8. Степ

Намари й справді були чудовими: розігналися кілометрів до вісімдесяти на годину, щойно вирвалися в степ, і вже не сповільнювалися. Міцні лапи не провалювалися у сніг — тварини йшли як на лижах. Гел зрозумів тепер, про що говорили Аята й Кіту, коли прирівнювали цих дивовижних звірів до машин.

Мілен у великій звіриній трансформації добігла до поселення длоків. Майже все його населення сканувало тепло-детекторами сніг у найближчому гайочку кремнієвих велетнів. Топталися навколо широких стовбурів, оглядали віття. Ще група ходила навколо стін поселення.
Навколо селища, були височезні стіни. Складені з усього, що залишалося після спорудження будинків — каменю, заліза, пластику. Мілен перетікла у трансформацію маленької кішки й непомітно прослизнула на територію поселення, пробіглася парканами й дахами до його центральної площі.
Якась жінка у довгій вовняній сукні та хутряній безрукавці, оздобленій яскравою вишивкою, помітила кицьку, що сиділа біля чорного кубу генератора овірію, який надавав енергію в усі будинки поселення:
— Кицюню, — вигукнула жінка, — звідки ж ти взялася? Ні в кого тут немає чорних котиків. Йди до мене, гарнюня. Бо ті фанатики ще тебе камінням закидають.
Добре все-таки бути котом, подумала Мілен. Усі тебе люблять. А якщо трапиться хтось, хто не любить, то можна подряпати нахабу й утекти. Проте попередження про закидання тварини камінням лише за колір, спантеличило. Які ж дикуни мешкають тут, за цими високими стінами?
Жінка підхопила кішку на руки і понесла до свого будинку.
Будинок був складений з каміння, яке спочатку розплавили, а потім сформували у однакові камінчики. Зовні будинок утеплений спеціальною піною, а всередині вибілений та розмальований квітами. За вікна правили різноманітні, вправлені у стіни шматки різнокольорового скла, були й великі рами зі склом, яке виготовляли на заводах розвиненіших планет. Мілен на мить зачудувалася, звідки в переселенців гроші на якісні будівельні матеріали. Ще й на доставку. Під лапами в кицьки був пластик — теплий, певно, підлога з обігрівом. Перевертниця розглядала вітальню яка була водночас ще й кухнею і столовою. Господиня поклала на тарілочку щось схоже на паштет і налила у мисочку води. Погладила кицьку по голові:
— Смачного.
Паштет був домашній, виготовлений із м’яса диких ящерів. Мілен чула, що взимку багато старих ящірок не ховалися під землю, а добровільно йшли із життя — замерзали. Люди ж їх збирали як свіжозаморожені продукти.
Жінка намастила млинця тим паштетом, відкусила шматок і заохочувала жуючи:
— Бачиш, я й сама його їм.
Кицька лизнула паштет.
Зайшов чоловік. Він був нижчий зростом, ніж його дружина, жилавий, з довгими міцними руками. Зняв із голомозої голови шапку, глянув на кішку, запитав:
— А це що за чудисько? Звідки ти його взяла?
— Сиділа, бідаха, під генератором, певне, загубилася й замерзла. — Жінка накидала у глибоку пластикову тарілку щось схоже на рагу й поставила на стіл. — Їж, певне, заганяла тебе наша староста. Щось знайшли? Я б і сама пішла шукати. Це жах якийсь, коли вже знайдуть бідну дитинку?
— Та сиди вже вдома. З твоєю спиною тільки по глибокому снігу стрибати, — відмахнувся чоловік, скинув теплу куртку з шерсті й сів за стіл. Потер замерзлі руки: — Ух, як смачно пахне.
— Їж на здоров’я, — всміхнулась жінка. Вона сіла за стіл і, спостерігаючи, як її чоловік їсть, запитала: — Якщо я таку кицьку залишу, як думаєш, той новий жрець знов щось дурне своє вигадає, про звірів і перевертнів? Чи помовчить? Він завжди верзе казна-що, вигадує страхіття. Наш родич був і добрий жрець, і добрий староста. А цей зовсім божевільний. Звідки тільки взявся? Не здивуюся що він причетний до смерті нашого пана Руф-Руфа. — Попри серйозність почутого, Мілен тихо форкнула у вуса, маскуючи недоречний сміх. Інотською «руф» означало «добрий»: вочевидь, той староста справді був унікальною, подвійно доброю людиною.
— Краще про те не говорити. Мені здається, сестра здогадується. Хай там як, люба, заради безпеки краще поки мовчатимемо, поки не знайдемо доказів. Надто багато у нього набралося прибічників і підлабузників. А перевертні існують, я сам бачив, і то страхітливі істоти. Проте якщо хочеш тваринку залишити, не показуй її жрецю, та й усе. Він казав, що жіночі таємниці темні й божевільні. То ж то — твоя таємниця. Темна, але, надіюсь, не дуже божевільна.
— Він нас вижене з поселення, як дізнається, що наша віра не така міцна, як в інших, — тихо мовила жінка.
— Не вижене, — відповів чоловік з повним ротом їжі. — Я брат старости, хай тільки спробує. Ми тут уже тридцять років живемо, а він прилітає й відлітає. Теж мені, авторитет. Залякав усіх страшним судом, а сам — убивця з кривавими руками. Мені здається, він і мого дядька вбив, поки той літав за запасами. Але те, що відбувається в космосі, на жаль, залишається в космосі.
— Я його боюся. Він спілкується з якимось привидами з-під землі. Оріна казала, що бачила людей у балахонах, — прошепотіла жінка. — Чутки завжди під собою щось мають.
— Я вірю у привидів з підземелля, — теж понизив голос чоловік. — Щось під нашим поселенням є. Сестра казала, що старий Руф розповідав казки про підземних монстрів і грозився, що врешті вони зжруть нас усіх. А цей наш новий священник сам наче з-під землі виліз. Треба його гнати з поселення, бо всі тут збожеволіємо.
— Він постійно в проповідях жінок сварить й принижає. Якщо місцеві почують, то проженуть нас усіх, — додала дружина.
Мілен слухала ті розмови, сиділа на широкому підвіконні, визирала на вулицю й насолоджувалась теплом.
— Ти диви яка, — посміхнувся чоловік побачивши кицьку на підвіконні. — Наче вдома.
— Та вона тепер і є вдома.
Кицька зітхнула. Авжеж, вдома. Бачила вона не вулицю, а засніжену рівнину з височенними деревами. Вона не могла з’єднатися з розумом Гела, але могла все вільно бачити очима його чорного намара. Це була не магія, а телепатія — особлива наука. Телепатичний діалог підсилюють магічним імпульсом, а для того, щоб бачити очима тварини, імпульс не потрібен — лише емпатія.