11. Вибух

Мілен опритомніла. Через холод і брак повітря її тіло стало не слухняним. Та розум був ясним, тож вона сконцентрувала імпульс і вплинула на фільтри тиску повітря й кондиціонер. Повітря полинуло в кімнату та легені тейли, а життєдайне тепло швидко нагріло тіло.
Три тітки в білому одязі знаходилися у кімнаті. Одна сиділа за мікроскопом, інша — біля монітору комп’ютера, третя, наймолодша, гралася у гру на телефоні.
Мілен уявила, як атоми бронебійного надміцного скла втрачають стабільність, й починають рухатись наче кулі, сформувала імпульс, та, певне, вклала в той намір забагато енергії.
Лувір сиділа обличчям до прозорої стіни, за якою була камера піддослідної. Наче уві сні, вона почула тріск, відвела очі від монітора, на якому набирала повідомлення начальнику відділу безпеки, і побачила, як тріщить та розлітається на друзки, мовби вибухає, непробивне скло. Тренована в спеціальній школі агентів, Лувір схопила пістолет із голчатими кулями й присіла під захист столу, ховаючись від уламків. Анатей підвела голову від мікроскопа, і їй в обличчя й груди вп’ялися шматки скла. Даріку скочила на ноги — і зігнулася від болю. Уламок скла влучив їй у живіт.
Тейла в іпостасі великого звіра вилетіла крізь розбите скло разом із вибуховою хвилею. Даріку впала на коліна й відкотилася у куток, заповзла в прошарок між стіною та канапою. Анатей впала разом зі стільцем. Лувір випросталася й вистріла у звіра — раз, другий, проте величезна, схожа на вовка кішка стрибнула на неї та могутніми лапами підім’яла агентку спецслужб, відкинувши її до стіни.
Мілен глянула на міцні герметичні двері лабораторії та уявила, як руйнується зв’язок між молекулами заліза й домішками. Вона послала імпульс, який матеріалізував її думки, і залізна плита дверей зім’ялася, наче була вироблена з фольги, якою загортають дитячі цукерки. Шматок покрученого металу відлетів до стіни й зачепив охоронця. Від сильного удару по голові охоронець випустив свій засіб зв’язку.
Калтокійка сканувала лабораторію і все довкола. Вона добре запам’ятала біологічний код Даян, набір енергетичних звуків та вібрацій її тіла. Код Іол, певне, був схожий. Тепер потрібно якось зорієнтуватися серед білих коридорів невідомої підземної бази.
Таємно облаштувати таку велику базу, навіть якщо привезти будівельні матеріали разом з матеріалами для будівництва поселення, неможливо без узгодження старости. Отже, старий староста помер не випадково — певне, не хотів більше співпрацювати з Альянсом. А новий жрець, набожний та фанатичний, мабуть, був агентом спецслужб Альянсу.
Мілен відчувала, що Іол зараз на тому ж рівні, де була лабораторія, а от Даян — двома поверхами нижче. Біля дверей кімнати молодшої мелолі стояло двоє охоронців, ще двоє сиділи на стільцях навпроти дверей. Побачивши великого темного звіра, охоронці стали в ряд, наче кеглі, і звели гашетки на автоматах. Але стріляти вагалися — вони сприйняли тейлу за одне з експериментальних творінь хірурга та майстра, адже часом ворлоки, виконували доручення й щоб швидше подолати великі відстані бази, бігали коридорами у звіриній трансформації. Мілен скористалася паузою і стрибнула на двох вояків, які стояли посередині. Ті відлетіли в різні боки — точно кеглі — й збили двох товаришів, що стояли біля стіни. 
Під поглядом тейли засуви на дверях кімнати меншої мелолі відсунулися й двері відчинися. Мілен, щоб не лякати зайвий раз дитину, набула людської форми. Солдати звелися на ноги й хотіли атакувати нахабного звіра, аж тут звір став юною дівчиною, і ошелешені охоронці незчулися, як довкола них постало слабке силове поле — липучі гравітаційні мотузки. Щоб таке створити, треба було уявити павутину з міцністю сталевого тросу, яка притягувала до себе всі об’єкти, та й так, що годі відчепити. 
Хлопці з Альянсу заплутались у павутинні Мілен, наче мухи.
Іол відвела очі від екрану, глянула на Мілен. Вона, мабуть, також спершу сприйняла калтокійку за когось із працівників чи пацієнтів бази, бо набурмосилася й мовила твердим голосом:
— Нікуди не піду, поки не пройду рівень.
— Твоя мама тут, — повідомила Мілен, стоячи у дверях. — Ти, певне, скучила за нею. І сестра твоя також тут, треба її витягти з камери.
Дівчинка відклала комп’ютер на підлогу, скочила на ноги, усміхнулася, але одразу набурмосилась, буркнула:
— Я тебе не знаю. Тут усі обманюють.
— Я не обманюю, — запевнила малу Мілен. — Хочеш — не вір, але зараз я йду рятувати твою сестру Даян. Якщо бажаєш, можеш піти зі мною.
— Гаразд, ходім, — погодилась дівчинка й пообіцяла: — Але якщо ти мене обманюєш, я вдарю тебе і втечу.
Мілен усміхнулася й помчала коридором. Іол вийшла з кімнати і з усмішкою розглянула солдат, які заплуталися в невидимих мотузках силового поля. Молодшій мелолі інсталяція сподобалася, тож дівчинка, вже не вагаючись, побігла за Мілен.
Даян сиділа під м’якою стіною на м’якій підлозі. Тканина, якою оббили стіни, була волога, у плямах плісняви, від неї гидко тхнуло. Коли дівчина намагалася чинити спротив, її облили холодною водою і вдарили струмом. Теплу куртку й черевики забрали разом зі зброєю. Даян тремтіла від холоду, але намагалася на камеру здаватися байдужою до того, що називала незручностями. Камеру спостереження вона помітила відразу: та легенько блимала і кутку попід стелею, на за п’ять метрів від підлоги. Кімната для бранців здавалася колодязем.
Коли двері каземату відчинилися, Даян скочила на ноги й підійшла до виходу. Хто знає, яку пастку могли влаштувати для неї господарі цього дивного місця з довгими безкінечними білими коридорами і нескінченими поверхами. Вона встигла дещо побачити, бо прийшла до тями ще до того, як її зачинили у тісному м’якому запліснявілому казематі. І те що вона побачила, скидалося на лабіринт.
Вибігати з гостинно прочинених дверей дівчина не поспішала. У коридорі чулися моторошні звуки, схожі на звірине гарчання. Даян обережно визирнула з пройми: ті самі білі стіни, на стінах мокрі чорні та зелені плями — пліснява й іржа. У коридорі зібрався натовп підлітків. Вони вибігали зі своїх камер, віталися одне з одним радісним звіриним дзявканням, сміялися людським сміхом.
Вигляд у них був жахливий. Спочатку Даян здалося, що ці дивні діти зі звіриними головами, лапами та вухами їй ввижаються. Серце мелолі заполонило мимовільне бажання тікати. Даян різко повернулася, щоб втекти від монстрів, — і нашовхнулася на юнака. Він машинально перехопив її за плечі, а вона вдарила його кулаком у щелепу. Від сильного удару хлопець аж сів. Даян побігла коридором, оминаючи чудернацьких моторошних створінь, які траплялися дорогою, і не відразу зрозуміла, що вони її не чіпають. Кілька підлітків, вочевидь, вирішили, що вона знає, куди бігти, й побігли за нею. Даян уже налаштувалася на бій, коли почула за спиною:
— Ти знаєш, де вихід?
Мелолі озирнулася. За нею біг той хлопець, якого вона вдарила. Дівчина зупинилася, придивилась до його лиця й несвідомо скривилася від огиди. Обличчя хлопця скидалося на морду лисого кота. За ним зупинилося ще десятеро дітей. Даян розглядала спотворені скальпелем обличчя: на деяких ще були пов’язки чи пластир, ще червоніли страшні шрами. Пришиті вуха, пришиті щелепи, замість людських пальців — короткі звірині. Даян відчула жаль до цих дітей. У кількох були звірині очі. Мелолі знову подивилася на хлопця з котячим обличчям, відповіла:
— Не знаю, я бігла навмання.
— Я вже бігав тут навмання, — сказав хлопець. — Заблукав, і мене спіймали старші, вони безжальні. Треба знайти того, хто знає, куди йти. Мене звати Юре.
— Даян, — назвалася мелолі й простягнула руку для привітання. Сама від себе не чекала: зазвичай інотські дівчата так не вітаються з інотськими хлопцями. 
Юре запитав:
— На якій ми планеті? Чи, може, це якийсь тедрол? Мені весь час здається, що це якась технічна споруда. Я вже тут давно й надивився на ці стіни.
— Вас випускали? — здивувалася Даян.
— Ні, але я тікав, — нагадав Юре. Інші також почали щось розповідати про власний досвід втеч, жалітися на охоронців і тих, кого вони називали старшими.
— Цить! — Юре лише трішки підвищив голос, проте інші діти одразу замовкли. — То з якої ти планети? — запитав у Даян.
— З Іноти, — відповіла мелолі.
— А я казала! — вигукнула дівчинка років чотирнадцяти, з гострими вухами й чорним вовчим носом. — Казала, що ми нікуди не відлітали.
— Цить, Ларан, це не головне. Головне знайти вихід. — Юре знову розвернувся до мелолі, уточнив: — То ми на Іноті?
— А я не знаю, — розгублено відповіла Даян. — Вони щось зі мною зробили, і я знепритомніла, отямилася вже на цій, як ви кажете, базі.
— З тобою що робили? — запитав Юре. — Не бачу змін.
— Ще нічого, — відповіла дівчина.
Діти із заздрістю запевнили, що їй пощастило й краще їй терміново тікати із цього страшного місця.
Ларан вказала у правий бік коридору:
— Сходи там, або вгору, або вниз.
— Ходімо, — скомандував Юре. — Але я йду першим, бо вже можу трансформуватися. Позаду підуть Бін і Рек, вони сильні й мають хороший слух.
Двійко дуже схожих між собою хлопців усміхнулися, сяючи білосніжними іклами.
Даян не звикла, щоб хлопці командували, але була надто шокована їхнім виглядом і дуже хотіла втекти подалі від іржавих стін, тож не заперечувала. Лише запитала в Юре:
— Двері відчинив хтось із вас?
— Ні, ніхто з нас не міг цього зробити. Ми тут наче шматки м’яса недорізаного.
— А якщо це якась пастка? — нахмурилася Даян.
Саме тоді вона побачила Іол, яка бігла до неї. За Іол стояла дівчина, схожа на того хлопця, якого її мама назвала своїм бойовим товаришем.
 
Гел терпляче чекав поки Аята отямиться. Меолі стояла на колінах, її нудило.
— Вибач, — мовив Гел. — Я забув, як такі стрибки впливають на людей.
Він створив вогневик, випустив його з рук, і кулька білого полум’я попливла над їхніми головами.
— Терпимо, — відповіла Аята, і її знову вивернуло. Продихавшись, вона додала: — Як буде потрібно знову так «стрибнути», довбани мене по голові, щоб я хоч була непритомна.
— У мене рука не підніметься тебе вдарити.
— Який ти ніжний, — усміхнулася меолі. — Прошу, пом’якш трохи те світло, бо після того твого стрибка в голові гуде.
Вогневик став жовтим.
— Вибач, — знітився Гел, і легко торкнувся її спини.
У Аяти прояснилося перед очима. Вона усміхнулася:
— Дякую. Ти кращий лікар, ніж Лаго. Ця ваша магія — хороша штука. Може, навчиш мене декількох прийомів? Найбільше мені сподобався вогонь.
— А завірюха з поваленим деревом? — перепитав Гел.
— Це також була магія? — здивувалася Аята. — Я подумала, що якась особлива сучасна зброя. Де це ми є?
— Та біс його знає. Я переніс нас униз ближче до камер де тримають в'язнів, але, здається, заглибоко. Це таки якийсь космічний об’єкт, схоже, цивільний тедрол.
— Тоді ми в космосі. Але той довбень Зак казав, що запрошує нас під землю. До того ж стіни тут уже не те що іржаві, а трухляві.
Гел торкнувся переборки — вона осипалася. Та рейка, до якої та кріпилася, не іржавіла й зберігала міцність. Гел провів по ній рукою.
 — Років дев’ятсот. І ми не в космосі, а під поселенням длоків. Цю базу «завалили» на планету давно, років п’ятсот назад. Не здивуюся, якщо на ній прилетіла твоя прабабуся.
— Та ні! — не повірила меолі. — Моя прабабуся? Найжорстокіша правителька? Кривава Олала? Вона ненавиділа техніку. У нас є безліч міфів, але я про це думала… Ми завжди були на Іноті, лише чомусь зникли всі докази попередньої цивілізації. Наші науковиці казали, що жінки — це залишки великого народу, який населяв Іноту, ще коли велике дерево  було живе. Якщо те дерево зруйнувалося, воно могло спричинити катастрофу, яка знищила все, що існувало до нас. Мало хто вцілів би.
— А чоловіки? — примружився Гел.
— Здичавілі потомки тієї цивілізації, — зневажливо кинула Аята. — Наші науковиці люблять нести маячню. Кожна вигадує щось своє про великих жінок, які приручили диких чоловіків, але я не прихильниця тих теорій. І зараз мене цікавить не минуле мого народу, а як вибратися із цієї руїни, бо, здається, майбутнє під загрозою. Якщо ми під землею, ба навіть під поселенням длоків у шести кілометрах від Епо, це взагалі чудово. Потрібно знайти якийсь засіб зв’язку і зв’язатися з Ророданом. Але які нахаби! Влаштувати базу прямісінько під стінами моєї столиці! Альянс очманів вкрай. Та й ти також.
— А що я?
— Чому ти не сказав, що насправді не калтокійський закиданець? І що то було тоді, коли я служила? Коли ти врятував мене й Кіту? Чи ти тоді не був старійшиною? І ти й справді керуєш Армією Ради? 
— Я і калтокійський закиданець, і старійшина, — відповів Гел. — Я тіньовий правитель. Такий, ну, наче неофіційний.
— Я тебе прошу, — перервала його Аята й передражнила: — Тіньовий. Гаразд, про це потім. Треба вибиратися. Тепер ще й за старійшину Ради мушу відповідати…
— Не треба за мене відповідати. Я цілком самостійна особистість, — ображено заперечив Гел. — Але справді потрібно вибиратися. Мілен знайшла твоїх доньок, вони живі й неушкоджені, вона зведе до виходу. Але це було останнє, що я вловив від неї. Тепер щось глушить зв’язок.
— Ой… — Аята зупинилася, їй перехопило подих.
— Що сталося? — Гел торкнувся її плеча, занепокоєно глянув в очі.
— Усе нормально. Якщо вони обидві живі й здорові, усе взагалі чудово. Я перенервувала. — Аята зняла його руку зі свого плеча. — Усе чудово, — повторила вона, усміхнувшись. — Чудова в тебе сестричка, молодець. Тепер головне, щоб вона вивела моїх дітей з цієї руїни.
Саме тієї миті, коли Аята сказала про руїну, палуба під їхніми ногами здригнулася, затрусилася, затріскалася. Почувся голосний звук. Гул. Аята не відразу зрозуміла, що то вибух. Звук ішов зверху, але здавалося, звідусіль.
— Там мої діти! — вигукнула меолі.
Палуба під ними провалилася, і обоє полетіли вниз. У темряву.
 
Капітан «Джарека» сидів у своєму кріслі дивився на екран зв’язку. На весь екран червоніло лице командира групи військових кораблів Альянсу. Група складалася з п’яти трьохсотметрових крейсерів, які вишикувалися по квадрату навпроти трьох кораблів Ради — корабля військового патруля, зорельота Армії Ради й калтокійського двокілометрового крейсера.
Полковник Альянсу червонів від злості. Він намагався уникнути бою. За хвостами його кораблів поблискували невеликі катери. Донедавна вони розкладали космічну контрольну сітку й закладали космічні міни — нові кордони Альянсу.
Полковник поводився як злодій, якого спіймали за викраданням чужих речей у чужому домі. Він тягнув час — певне, очікував, що йому ось-ось повідомлять, що Інота вийшла зі складу Галактичної Ради й добровільно увійшла до об’єднання вільних планет.
Джарк спостерігав за діалогом між капітаном корабля космічного патруля еарланом Кан Жіо й командиром групи кораблів Альянсу, полковником Дакудо-Ші. За розмовою мовчки спостерігав і генерал Армії Ради Тадук.
— Це територія Альянсу, — твердив полковник Армії Альянсу.
— Збирайте назад вашу сітку. Ви помилилися квадратом, — терпляче відповідав капітан корабля космічного патруля Ради Кан Жіо.
— Перевірте ще раз свої космічні карти, — мовив полковник Дакудо-Ші. — Певне, сталася помилка. Ваші картографи не внесли нові дані про розподілення території в цьому квадраті.
— Ніякої помилки немає, — відповів капітан патрульного корабля. — Цей район лежить у межах планетарної сітки Ран. У складі цієї сітки — планета Інота, яка належить до галактичної Ради, а отже, це територія Ради. Раджу згортати вашу діяльність. Ви можете перебувати на території Ради, але не можете встановлювати свої кордони й закони.
— Я надішлю запит до свого керівництва, — відповів полковник Дакудо-Ші Альянсу. — Я не маю права діяти без узгодження.
— Надсилайте, — дозволив капітан Кан Жіо.
Кораблі розташувалися в просторі, наче фігурки у кубічних шахах.
 
Мілен вела групу дітей до сходів довгим коридором. Підлогу нещодавно замінювали, пластикові плити скрипіли під ногами. Коридор мав багато зачинених дверей із маленькими круглим віконечками. Що п’ять метрів він нього відгалужувалися бічні коридори, які губилися в темряві. Несподівано Мілен відчула ту особливу хвилю, яка йде перед вибухом, — коли вся матерія навколо відчуває неминучу руйнацію й наче зменшується, зіщулюється. Вона просканувала простір й спробувала розумовим імпульсом зупинити ту вибухову хвилю, але імпульс навіть не сформувався її щось блокувало. 
— Назад, назад! — закричала вона й підхопила Іол на руки. — Сюди! — Вказала рукою в темний коридор, який перед її ментальним зором не був забарвлений тим гнильно-червоним відчуттям знищення. — Під стіни! Сідайте під стіни, голови накривайте руками!
Два хлопця й дівчинка, призвичаєні до команд, автоматично виконали все, що вона вимагала. Даян перехопила з рук Мілен сестру. Юре здивовано вирячився на Мілен:
— Та якого біса ти кричиш? — Хлопець застигнув при вході в безпечний коридор. — Там солдати? То треба бігт…. — Вибух заглушив його слова. Він встигнув стрибнути у безпечний коридор, втиснувся усім тілом у підлогу закрив голову руками. Головним коридором пролетіла вибухова хвиля, а за нею — вогняна. Почувся скрегіт і стогін металу.
Налякані малі ворлоки нерухомо лежали ще, певне, хвилину після того, як усе затихло.
Мілен підвелася. Підлога почала провалюватися під її ногами. Через вибух стіни розійшлися й плити ледь трималися на рейках, у які були вправлені. Калтокійка намагалася підсилити підлогу силовим полем, але їй знову не вдалося сформувати імпульс. Думки не матеріалізувалися. Вона присіла й посунулася ближче до стіни. Діти почули тріск пластикового перекриття.
Ворлоки й Мілен бачили в темряві, але Даян і Іол, тільки чули дивний скрегій й глухі удари падаючих плит. Юре поповз до суміжного коридору, дістався безпечнішого покриття, не пошкодженого вибухом, і прошепотів до Мілен, наче боявся, що від його голосу плити враз проваляться:
— Ти мене бачиш?
— Так, — відповіла калтокійка.
— Спочатку сліпих, потім зрячих. Давай сюди малу.
— Іол, — мовила Даян, — ти перша, обережно.
— На мій голос, — мовив Юре.
Менша мелолі безстрашно лягла на хитку підлогу й поповзла на звук. Юре простягнув руку до дівчинки та затягнув її в суміжний коридор.
Наступна мала повзти Даян, проте мелолі пропустила вперед меншу Ларан, а тоді наказала повзти хлопцям-ворлокам.
— Даян, у хлопців є переваги — вони бачать, що навколо, — мовила Мілен.
— Спочатку врятуємо цих скалічених дітей, — тоном майбутньої планетарної правительки відповіла старша мелолі.
Бін швидко переліз у безпечне місце. Під Реком, який був важчим, підлога провалилася, захопивши із собою нетривкий клаптик, на якому лишалися калтокійка з іноткою.
Мілен, Даян і Рек полетіли вниз. Мілен не змогла навіть пом’якшити падіння  її імпульси не діяли. Після вибуху спрацював дивний блок природу якого Мілен не могла зрозуміти. Падаючи вони пробили трухляву підлогу нижнього ярусу й впали у воду. Рек, який не вмів плавати, заборсався у воді, з переляку трансформувався й почав інтуїтивно гребти лапами.
Даян плавала слабенько, та Мілен підтримала її, наказала розслабитися й лягти на воду. Мелолі нічого не бачила у суцільній мокрій темряві. Вода була холодна, аж зуби заціпило. Вона ніколи ще не відчувала себе такою безпомічною. Ногу обпік біль. Ні вона не здається. Вона виживе й помститься тому Закові за все.
У холоді кінцівки дуже швидко втрачали чутливість. Даян почула голос хлопця:
— Он т-там вціліла палуба… Ти зряча, пливи за мною й тягни сліпу. Бо у цій воді замерзнемо на смерть й потонемо на смерть, але помремо, раніше, ніж потонемо... Моя м-мама лікарка була, каз-зала, у холоді серце зупиняється. — Рек був із тих підлітків, які дуже люблять говорити. Хай як це важко було робити в крижаній воді, він торохтів і торохтів, але вже швидко почав клацати іклами. Хутро у ворлока, певне, не захищало від холоду.
Мілен озирнулася. Приміщення, де вони опинилися, мабуть, колись було закритим космодромом тедрола. Мілен приблизно пам’ятала конструкцію таких баз — її діаметр міг сягати п’ятдесяти, а то і ста кілометрів. Мілен стало лячно. Вона спробувала відчути, де Гел, але їй не вдалося. Створити вогняну кульку вона, мабуть, змогла б, але вогонь їм тільки завадив би, адже вона й той хлопець бачили у темряві. Хіба для Даян, щоб та не боялася. Хоча старша мелолі була тренована воїтелька.
Вцілілою палубою виявився балкон на стіні колишнього космодрому. Отже, зверху має бути великий шлюз для кораблів. Знайти б механізм, який його відчиняє… Та Мілен боялася, що на цій старезній базі вже нічого не працює.
— Де ми? — запитала Даян.
— У попі, — відповів простодушний хлопець. Він видерся на балкон, наче великий гладкий кіт, струсив із себе воду, як роблять мокрі звірі, й трансформувався знову в людину зі звіриними ознаками. Простягнув руку Даян, яка зосліпу тяглася хоч до чогось: — Усе тримаю, залазь.
Мілен вилізла на балкон сама. Там було мокро й слизько від цвілі.
— Певне, я з тобою погоджуся, — відповіла калтокійка. Вогонь запалав на її долоні, але підняти його в повітря вона не змогла. — От як це відбувається?
— Що? — Даян здивовано вирячилася на вогонь, який рівно горів у долоні калтокійки.
— Круто, — з повагою мовив хлопець. — А я так не вмію.
— Щось гасить імпульси впливу — мою магію, — відповіла Мілен, - і тут так холодно що я зараз з-засну, - Ще вистачило сили сплести з силового поля наккидку й зробити її теплою.
Даян намагалася розгледіти, де опинилася, але бачила лише безкінечну стіну, до якої кріпився вузький безкінечний балкон.
— Ми маємо дістатися нагору. Там Іол, я повинна повернутися до неї, — мовила мелолі. — Куди нам краще йти, щоб піднятися нагору?
— Туди, — сказав Рек. — Від тебе кров’ю пахне, поранена?
— Не зважайте, — відповіла Даян.
— Зараз не зважатимемо, а потім тягатимемо, знаю я вас, — мовила Мілен. — Дай подивлюся. Ого!
Нога Даям була в крові — штанину й шкіру розпанахало гострим краєм залізної палуби, певне, коли проломили нижній ярус. Мілен випустила кіготь, ще більше розрізала тканину штанів.
— Рана неглибока, посидь хвильку, я знезаражу. Хоч це я ще можу робити.
— Як? — Даян сіла на решітку балкона. — У тебе ж немає аптечки.
— Контрольована енергія може все, — усміхнулася Мілен.
— А ти класнюча, — вигукнув Рек, — ти ж не така, як наш дядечко Зак?
— Ні, не хвилюйся. Ваш дядечко Зак ще та сволота. Не усі здібні такі, як він.
— Приб’ю гада, — крізь зуби кинула Даян й скрикнула. Мілен приклала руку до її стегна, і рана запекла, затягуючись.
— Я допоможу, — схвально кивав хлопець, — Ми з Біном давно мріємо його прибити.
Саме тоді з протилежного боку затопленого космодрому заблимали вогники, що швидко наближалися. Мілен згасила вогонь на руці. Рек присів.