8.Аята

 Лікар привів Гела до покоїв Аяти.

Посеред кімнати, у кам’яному колі, під куполом комину великий камін. Під стіною на підвищенні за напів прозорим серпанком стояло ліжко, кругле й велике. Вікна-вітражі на всю стіну, а в кутку стіл, на столі комп’ютер.

Лікар Лаго показав Гелу на крісло, наказав:

— Сиди тут.

Дві войовниці затягли до кімнати Дайкеро одягненого у сорочку для сну, біле волосся упорядника ваоке розсипалося по плечах і спині, хутряні капці злетіли з його босих ніг. Аята штовхнула його аж він впав на коліна й увійшла всередину зачинила двері. Охорониці залишились у коридорі.

Дайкеро стояв на колінах посеред покоїв повелительки Іноти. Аята обійшла упорядника ваоке, розглядаючи його наче вперше бачила. Лікар сів у друге крісло, біля робочого столу. Приклав палець до вуст, наказуючи Гелу мовчати. Калтокієць і сам розумів, що краще сидіти тихо й не привертати до себе зайвої уваги.

За двадцять років свого володарювання Аята майже не змінилася. Блискуче мідне волосся меолі спадало до колін, заплетене у дві коси. Обличчя кругле, ніжне, тільки погляд зелених очей здавався холодним. Аята була втомлена під очима у неї сині кола. Не кричала на Дайкеро, гарчала, наче тигриця:

— Якого біса, дурню, ти дозволив тітці Жоа приземлитися у поселенні длоків? Ще й від мого імені?

Дайкеро втягнув голову у плечі, наче очікував, що Аята його вдарить.

Гел згадав, як кілька годин тому стояв так само, на колінах, у кают-компанії контрабандистів.

Лікар Лаго нервово смикав себе за сиву бороду. Для нього це, певне, було наче сімейна сварка.

— Вона попросила зустрічі, а я замовляв пахощі для ваоке та косметику, — белькотів Дайкеро.

— Пахощі, даер тесс? Пахощі?! То ти за пахощами поперся серед ночі через степ до длоків?! — Аята підвищила голос.

— Усі зайняті пошуками Іол, от я і подумав… — Дайкеро виправдовувався, наче школяр. Де й поділася зверхність.

— Що було в контейнерах, які ти привіз контрабандистам?

— Трава, — прошепотів Дайкеро.

— Голосніше, паскуднику! — гарикнула меолі.

— Трава, — повторив упорядник гарему. Він уже тремтів від страху та злості.

— Геть збожеволів. Ти, дурню, беладоною торгуєш? У наркоторговці вирішив податися, прикриваючись моїм іменем? — Аята не стрималась і копнула Дайкеро.

Той впав, й знову незграбно став на коліна й пробелькотів:

— Беладона не наркотик, то лікарська трава.

— Дайку, — благальним тоном мовила Аята. Вона сіла на стілець, поглянула на лікаря й попросила: — Лаго, дай мені щось заспокійливе, бо я вб’ю цього накроторговця-початківця. Ще й работорговця.

— Я хотів розпитати старосту поселення про Іол, — бовкнув Дайкеро.

— Не бреши. Ти навіть не заходив до старости. Добре, що я наказала їй стежити за її космодромом й повідомити, як хтось порушить заборону. Вона просканувала ящики, і на твоє щастя там справді була трава.

— То ти подумала?.. — Дайкеро затнувся, а тоді й сам підвищив голос, — Як ти могла таке про мене подумати?!

— Стули пельку, сантареме, — відмахнулася Аята.

Лікар покопирсався у старій шкіряній сумці, яку завжди носив при собі, знайшов пігулки, дав їх Аяті. Вона ковтнула одну, навіть не запивши. Скривилася:

— Гидота яка.

— Я не купував того клятого раба! — Дайкеро істерив, тицяючи пальцем у Гела.

— То що він тут робить, га? Як то він тут опинився? Сам прийшов і влігся на подвір’ї ваоке, щоб замерзнути?! — гаркнула Аята й нарешті вперше за весь час як слід глянула на Гела. Замовкла. Придивилася, буркнула: — Навіть так. — Тоді відчинила двері кімнати й наказала охорониці: — Поклич дівчат.

Гел подумав що зараз доведеться втікати.

Дві тітки в шкіряних обладунках прибігли за мить. Аята веліла їм:

— Заберіть упорядника ваоке, він під арештом, З кімнати не випускати.

Дайкеро скочив на ноги, заверещав:

— За що?! То була помилка! А цього хлопця тобі взагалі подарувала тітка Жоа! З нею ще твоя мати торгувала!

— Я не моя мати, — байдужим голосом мовила Аята, але не стрималась і прошипіла: — Тітка Жоа —то точно не мій спадок, я рабів не купую! От чого тобі бракує? Хочеш пригод лети з Іноти! Ти ж вільний!

— У мене донька. Я ж мушу їй допомагати, вона ще та марнотратка, — огризався Дайкеро.

— Бетт — моя сестра, і я надсилаю їй достатньо грошей! — гаркнула Аята. — Чи ти думаєш, я її ображу?

— Я знаю, що ти її не образиш, — пробелькотів Дайкеро. — Але ж я батько. Я маю дбати про свою дитину.

— Вона втекла на Пайру саме від твоєї задушливої турботливості, — дорікнула Аята.

— Вона від тебе втекла! Від цих усіх законів! — верещав Дайкеро.

— Тебе тут також ніхто не тримає, — вже тихіше сказала Аята, — бути тут, твій вибір.