок згас. Темрява огорнула Аяту.
Тейл мчав зі швидкістю військового гравітатора. Меолі чула, як тріщить палуба під його великими лапами. Будь-якої миті вони могли провалитися крізь ту крихку опору на неймовірну глибину — Гел казав, що тут сотні кілометрів, а глибина кілометрів тридцять, чи навіть більше. Аята бачила у молодості за служби на флоті схожу космічну базу, з містами, космодромами, заводами, навіть фермерськими господарствами, тож чудово уявляла собі довжину цих коридорів. Та головне цієї миті було втриматися на спині перевертня, який, з усіма своїми гігантськими розмірами й масою, дивом вписувався у повороти коридорів, не скидаючи швидкості. Добре, що Аята довгий час об’їзжала диких намарів, бо інакше Гел загубив би її на першому різкому ривку.
Хоча намар точно врізався би в перший-ліпший кут твердою головою.
Вони певне вже пробігли більшу половину дороги до рубки керування, коли Аята побачила попереду вогник, сліпучо яскравий. Тейл біг прямісінько на нього, проте невдовзі різко зупинився. Вогонь ліниво поїдав наламаний шматками пластик, підживлювався якоюсь рідиною. Смерділо так, що забивало нюх. Найбільше — перевертням. Біля багаття порався один аджар, а другий, худорлявий, шукав неподалік паливо для вогнища. З іншого боку від вогнища дрімали Зак і хірург Ренгок, мокрі, змерзлі, зіщулені. У науковця нога була перемотана ганчір’ям, з якого стирчали шини з того самого пластику, видраного зі стін старої бази.
Коли тейл зупинився біля вогнища, аджар Ріру виступив наперед. Звичайно, він пам’ятав, що чужинець — дракон, та в цьому коридорі для тридцятиметрового вогняного звіра не вистачало місця, принаймні так собі міркував Ріру. Яр навпаки очікував, що зараз дракон додасть їм вогника. Йому не страшно — він металік, хіба одяг згорить. А от пан Зак, який усю дорогу скиглив, що йому холодно, певне, врешті зігріється.
— Які в нас гості! Може, приєднаєтеся до нашого маленького багаття? — мовив Ріру гучним басом.
Зак, почувши голос аджара, прокинувся, побачив у світлі багаття велику і страхітливу голову тейла скочив на ноги:
— Яре, стріляй у нього!
— Та що ти будеш робити з тим дурнем, — вилаялася Аята. Вона зіскочила зі спини тейла, підійшла до Зака й вдарила його кулаком під щелепу. Маг аж сів на ноги хірурга; Ренгок прокинувся, скрикнув і спихнув того зі своїх колін.
Ріру спостерігав за цим дійством, не роблячи жодної спроби захистити свого наймача. Тільки прокоментував:
— Люблю таких жінок, справжня королева!
Аята глянула на нього з гнівом, та аджар тільки руки підняв: мовляв, я проти тебе не хочу ставати, я твій друг, так бовкнув.
— Було би з чого стріляти, пане Заку, я б і тоді не стріляв у дракона, — усміхнувся він і простягнув руку до тейла: — Мене Яр звати.
Великий звір перетворився на людину, знайому всім присутнім, а надто після пожежі в кабінеті пана Зака. Потиснув руку аджарові. Ріру поспіхом також простягнув руку:
— Ріру, шанувальник драконів.
— Ач як защебетали, — бубонів Зак. — Шанувальники драконів... зрадники.
— Певне, разом буде простіше вибратися звідси, — несміливо й тихо мовив Ренгок.
— Гаразд, панове. — Гел криво усміхнувся. — Ми з меолі біжимо до рубки керування цією базою — вимкнути бортовий комп’ютер.
— Якщо ту рубку не затопило. Тут уся нижня частина під водою кілометрів двадцять углиб, — похитав головою Яр.
— Старійшино, ви мислите, що як заблокуєте комп’ютер, вона втратить контроль над цим місцем? — насмішкувато запитав Зак і знову підвівся.
— А у вас є якийсь план? — запитала Аята.
— Немає у нього плану, крім вижити, — мовив за мага здоровань Ріру.
— Отже, спробуємо мою задумку, а там думатимемо далі, — мовив Гел. — Аято? — І перетворився знову на звіра.
Аята без слів скочила на його спину, і вони зникли в темряві.
— Ач поспішає, — мовив Яр. — Може, мені за ним побігти? Допоможу якщо що.
— Якби він хотів допомоги, сказав би. А так краще не йди, бо загризе, — відповів Ріру.
— Ні, ми підемо, — вирішив Зак. — Ренгок залишиться тут, зачекає на наше повернення.
— Я тут загину, пане Заку! — обурився хірург. — Навіщо вам бігти за драконом?
— Щойно я поверну собі силу, то нейтралізую його, — відповів Зак.
— Та ми що, йти то йти, — пхикнув Ріру.
— Цікаво буде поспостерігати за битвою магів.
— Ви вб’єте ту жінку, — наказав Зак.
 
 
Мілен побачила вогник, який самотньо палав у коридорі старої бази,  Прикрила рукою вогник на своєму плечі. Даян тягнула її туди:
— Ходімо, може, там мама!
— Або якась почвара у халаті, — прогарчав Рек. — У животі пустка, я би зараз залюбки зжер якогось різаку.
Даян здивовано подивилася на хлопця.
— Малий! Ти що, людей їси?
— Ще не пробував, але зараз ладен з’їсти. — Хлопець вишкірив великі звірині ікла в частвовій трансформації й розчепірив пальці з кігтями. У напівтемряві при слабкому вогнику він мав страхітливий вигляд.
— Не жартуй із нею, — усміхнулася Мілен, спостерігаючи за демонстрацією звіриних ознак, — бо сприйме серйозно й заріже тебе власними кігтями.
— А ти можеш? — Рек округлив жовті очі, що ледь світилися, відбиваючи сяйво вогневичка.
— Можу, — підтвердила Даян. — То що, йдемо?
— Але ви, дівчата, страшні, — бубонів Рек.
— Ніколи, чуєш, ніколи не кажи дівчатам таких компліментів, — настановила Мілен менторським тоном, засміялася й пішла на вогник.
— Де це я страшна? — пхикнула Даян. — У палаці кажуть, я красива, хоча для дівчини це не має значення.
Мілен вже побачила багаття, яке викидало із себе чорний смердючий дим. Добре, що стелі коридорів високі, бо інакше Даян і Рек, певне, вчаділи б від того отруйного диму що стелився під стелею.
Рек також мав звіриний зір:
— Я когось бачу… Невже Різак?.. Уб’ю паскуду! — Хлопець трансформувався в щось страхітливе: верхня частина тулуба набула вигляду напівсобаки-напіввовка, нижня залишилася людською. Він упав на руки, які стали лапами, і помчав до багаття. Мілен також трансформувалася й побігла за розлюченим ворлоком, обігнала його, звалила з ніг, і вони удвох провалилися на нижній рівень наполовину затоплений водою. Хлопець зменшив обєм і вагу свого звіриного тіла й видряпався по стіні нагору, мокрий і злий. Мілен рвонула за ним, також зменшивши вагу, встигла вхопити за задню лапу й знову повалила на підлогу. Крихкий пластик неприємно заскрипів під вагою перевертнів.
Ренгок, побачивши двох перевертнів, скочив на ноги, опираючись на шматок рейки, яку йому Яр знайшов замість милиці. Спробував втекти та впав.
— Я вб’ю його! — гарчав ворлок. Він підхопився на всі чотири й відштовхнув тейла вільною лапою, ледь не скнувши її знову в провалля. Та Мілен була вправніша. Вона вп’яла кігті йому в ногу, щоб болем перебити напад шалу. Збила хлопця-перевертня з ніг і притиснула лапою:
— Його судитимуть. Не чіпай, — наказала.
Даян під стінкою пройшла мимо чорної дірки в підлозі, обійшла своїх друзів, які цієї миті могли налякати кого завгодно. Юній мелолі й самій було трішки моторошно бачити двох звіриськ у темному коридорі, та вона була абсолютно переконана, що впорається з кожним, хто на неї нападе. Її тренували найкращі воїтельки Іноти. Та й не по-жіночому виказувати страх, а надто перед очима ворога. За ворога тут був хірург Ренгок. Щоправда, Даян не бачила раніше цього чоловіка, але якщо він так розлютив доброго Река, то він мусив бути ворогом. Проте вона підійшла до лікаря й милосердно простягнула йому руку:
— Ходімо. Я допоможу вам повернутися до багаття, і ми трохи поговоримо.
— Але Рек мене вб’є. Він дуже агресивний, — тихо сказав Ренгок, однак руку подав. Даян допомогла йому підвестися на ноги й дошкандибати з милицею до того шматка пластику, на якому сидів славетний науковець до приходу трійці.
— Певне, допекли ви йому. Він узагалі-то розумний і приязний, ба навіть добрий хлопець, — відповіла лікарю мелолі.
Мілен повернула собі людську подобу. Рек струснув із себе сміття, яке налипло на руде, схоже на голки дикобраза хутро, також набув форми, а головне — розміру людини, хоч і досі зі звіриними ознаками: великими вухами й жовтими очима. Обоє підійшли до багаття. Юний ворлок не втримався й вигукнув, тицяючи пальцем зі звіриним кігтем у хірурга:
— Тебе судитимуть! Чуєш? Справжній суд судитиме. Й запроторять у найгіршу буцегарню в усіх галактиках!
— Ну й нехай, — погодився Ренгок. — Аби я тільки тут вижив, а там хай судять, хлопчику.
— Ще синочком назви, різак довбаний, — Рек сердито сів біля багаття — Жерти хочу. Може, я таки спробую людського м’яса?
— Йди пополюй, тут є звірина, — мовила Мілен. — Щурів не чіпай, вони розумні істоти, а дрібні ящірки годяться. Даян, певне, також хоче їсти.
— Не хочу я їсти. Шматок у горло не полізе. Хіба пити, але де тут знайдеш чисту воду?
— Тут чиста вода, — запевнив Ренгок. — Ми брали проби й досліджували. За п’ятьсот років вода очистилася, тепер вона абсолютно звичайна, питна. Ви п’єте її у вашому місті, хіба трохи профільтрованою.
— Ач як щебече, садист, — гарчав Рек. — Гаразд, піду знайду ящерок, бо голод робить мене злим. — Хлопець підвівся й стрибнув у темряву, перевтілюючись у русі.
— Таке неймовірне створіння вийшло. — Хірург із захватом провів ворлока поглядом. — Але йому, певне, ходілося залишитися звичайним безправним інотським хлопцем.
— Може, він хотів би сам обирати, ким йому бути? — запитала Даян.
— А ви даєте своїм чоловікам і хлопцям право вибору? — запитав лікар.
— Можна, я його вдарю? — запитала Даян у Мілен.
— Не потрібно, ти його вб’єш.
— Ви, місцеві дівчата, усі такі… Якщо не маєте відповіді на запитання — б’єте. Твоя мама також без слів вдарила пана Зака.
— А детальніше? — запитала Мілен.
— Де ти бачив мою маму?! — накинулася на хірурга Даян.
— Десь хвилин десять тому промчала тут на своєму ручному тейлі. Та й ти, я бачу знайшла собі подружку. Певне, це у вас сімейне.
— Куди саме вони промчали? — запитала Мілен, ігноруючи його жарти. Вона спіймала Даян за светра й усадовила на місце.
— Мама жива, мама жива, — усміхнулася Даян, повторюючи ці слова, наче смакуючи. — Мама жива. Куди вони пішли?
— Шукати рубку керування, щоб заблокувати бортовий компютер бази й розблокувати магію. Тільки от пан Зак із двома аджарами пішли за ними, щоб убити твою маму й того тейла. А мене залишили помирати тут.
— Ходімо! — Даян скочила на ноги. — Вони хочуть вбити маму!
— Реку! — гукнула Мілен в темряву, де чулося якесь шарудіння по кутках. — Обережно, бо провалишся. Ходи сюди, обід перенесено на невідоме майбутнє.
Рек у смітті і навіть павутинні вийшов на світло. Трансформувався, жалівся:
— Я жерти хочу, жер-ти. Немає тут ніяких ящірок, навіть пацюків немає.
— Потерпи трохи. Даян, як твоя нога?
Даян подивилася на ногу, розтягнувши порізану штанину:
— Наче й не було нічого.
— Почекайте, ви теж залишаєте мене тут? — обурився Ренгок.
— Так, Різаку, буде час подумати над своєю поведінкою, — кривлявся Рек.
— Так, залишаємо, — погодилась Мілен, — Не бійтеся, вас знайдуть і ви відповісте за свої злочини.
Мілен знову запалила вогневичка і пішла, розсіюючи ним темряву, Даян і Рек пішли за нею.
— Кляті перевертні, кляті маги, кляті інотки, жорстокі тварюки, — лаявся хірург їм услід.
Даян наздогнала Мілен, з усмішкою запитала:
— То моя мама їздить тут верхи на твоєму братові?
— Даян, — Мілен жартівливо насупила брови, — а чи не зарано вельми вельможній спадкоємиці інотської корони розважатися грубезним армійським гумором?
— Та я про верхову їзду, — ні на мить не знітилася дівчина, — а ти про що подумала?
— А ви про що? — запитав Рек, наздогнавши дівчат.
— Та тобі ще рано, — відмагнулася Даян.
— Чому рано? — обурився хлопець. — Я вже знаю, як з’являються діти, тільки до чого тут верхова їзда?
— Він жартує, чи серйозно? — собі під носа сказала Даян.
— А я от думаю про те, що Різак залишився там і він там здохне, а я голодний.
— От заціпило, — здивувалася Мілен.
— А як ми тут знайдемо мою маму?
— По запаху.
— Тут справді пахне жінкою, схожою за запахом на тебе, але тільки цей один запах я й відчуваю, — мовив Рек. — Вона там сама.
— Вона не сама. Вона з моїм братом, — виправила Мілен.
— А й справді, ти також нічим не пахнеш. То вона з твоїм братом займається верховою їздою? — Рек загиготів. — А що, Даян, хочеш і ти верхи проїхатись?
— А можна?
— Певне, потрібно.
— А я?
— А ти на чотирьох тільки тримай дистанцію й швидкість, бо провалимося.
— Круто.
 
Іол першою підбігла до вогника. Над підлогою вертівся яскравий вогневичок, біля нього сиділа дівчинка віку Іол. Біляве хвилясте волоссячко, біле гарненьке личко з пухкими рожевими вустами й фіалковими очима та біла сукня простого крою, спідниця з одного бору трохи обгоріла. 
Вона підвелася, простягнула руку до Іол. 
— Привіт, я Анна.
— А ти тут звідки? Я тебе ніколи раніше не бачила, — з агресією мовила Лоран і підійшла ближче до Іол, готова захищати малу мелолі.
— Мене тримали в ізоляції, — відповіла Анна.
— Нас усіх тут тримали у ізоляції, — буркнув Юре. Він склав руки на грудях, розглядаючи дівчинку. Вона йому не подобалась нагадувала примару що завжди слідувала за Заком.
- Тепер усі вільні, — вигукнула Іол, — То ж можемо вільно йти. Моя сестра впала кудись, я маю її врятувати. Йдемо рятувати Даян.
— Нам краще триматися разом, — додала Анна.
— От дрібнота, ще й командують, — пробурмотів Бін, ляснувши себе по стегнах наче водяна птаха.
— Гаразд, — Юре підняв довгі руки догори. — Питання, куди ми маємо йти?
—  Є Сходи там, але нагорі все палає. Поки не вигорить запальна речовина яку, певне, вприснули у баки з водою, туди не поткнутися, — відповіла Анна.
— Тоді пожежу потрібно обійти, — зітхнув юнак. — Є ще виходи?
— Є, я гралася в гру і запам’ятала схему цієї бази, — усміхнулася Анна.
— Я також гралася в смертельний лабіринт! — вигукнула Іол. — Але щоб знати, куди йти, ми мусимо дізнатися, де ми є.
— Я намалюю, — усміхнулася Анна.
Лоран глянула на двох десятиліток:
— Маленькі, чим ви малюватимете ваші каракулі?
Анна дістала з кишені три різнокольорові маркери, хоча Лоран могла заприсягтися що кишень на тій простезній білій сукні не було.
— А малюватимемо на стіні, — запропонувала Іол.
Дві дівчинки почали заповзято розмальовувати фарбовану перетинку маркерами, відтворюючи схему бази. Перевертні стежили за тим, як стіною розходилися лінії.
 
«Джарек» приземлився біля чорної вирви. Комп’ютер вимкнувся, працювали лише допоміжні системи. Тарек саджав великий зореліт вручну.
— Тавасе, готуй групу з п’яти бійців, будемо витягати адмірала з тієї діри, куди він знову вліз.
— Я з вами, — до рубки вскочв Нейл, — потрібно ще свідомість нашого корабля знайти.
Перед очима калтокійців зіткалася тоненька фігурка аватара «Летоса», особистого катера Мілен і Гела.
— Я сам схожу. «Джарек» відділив свою свідомість від системи, щоб місцева богиня подумала, що може на нього вплинути. Мене ж вона сприймає як людину з магічними здібностями. (Добре чи погано що вона нас забула) Тареку, відчиниш більший ангар для гравітаторів пошукової групи? Може, вона не помітить мого тіла. Я заховаю його у ангарі.
— Отже, мене попереджати не потрібно? — обурився капітан «Джарека»:
— Вона слухала всі розмови на кораблі. То штучний розум із тієї ж партії, що й ми. МИ були створені для військової техніки, та нас трьох забракували для військових кораблів і я не розумію як так трапилося що її вмонтували у тедрол. Мене і Джарека творчиня подарувала Гелу.
— Як то вас забракували? — запитав Нейл.
Тавас тимчасом активізував наруч, мовив:
— Ствен, Ріа, Дарек, збирайте людей для рятувальної операції. Піднімайте гравітаційні платформи.
— Забракували тому, що ми почали розвиватися надто швидко виявляли почуття й емоції. Вона була першою. У ній — особистість науковиці, яка нас усіх розробляла. Твоя співвітчизнця, Тавасе. — «Летос» тицьнув у ящера тендітною рукою.
— Дуже мудро — розмістити такий біокомпютер на цивільній базі, — хмикнув Нейл, - А я цієї історії не знав.
— А я знав, — згадав Тавас. — Їі звали Нілален, вона викрала матрицю штучного інтелектту та зникла. Її вивіз Гел з Пайри. Вона віддала йому наших розумників. Цікаво, що з нею сталося, бо що сталося з Анною, ми вже знаємо.
— Якщо зуміємо з нею домовитись — дізнаємося що сталося з нашою Матір’ю. — усміхнувся «Летос».
— Так чого застиг, Нейле? Ходімо. — Тавас штовхнув дракона до виходу з рубки, — Джареку, присунь пару тадо… А, чорт, забув. Треба самим шукати.
— Не потрібно розкидувати, то й шукати не треба буде, — менторським тоном докинув «Летос».
— От уже! — присвиснув Тавас. — От не патякай, якщо не можеш допомогти. Точно з одної партії.
- Ми брати, - наголосив Летос, - Але от сестричка наша щось трохи зла вийшла.
- Не дивно, - відповів Джарк.
Капітан «Джарека» збирав команду для пошуку вцілілих. Послав повідомлення на патрульний корабель з проханням надати їм побільше людей. Військовий корабель Ради контролював простір навколо планети, бо Альянсу не було віри.
Перед тим як зникнути, «Летос» повідомив:
— Епо загрожує землетрус. Не дуже потужний, але тут, у степу, буде таки велика діра. Хапайте всіх, хто вижив і тягніть до міста. За кілометр до нього почнеться безпечна зона.
— Чорт, я забув про місто! — капітан ухопився за голову. — Джареку… Та що ти будеш робити! Немає тут Джарека. Тареку, покажи мені, що робиться тут під поверхнею землі.