12. Біганина

Лувір, асистентка хірурга Ренгока та спецслужбовиця відділу безпеки Альянсу, почувши, що й другий перевертень втік, написала термінове повідомлення керівництву:
— Перемовини зірвалися. Великий кіт і королева втекли.
Відповідь прийшла одразу:
— Дія двадцять, — що означало ліквідувати базу.
Поки всі бігали, гасили вогнище й намагалися наздоганяти втікачів, Лувір відчинила двері кліток, у яких утримували «пацієнтів». Розбурхала Лисицю, до якої дуже прив’язалася й називала донею, і, підтримуючи дівчину-ворлока, повела її до зовнішнього люку, де була прихована кімнатка, про яку не було відомо навіть Закові.
Лувір мала ключа від тієї кімнатки. Вона знала, що відколи задіє два натискачі на пульті керування, у неї буде десять хвилин на те, щоб забратися з бази й хоч трохи відбігти. База була розташована під поселенням длоків і під містом Епо, лабораторія ж — під самим поселенням, та Лувір не думала про приречених длоків. Вона виконувала наказ.
Службовиця відчинила зовнішній люк. Змусила Лисицю стояти на ногах, обхопила її обличчя долонями:
— Дитино, йди в люк і далі, скільки зможеш відійти. Я тебе наздожену, і ми з тобою побудуємо хатинку десь у горах, будемо жити без цього всього жаху. Йди, маленька, йди.
— Гаразд. Ти справді мене наздоженеш? — запитала Лисиця сонним голосом. Ще діяли знеболювальні й заспокійливе, дівчину-ворлока похитувало.
— Так, доню, так. Спробую вкрасти для нас якийсь транспорт. У нас усе вийде, і ми заховаємося від усіх.
— Добре, мамо, люблю тебе, — сказала Лисиця, і Лувір відчула, що зараз заплаче. Пришвидшила дівчину:
— Ходи швидше, часу обмаль.
— Йдемо разом, — запропонувала Лисиця. — Чому ти залишаєшся? Ходім.
— Я хочу знищити це місце, — тремтячим голосом відповіла Лувір. — Іди вже.
— А мої друзі? — налякалася Лисиця.
— Я увімкну тривогу, і всі встигнуть втекти, — збрехала Лувір. Вона безмежно любила цю дівчинку з лисячими вухами й рудим хутром замість волосся й поспішала врятувати її саме її. — Іди, іди швидше. — Вона обійняла дівчину й відсторонила від себе.
Лисиця вийшла на засніжену рівнину, подивилася у бік найближчого гаю гігантських дерев.
Лувір забігла до ангара. Він був порожній, лише в кімнаті спостереження дрімав охоронець. Лувір активізувала один із гравітаторів, який належав найманцям-аджарам, і потягла за руків’я за собою, наче велику повітряну кульку. Поставила біля таємної кімнати.
Ключ застрягав, і відімкнути дверцята вдалося не відразу. Далі просто: важіль і два натискачі. Усе. Лувір поспіхом виконала інструкцію, вибігла за двері й скочила на гравітав. Зовнішній люк було відчинено, залишилося тільки вилетіти з бази… та вперед полетів один лише гравітав. Жінка залишилася на місці — її тримав за комір піджака власник гравітава, аждар-найманець. Застібки на піджаку затріщали, комір почав душити Лувір, і вона заборсалась, намагаючись вдарити аджара по ногах п’ятами в черевиках. Гравітатор тикнувся в стіну біля прочиненого люку й захитався, наче човник на воді.
— Чого ти мій гравітатор без дозволу береш? Ви зовсім знахабніли, раби Альянсу, — лаявся височенний аджар.
Лувір жадібно хапала ротом повітря, комір перетиснув горло. Почула вереск, і раптом аджар випустив її комір. Жінка впала, проте відразу підхопилася. На спині гіганського аджара сиділа маленька Лисиця й душила перевертня. Аджар ухопив дівчину-ворлока за руку, кинув через себе на підлогу. Вона впала обіч Лувір, підхопилася й знову кинулася на найманця. Жінка почула, як щось металеве й важкеньке впало біля її ніг — то Лисиця забрала в аджара пістолет та жбурнула їй. Лувір підхопила зброю і закричала до названої доньки:
— Падай!
Дівчина зреагувала миттєво. Вона відштовхнулася від аджара і в сальто відлетіла вбік. Лувір стріляла, скільки вистачило куль. Аджар упав на спину і не рухався.
Жінка підхопилася на ноги. Лисиця кинулася до неї, і Лувір штовхнула дівчину до гравітатора.
Вибухова хвиля наздогнала їх уже поза межами бази. Гравітатор полетів сторчма, і Лувір з Лисицею попадали на сніг.
 Двері кабінету здригалися під ударами. З коридору ломилися солдати й службовці, намагаючись врятувати майстра Зака.
Вода текла зі стелі, але не могла згасити полум’я. Примара переспрямовувала  її по стінах. Тож меблі, килим і пластик вільно палатимуть, поки у кабінеті залишатиметься кисень. Сморід горілого пластику перекривав усі інші запахи.
Зак стояв, наче пришпилений, посеред вогню, не міг поворухнутися. Навколо нього блимала тоненька завіса силового поля, вогонь припікав, піт стікав по обличчю та спині, але навіть витерти його маг не міг. Примара його знерухомила й заблокувала мозок. Зак міг думати, відчувати, але не впливати на матерію. Імпульси згасали, не встигаючи закріпитись у намірі. Напівпрозора дівчина стояла червоним маревом серед вогню, злий погляд був прикутий до розпашілого лиця аелогаруда. В охопленому полум’ям кабінеті залишилися тільки вони двоє, але у Зака було матеріальне тіло, яке запросто могло згоріти у вогні.
— То ти мене хотів своєму правителю подарувати? — різко запитала примарна дівчина. — Наче я іграшка, трофей. То я трофей, Заку?
Вона говорила, вуста її рухалися, але в гуркоті й скреготі вогню Зак уже не чув звуків — він чув думки, сформовані у слова.
— Відповідай! — закричала дівчина — вже не примарна, а вогняна.
А от її крик Зак почув. Той боляче вдарив у вуха.
— Я хотів запропонувати тобі відвідати планети Альянсу, коли ми зможемо відділити твій розум від бортового комп’ютера старої бази. Анакомо Дракон збрехав, щоб посварити нас і втекти, хіба ти не зрозуміла його хитрий план? — бубонів Зак. Він намагався чітко формулювати думки, щоб вона почула його й повірила. Та думки завжди мають емоційне підґрунтя, і Аннакома його вловила.
— Здається, брешеш ти, — відповіла Аннакома.
Саме тоді палуба здригнулася, стіни застогнали. Аннакома злякано озирнулася — певне, бачила вона в цю мить не кабінет у вогні, а руйнацію власного тіла — частини  старої космічної бази, на якій вона спочатку була бортовим комп’ютером. Вогняна дівчина закричала, злостиво, з відчаєм і болем, — й зникла. Вогонь огорнув Зака.
Проте система гасіння ще працювала. Вода врешті суцільними потоками полилася зі стелі, а двері вилетіли під ударом важкого предмета. У кімнату увірвався струмінь піни — то аджари, Ріру і Яр, нарешті пробилися сюди з вогнегасником.
Зак сів на мокру підлогу. Ноги не тримали його, піна заливала його тіло. Маг уже готовий був померти. Вірний ведмежеголовий ворлок на ім’я Орі, один з перших кого перетворив Зак, забіг до кабінету, ризикуючи задихнутися, і підхопив свого господаря на руки.
Аелогаруд хотів створити портал, але магічні сили досі до нього не повернулися. Він нічим не міг допомогти своїм людям. Ведмідь добіг до ліфта, у якому вже чекали двоє аджарів, хірург Ренгок і одна з його асистенток — Зак не пам’ятав її імені. Орі вскочив усередину. Звідусіль чувся гуркіт.
Ліфт обірвався й полетів униз. Зак знепритомнів.
 
Гел відчув, що провалюється, проте не міг затримати падіння, навіть створити слабеньке силове поле. Усі імпульси згасали, щойно він намагався скинути їх на матерію. Він не міг зрозуміти, чому став таким безпомічним у цій старій напівзруйнованій конструкції, але відкинув ці думки, обхопив Аяту руками в падінні й розгорнув малі драконячі крила.
Аята нічого не бачила в темряві. Коли Гел притиснув її до себе, падіння припинилося й вона почула дивний звук, наче поруч летів птах. Меолі вдихнула та видихнула, як учила її еарлана Біг-Біг ще під час служби на Калтокії. Страх — це нормально, повторювала та, але це також розкіш, яку потрібно контролювати. Коли до біса страшно, треба глибоко дихати. Дихання — це також роскіш. Аята набрала в легені холодного повітря, яке пахло гниллю й пліснявою. Запитала:
— Як ти затримав наше падіння?
— Я перевертень, — відповів він. — Дракон.
— Але ти в людській формі, я відчуваю. — Аята міцніше перехопила його за шию. Пасмо волосся, яке вона притиснула, вислизнуло з-під її руки, наче змія. — Отже, ще й дракон. Ти вмієш дивувати.
— Це моя особливість — дивувати, — відповів Гел. — Тримайся, ми піднімаємося. Під нами прірва скелету космічної бази. Один із сімох чи навіть дев’яти хребтів. Збіса велика ця штуковина.
— Наскільки велика? — занепокоїлася Аята.
— Щонайменше кілометрів п’ятдесят у діаметрі, а може, й усі сто. Мене тут блокує господар бази.
— Зак? — Аята вдивлялася у темряву, але нічого не бачила. Подивилася нагору — там світився й наче наближався червоний вогник.
— Ні, Зак керував лабораторією. А в цієї усієї споруди є справжній господар — чи то господарка, адже вона себе ідентифікує саме так. Це та дівчинка з напівпрозорим тілом. О, я бачу балкон. Спробуємо зачепитися за нього, там коридори.
Аята знову глянула гору. Вогник згасав.
— Нагорі пожежа, — мовила вона. Її губи випадково торкнулися його шиї, і Аята відсторонилася.
— Не відштовхуй мене, там унизу зо тридцять кілометрів пустки, — попросив Гел. — Половину бази залито грунтовими водами.
Аята мимоволі подивилася вниз, та знову не бачила нічого. Обхопила його руками за шию міцніше. Запропонувала:
— То вже знайдемо якусь опору під ноги.
Гел підлетів до балкона й спробував стати на нього. Це було небезпечно: для розмаху майже чотириметрових крил, тут, біля стіни не вистачало місця. Балкон, як усе на цій старій космічній базі, міг обвалитися від дотику.
- Зараз спробуємо дістатися до бічного тунелю, - мовив Гел, - тримайся міцніше.
- Я тримаюся, - відповіла меолі, - знаєш? А мені щось страшно, - додала вона й нервово засміялася.
- Мені також, - відповів Гел.
- Тобі то нормально, для чоловіка боятися то норма, - звично відповіла вона.
Гел хмикнув, тоді вона почула скрекіт кігтів по металу, й відчула стіну спиною, потім впала у темряву на вологу, але міцну поверхню.
- Як чудово стояти на власних ногах, а не висіти над прірвою, - видихнула меолі.
- Тепер можу не боятися тебе випустити з рук, - мовив Гел й запалив вогневика на долоні. Світло вогню здалося сліпучим, наче літнє сонце. Аята примружилася.
- Я тебе принизила своїм зауваженням? – запитала жінка.
- Ні, - знизав плечем Гел, - Визнаю мені буває страшно, й дуже страшно, й страшенно страшно.
Спробував відсторонити вогневичок, змусити відлетіти його від руки, — найпростіша магічна дія, яку він робив, не замислюючись. Не вдалося. Вогонь палав на його долоні й не бажав відокремлюватися.
— Це вже зовсім цікаво. Вона не мене заблокувала, вона свою базу заблокувала.
— Хто вона?
— Аннакома. Твоя Аннакома.
 
Юре тримав Іол за руку, і вони кудись дуже швидко йшли. Молодша мелолі не бачила нічого в суцільній темряві, її тільки попереджали про перешкоди. «Обережно переступай». «Обережно перестрибуй».
— Ми маємо врятувати мою сестру, — мовила дівчинка. — Куди ми йдемо?
— Спочатку спробуємо знайти вцілілих. Я виведу тих, хто вижив, і тебе із цієї бази, тоді ми з Ларан і Біном підемо рятувати, кого вдасться, внизу.
— Чого мене потрібно виводити? — обурилася дівчинка. — Я не поранена, я можу допомагати, я умію стріляти.
— Ти маленька. Ти нам заважатимеш, — безжально відрізав Юре.
— А ти хлопець, — випалила Іол і вирвала свою руку з його пальців. Вона зробила декілька кроків вперед, перечепилася та врізалася в стіну. Ларан і Бін розсміялися:
— От кумедна, сліпе кошеня, — почула Іол голос Ларан. — Юре хлопець, але він сильний і, певне, крутіший за багатьох дівчат. Тож не задирай носа. Ми тут разом виживаємо, і хлопці тут такі самі, як ми, дівчата.
— Я також крутий, — пробуркотів Бін.
— Ти також крутий, — погодився Юре. — А тепер, мала, давай руку, йдемо.
— Мені б ліхтарика, і я не була б така безпомічна, — буркнула Іол. Мелолі підняла руку вгору й відразу відчула, як її обхопила міцна долоня Юре. Дівчинка звелася на ноги. Її і лякала, і дратувала ця темрява.
— Ніхто не вважає тебе слабкою чи безпомічною, але погодься, ми бачимо в темряві, а ти ні, — спробувала втішити її Ларан. — А взагалі-то ти найменша з усіх викрадених. Зак і Різак вирішили спробувати молодших?
— Що «спробувати молодших»? — перепитала Іол. Вона знову бігла за Юре і реагувала на команди «переступай, стрибай».
— Різак ріже нас і пришиває до нас щось звіряче, а злий Зак робить так, що те звіряче за нашою волею то ховається, то вилазить. Навчає нас перетворюватись. Це боляче, а ще дуже важко навчитися контролювати ті перетворення, — пояснила Ларан.
— Це капець як боляче, — додав Бін.
— Навіщо вони це роблять? — здивувалася Іол.
— Нам того не пояснюють, — відповів Юре. — Хто ж зрозуміє вчених? Мене, Лоран і ще п’ятьох вони навчають різних наук і комп’ютерної грамоти. Інших — тільки міжгалактичної мови та письма.
— А мені давали гратися комп’ютером! — вигукнула Іол. — Я гралася в гру.
— Лабіринт Аннакоми? — запитала Лоран.
— Так! Вона так називалася, — погодилась молодша мелолі.
— А ти знаєш, що цю гру зробили за схемами лабораторії? — запитав Юре.
— Та звідки мені знати? Але там було багато рівнів, дивні схеми, якісь глибокі колодязі, — згадувала Іол.
— Ти запам’ятала? — запитала Лоран.
— Так.
— Та що з того, що вона схему запам’ятала! Вона сліпа, і ми не знаємо, де ми в тій грі, лише лінії, — досадливо вигукнув Бін. — Я дивився на уроках мови, як охоронці гралися.
— Ой, там світло! — вигукнула Іол. Попереду справді замайоріло слабеньке жовте сяйво.
— Може, хтось вижив, — зраділа Лоран.
— Пам’ятайте: якщо охоронець, ми його не рятуємо, виводимо тільки наших.
— А якщо Зак чи Різак, можна їх загризти? — запитав Бін.
— Їх можна, — дозволив Юре.
— Ви що, будете гризти людей, як дикі намари? — не повірила Іол і скривилася. — В охоронців мають бути тадо чи примітивні автомати. Можемо озброїтись, я вмію з тадо стріляти.
— А це непогана ідея, — погодився Бін.
 
Зак розплющив очі. Він лежав на грудях ворлока з ведмежою головою. Його вірний Орі  був мертвий, проте врятував свого господаря, пом’якшивши йому падіння. Ренгок, теж притомний, увімкнув ліхтарик на своєму мініатюрному наручному комп’ютері. Тоненький промінчик білого світла впирався у стелю кабіни ліфта. Один з аджарів стояв на ногах, намагаючись розсунути двері. Крізь шпарини в кабіну лилася вода.
— Ми помремо, — прошепотіла Даріку. Дівчина сиділа в кутку, у холодній калюжі, утім наче цього не помічала. Скривавленою рукою вона трималася за живіт.
— Ні, ми вберемося. Зак нас врятує, — відповів їй Ренгок. Хірург спробував підвестися, та скрикнув і знову впав у воду. Помацав ногу нижче коліна. — Здається, перелом. От біс. Заку? Пане Заку? Ви можете мені допомогти зробити бандаж з силового поля? — Хірург направив ліхтарик в обличчя мага.
— Вимкніть той клятий ліхтарик, — загарчав другий аджар. — Тільки сліпить, нічого не бачу. Ріру, допоможи відчинити ці дверію. Нам ще пощастило, що вони не заблоковані.
Ріру, великий кремезний чоловік із коротким сріблястим волоссям, схожим на голки, просунув міцні пальці в шпарину між стулками й спробував розсунути їх у різні боки. Вилаявся:
— От дзек, чому вони такі міцні? Усе згнило, а ці двері — наче борт військового корабля.
Зак підвівся, спробував викресати імпульс, який мав вибити двері ліфта, проте імпульс не перетворювався на енергію.
Яр, другий аджар, невисокий худорлявий хлопець із чудернацькою зачіскою — чуб стирчав над головою, як гребінь динозавра, — долучився до свого кремезного товариша. Удвох вони розсунули ті двері, і коричнева холодна вода залила кабіну, яка під її вагою почала тонути. Стало зрозуміло, що кабіна лише трималася на воді, і ніякі затискачі її не фіксували.
— Усі вміють плавати? — запитав кремезний аджар. — Вибирайтеся звідси, бо потонете.
Ренгок сам не міг стояти, та намагався допомогти своїй асистентці, яка вчепилася в його руку. Зак першим виплив із ліфта. Аджари витягли хірурга й вибралися самі. Даріку не вміла плавати. Вона билася у воді, поки не торкнулася ротом пластикової панелі стелі тонучого ліфта. Борсаючись, дівчина випустила руку Ренгока, і її огорнула паніка. У темряві вона не розуміла, де двері.
Натомість Зак, який цілком пристойно бачив у пітьмі, угледів якісь рейки вздовж стіни та вчепився в них. Хірург, мов сліпе кошеня, борсався у воді неподалік Зака. Мусячи перебирати ногами, щоб не потонути, він кричав від болю в зламаній гомілці, проте намагався повернутися до кабіни, яку вже заповнила вода. Ренгока закрутило в її вирі. Маг простягнув руку науковцю, хотів закричати, та наковтався брудної води. Захрипів:
— Пливи на мій голос, потонеш!
— Там дівчина, вона загине! — Рангок гріб, як йому здавалося, в бік ліфта. Йому було шкода свою юну асистентку.
— Та чорти вас забирай! — гаркнув Яр і пірнув у ліфт. За мить він витягнув Даріку. Дівчина не дихала.
- Пізно, - мовив Яр, - вона втонула.
— Зак, чому ти нічого не робиш? Ти можеш перемістити нас на поверхню?! — викрикнув Ренгок і закашлявся. — Створи силове поле, щоб ми могли на ньому врятуватися! — вимагав хірург. Він уже не борсався, вода заспокоїлася, і ошелешений загибеллю Даріку, науковець перебирав руками, щоб утриматись на плаву. Зламана нога в холоді оніміла, біль притупився. 
— База заблокована, — відповів Зак. — Я нічого не можу!
- Де дівчина потрібно штучне дихання, скажіть де вона? – хрипів Ренгок.
Ріру підплив до Яра, послухав серце Даріку, перевірив дихання, мовив:
— Відпускай. Тут і зараз нічого не вдіємо.
— Шкода, — зітхнув Яр. — Гарненька була. — Він розімкнув руки, і Даріку зникла у воді.
Ренгок ледь тримався за рейки, ошелешенй він повторював що ще міг врятувати Даріку, закляк, відчув, що засинає. Ріру підхопив його й потягнув у темряву безкінечних затоплених коридорів.
Заку вистачало імпульсів щоб зігрівати власне тіло. Його опікував Яр.
Маг зрізь зуби бубонів:
— Клятий дракон… Ото недарма кажуть, що зустріти дракона — до біди. — Він похлинувся водою і закашлявся.
— А то був дракон? — здивовано запитав Яр. Аджар плив на спині, підтримуючи Зака.
— Ми власноруч притягли на базу дракона, — засміявся Ріру. — треба якось вибиратися з води, бо наш учений уже того, безтямний.
Яр перший помітив діру в обшивці. На щастя, то виявився бічний кордор із досить міцною підлогою. Зак уже сам допомагав сонному від холоду Ярові. Ріру втягнув хірурга в коридор, огледів:
— Доведеться нести, ходімо!
Зак узагалі-то був не проти трохи посидіти, та керував уже Ріру, і маг підкорився. Затримуватися в коридорах баз було небезпечно, і він як ніхто це знав. Аннакома помститься.
 
 
Полковник Армії Альянсу повівся вкрай нечемно. Він вимкнув зв’язок. Військові кораблі Альянсу розлетілися в різні боки, розвернулися на сорок п’ять градусів і полетіли в напрямку старого кордону свого формування. Катери, які розкладали міни, полетіли за крейсерами.
— А прибирати хто буде? — обурився до сірого екрана Кан Жіу. — От завжди вони накидають лайна, а нам розгрібати.
— Викликай чистильників! — скомандував капітан військового корабля.
— Ну гаразд, ви тут прибирайте за засранцями, а я за своїми полечу. Щось давно на зв’язок не виходять, — капітан Джарк спохмурнів.
— Дивись не загуби там командування, — намагався жартувати капітан армійського зорельота. — Ші, лети з ним. Греби всіх, хто з Альянсу, й тягни на Джа.
— Хто вцілів. Я тут дивлюся на те місце, де був адмірал, коли ми його ще фіксували, і там усе зруйновано. — Капітан Джарк вдивлявся в монітор планетарного стеження. Там, серед засніженої рівнини, темніла обгоріла дірка, оточена руїнами.
— Капітане! — почув Джарк голос корабельного комп’ютера. Постать тринадцятирічного хлопчика наче зіткалась зі світла й тіні. Хлопчик стояв біля капітанського крісла, заклавши руки за спину й похитуючись із п’ятки на носок. Штурхнув пілота. — Покажи ту красу.
Пілот — співвітчизник Мілен, Тарек, — вивів на головний монітор схематичне зображення величезної бази, яка ховалася під рівниною, зарослою гіганськими кремнієвими деревами.
— Ох, — вирвалося у капітана. — От дзек. Це стокілометровий тедрол. А дірка — маленька частина цього гіганта, яка вибухнула. Ох… Нічого собі знахідка. Як він тут опинився?
— У ньому досі активовано комп’ютер. Я намагаюся вийти на зв’язок, але поки мені ніхто не відповів.
— Тареку, Джареку, сідайте біля тієї вирви. Джареку, ти знайшов Гела? — запитав капітан.
— Шукаю, але таке відчуття що живих там немає, а Гел наче зник… От чорти забирай, мене атакували! — вигукнув «Джарек». Тіло хлопчика, зітканого із силового поля, невпинно розпадалося на пікселі.