9. Маг

На площу збігалися жителі поселення. З двоповерхового будинку вибігла огрядна миловидна жінка у домашньому одязі й капцях, її довге сиве волосся було закручено в тугий вузол на потилиці й закріплено спицями. 
Жителі цього поселення були вбрані у звичні на планетах Ради теплі куртки й пошите на взуттєвій фабриці взуття. 
Аята і її воїтельки навіть не встигли зіскочити зі своїх намарів, коли їх наздогнали дві важкі гравітаційні платформи. Сім гравітаторів перелетіли через десятиметрову стіну і з ледь чутним свистінням зависли над засніженою площею, оточивши втікачів.
Гел зіскочив із чорного намара. Аята залишилася на спині грізного звіра, лише розвернула його в бік платформ. Інотки всі позалишалися верхи. Гел піймав за вуздечки золотого й срібного намарів. Великі ящери відчували небезпеку й дуже нервували — у такому стані вони могли виявити агресію до поселенців чи кинутися на платформи з переслідувачами. Та хай би й кинулися, думав Гел, якби на гравітаторах не сиділи перевертні. І то були не ті перероблені незмінні, які завдяки хірургічному втручанню мали у людській трансформації звірині ознаки — у кого котячі вуха, у кого видовжені щелепи, чи густа шерсть на обличчі й лапи замість рук. Ні, на гравітаторах сиділи чоловіки й жінки із досконало чистою шкірою, густим блискучим волоссям і світлими уважними очима. Аджари. Вроджені перевертні із двома формами, людською та звіриною — зі збереженням людської свідомості. Справжнього аджара неможливо приручити, чи примусити служити, важко обманути, але можна найняти за хорошу платню. Якщо ворлоки — це гігантські ненавчені щенята, то найманці-аджари — професійні солдати, які спочатку використовують зброю, а потім власні кігті, ікла, швидкість і блискавичну реакцію. Намари не мали проти них шансів, навіть сам на сам. Тож Гел узяв золотого ящера й срібну ящірку за повід і тримав біля себе.
 Мілен вибігла з будинку брата старости разом із жінкою, що годувала її домашнім паштетом, — саме вчасно, щоб побачити, як на площу вилетіли вершниці на намарах. На чорному ящері позаду Аяти сидів її брат — босий,одягнений у сам лише светр і штани. Певне, він і сам ще не помічав, що теплий одяг на ньому перетворився на пил. Слідом за вершницями летіли платформи з переслідувачами, через стіну майнули гравітатори з найманцями. Гел зіскочив із чорного намара й підхопив повід двох поранених ящерів, які прибігли за вершницями. Мілен зберігала трансформацію кішки. Названий брат подумки попросив її поки побути непомітною — зараз вони мають вдарити одночасно. Мілен видряпалася по стіні будинку на дах, перестрибнула на інший, ближчий до чорного кубу-генератора, і лягла скраєчку. Готова до стрибка.
 У кріслі другого пілота на першій бойовій платформі сидів чоловік, який усім своїм виглядом підкреслював належність до спільноти магів (аелогарудів). Навіть плащ, довгий незручний, але теплий, був темно-фіолетового кольору означав найвищий для звичайної людини рівень магії, що його опанував цей чоловік (хоча Гел сумнівався, що незнайомець насправді досягнув сьомого рівня майстерності). Попелясте довге пряме волосся зав’язане у хвіст, борода коротка — не так борода, як тиждень не брився. Ніс такий, які частенько примальовують магам у дитячих книжках: довгий, вузький, з горбинкою. Густі світлі брови низько нависали над блискучими світло-зеленими очима, які, здавалося, пронизували наскрізь. Маг нахилив голову. Він дивився тільки на Гела. Дракон же тимчасом вивчав другого аелогаруда — ним виявилася примарна постать, яка трималася за спиною фіолетового. То було тоненьке дівча, зіткане із силового поля й переповнене магічною силою. Сформований розум, який тільки-но починав формувати власну особистість і форму, проте поки не мав стійкого забарвлення емоціями, не знав ні добра, ні зла, мав знання, однак не мав цілі. Він вивчив усе, до чого міг дотягнутися, але тепер волів вивчити себе, відчути власну могутність.
Ця безтілесна істота, яка ідентифікувала себе як дівчину, не знала, що те, що вона відчувала цієї миті до людей, називалося зверхністю. Навіть маг, за яким вона слідувала, не став для неї авторитетом чи вчителем — вона сприймала його як засіб для вивільнення своєї неймовірної сили. Він знав, чого хоче, вона іще не мала цілі, проте бажала експериментувати з матерією й енергією. Прозорі очі вивчали калтокійця. На сірих вустах з’явилася іронічна усмішка — гримаска, перейнята в мага. Вдруге у своєму свідомому існуванні вона побачила когось зі здібностями такими самими, як у неї, і готова була позмагатися з ним, вивчала, на що він здатен, його способи атаки та захисту.
Маг у фіолетовому плащі зійшов із гравітава. Велет із головою ведмедя й руками-лапами підтримав свого господаря. Аджари - п’ятеро чоловіків і три жінки. Мабуть, група вільних солдат удачі, бо поводилися вони відповідно, без поваги до того, хто їх найняв. Але до діла ставилися ретельно: оточили площу гравітавами. Ці найманці звикли довіряти одне одному й ніколи не надіятися на когось іншого. Аджари сиділи на своїх бойових гравітаторах, розглядали іноток із цікавістю. 
Аята відчула, як нервує чорний намар, аж іклами скреготав — певне, хотів покусати дивного незнайомця, який наближався до нього. Маг, побачивши, що намар повелительки Іноти ладен відгризти йому голову, виставив уперед руки, створюючи слабеньке силове поле. Двоє найманців-аджарів підлетіли на гравітаторах ближче, націлили в іноток тадо. Примарна дівчина лишилася стояти на борту відкритого гравітатора — спостерігала за всім, що відбувалося. Їй здавалося що вона контролює Гела, та ввижалося, що у Гела є якесь магічне відображення, не могла зрозуміти як сприйняти це відчуття. Примарна поклала руку на голову дівчині-лисиці, тоненькі напівпрозорі пальчики перебирали руде м’якеньке хутро між гострими вухами. Любила вона цю юнку, завжди брала з собою. Хоча Зак був певен що Лисиці ще рано брати участь у наземних операціях.
Кіту, Даян, Іті й Ману також зняли тадо із запобіжників. Між вершницями й магом вийшла староста, підняла руки.
— Не стріляйте! Ви вб’єте моїх людей! — крикнула староста.
— Тоді заберіть їх із площі, — порадив маг із ледь помітною зневажливою усмішкою. — Усе залежить від волі правительки цієї планети, — він виразно подивився на Аяту, — адже життя не тільки длоків залежить від вашої стриманості, прекрасна меолі.
— Опустити зброю, — наказала Аята й звернулася до мага: — Хто ви? Що ви хочете? Чому ви викрали мою доньку? Які умови її повернення?
— Звіть мене Зак. Ваша донька — заручниця, і від вас залежить її життя, — відповів маг. — Хоча ми не маємо наміру її вбивати. У майбутньому вона стане прекрасною лідеркою вашого жіночого царства.
— Ви мали намір убити мене, — нагадала Аята.
— Так, — погодився Зак, — але тепер я маю намір запросити вас до мого маленького й зовсім не розкішного тимчасового дому.
— Ви хочете вивезти мене з моєї планети? — скривилася Аята.
— Ні, лише пропоную спуститися в її підземний світ, який, безсумнівно, належить мені, як вам належить верхній. Зі мною підете тільки ви й той юнак. — Зак вказав рукою на Гела. — Не знаю, хто він для вас — раб, коханець чи слуга? Знаю лише, ким він є насправді. Інші ваші люди вільні й можуть повертатися до міста. Я відпущу і вашу старшу доньку. — Зак із лагідною усмішкою поглянув на Даян.
Старша мелолі, розгублена і зла, намагалася триматися з гідністю королівської персони, хоча всередині кипіла від бажання зацідити в лоба того фіолетового нахаби голчату розривну кулю. Неспокійні пальці натиснули на панель розблокування й легко активізували тадо — зовсім не так, як у кремнієвому гаю. Тієї миті Капі остаточно знепритомніла, не втрималася на спині намара й упала на сніг. Цього було достатньо, щоб спустити нерви мелолі з гачка. Не усвідомлюючи до кінця власних дій, упевнена, що її подруга мертва, Даян вистрілила в Зака.
Голчата куля вибухнула, вдарившись у силове поле. Аджарка обіч мага блискавично ступила вперед і вистрілила в мелолі у відповідь, утім Гел встиг збити кулю хвилею силового поля, Кіту скерувала свого намара скакнути перед Даян мелолі, затуляючи. Силове поле боляче вдарило воєначальницю в обличчя — вона ледь утрималася на спині ящера.
Гел нарешті випустив з рук повід намарів, і ті почали стрибати на місці й клацали іклами на поселян, які панічно розбігалися хто куди. У цій мішанині староста підняла Капі на руки й передала своїм донькам, наказавши нести до її дому, а сама заходилася ловити розлючених ящерів. Аж тут над площею почувся вереск: у самісінький центр вибіг хворобливо худий сивий чоловік у білому вбранні жреця культу світлих богів. Жрець кинувся на Зака з палицею, яку стискав у кулаці, проте наштовхнувся на силове воле, і з носа йому потекла кров. Розмазуючи по обличчю червоне, наче хотів намалювати маску, він кричав:
— Ти не мав права приходити в моє поселення зі своїми почварами! Я заборонив тобі іменами усіх зіркоподібних! Тобі мало іноток богомерзьких?! Хочеш наших чистих дітей?!
Староста оторопіло дивилася на жерця. Зак з усмішкою підняв руку, і закривавлений безумець упав, наче йому під коліна вдарили власною палицею.
— Це надовго, — мовив Зак. — Так ми дочекаємося інших богомерзьких іноток на агресивних намарах. На чому ми зупинилися? О, згадав. Я накажу своїм людям стріляти, ваша величносте, якщо ви не спішетеся зі свого звіра й за власною волею не зійдете на мій гравітатор. І вас, ваша світлосте, це також стосується.
Гел підняв одну брову, недовірливо всміхнувся, навіть озирнувся, немов не розуміючи, до кого маг звертається.
Мілен звелася на лапи. Гел почав зворотній відлік до атаки.
— Так, вас. — Зак вказав на Гела довгим пальцем. — Чи ви й далі волієте приховувати власний титул?
— То хіба титул? — пробуркотів Гел. — Радше посада.
Аята озирнулася на нього, не розуміючи, про що йдеться.
— Я довго вас маю вмовляти? — уже дещо нетерпляче запитав Зак.
«Якщо вона зіб’є поле, атакуємо разом», — подумки мовив Гел до Мілен і створив імпульс, який накрив Зака та його людей разом із гравітаторами силовим полем. Фіолетового мага те поле збило з ніг, і він на деякий час знепритомнів. Поле притисло найманців і ворлоків. Гел крикнув Аяті:
— Тікайте до міста, я їх втримаю!
Аята гукнула до Даян і своїх воїнів, Кіту підхопила повід намара, на якому сиділа мелолі.
Примарна дівчина зацікавлено подивилася на поле, яке створив Гел, — і те розтануло. Усі, хто був на площі, навіть намари, почали падати, наче їх постріляли. Гел хотів заблокувати магиню, і Мілен уже навіть кинула йому допоміжний імпульс, аж тут дракон помітив злий погляд рудої дівчини-лисиці, тієї, яку гладила Примара. Голчате тадо в її руці було націлене в його бік.
Маленька мармурова куля вдарила йому під ребра й розірвалася. Сік беладони огорнув серце, блокуючи кров. Гел упав на коліна. До нього наближалася напівпрозора постать у довгій сукні.
Мілен зістрибнула з даху, перевтілилася в людину й заступила Примарі шлях, закриваючи себе силовим полем, та напівпрозора магиня з легкістю зруйнувала його — і зникла. Лишилися лише магічні імпульси, які жалили звідусіль. Це було схоже на фехтування з невидимкою. 
Один із найманців підлетів на гравітаторі до Аяти, яка лежала непритомна серед своїх людей, і націлив у її голову тадо. Крикнув до Мілен:
— Лежати, стерво! Лежати! Бо застрелю цю вашу королеву! — На підтвердження своїх слів він справді вистрілив — у ногу Аяті.
Мілен досадливо підняла руки, слухняно лягла у сніг, і Примара знову набула своєї видимої, хоч і напівпрозорої, форми. Дівчина з довгим волоссям, у довгій попелястій сукні присіла біля Мілен. Погладила її по голові й мовила, намагаючись вірити власним словам:
— Ти не сильніша за мене, ні. І він не сильніший.
Мілен прикусила губи. Давно вони з Гелом так не програвали.
Зак отямився, підвівся, струшуючи сніг зі своєї дорогоцінної мантії, підійшов до Аяти. Зупинив кров, що текла їй з рани. Наказав своїм ворлокам завантажити на платформу Аяту та її доньку. Дівчина-лисиця підбігла до Мілен і вистрілила їй під ребра мармуровою кулею з беладоною, не наважившись перевозити тейлу у свідомому стані.
Ведмежеголовий ворлок, Орі, хотів забрати Гела, та Зак зупинив його і спочатку сам перевірив його рани. Лише впевнившись, що все загоїлося, і ні на шкірі, ні на светрі не залишилося й краплини чорної крові, Зак наказав перенести бранця на платформу. Глянув на Мілен, яку Лисиця хотіла підхопити на руки.
— Не торкайся її! — Але було пізно. Чорна кров із рани тейли бризнула на руку ворлока. Краплі скидалися на живу ртуть. Ця кров поглинала матерію і перетворювала її на енергію, а без тіла носія сама нею ставала. Навіть секунди вистачило, щоб із пальців Лисиці щезла не тільки шкіра, а й частина м’язів. Лисиця закричала, хапаючись за руку, та ворлок-ведмідь ухопив і відвів її долоню, щоб під денним світлом краплини зникли.
— Це буде уроком для інших. Не хапайте тейла, поки на ньому є його кров. — Зак придивився до Мілен і наказав іншим своїм ворлокам: — Усе, закидайте її на платформу, рана затяглася! Швидше, бо отямляться.
Примара мовчки повернулася до платформи й сіла на палубу біля непритомної Мілен, обхопивши коліна тоненькими напівпрозорими руками й вглядаючись у смагляве обличчя калтокійки.
Зак зайняв своє крісло, і платформи, в оточенні аджарів на гравітаторах, відлетіли за стіну.
Длоки, інотки, їхні намари, староста і жрець у білій рясі лишилися лежати на площі біля чорного кубу овірійного генератора.