7. Ваоке

Коли Гел прийшов до тями, йому боліло все тіло. У багажнику було тісно, не вистачало повітря. Гравітатор гидко розхитувало. Як для гравітаційної машини, летів він дуже повільно.

Гравітав Дайкеро зупинився у внутрішньому дворику чоловічої половини Рородану — ваоке. Дайкеро вийшов із гравітаційної машини, наказав охорониці:

— Викиньте той пакунок із машини й покличте старих, хай десь запхають.

Ран із подругою витягли Гела з багажника, стягнули з нього мішок. Ран ще й дала кілька ляпасів:

— Прокидайся, — усміхнулася. — Чорт, ото його погребло, досі у відключці.

- Та певне бачить кольорових дракончиків, - мовила друга, - та залиш, то вже не наша справа, - й повернулася до теплої машини.

 Водійка, визирнула з кабіни й крикнула до дівчини:

— Їдьмо вже! Я жерти хочу, цілу ніч на дупі сиджу в цій клятій машині. Хай валяється! Залізь у машину, бо покину тут. Будеш няньчитись.

Ран заскочила на заднє сидіння гравітава. Машина піднялась у повітря й полетіла до будинків, де мешкали слуги.

Старі дядьки, яких у ваоке називали вигілами, вийшли на поріг ваоке. Вік трьох чоловіків давно загубився у рабстві: вони потрапили в гарем ще за часів, коли прабабуся Аяти була правителькою. Вигіли скидалися на сумних клоунів — підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле вільне вбрання. Один був худий, високий, другий згорблений, ніби зламана палиця, третій — низенький і повненький. Саме повненький бігав навколо Гела й лаявся:

— От паскудниці! Отруїли й кинули на морозі. — Він узяв Гела за руку. — Ну хоч живий, серце б’ється. Треба покликати слуг, занести в тепло… Холодний як лід. Якого біса пан Дайкеро купив нового раба, хоче до тюрми? Повелителька заборонила купувати рабів. От що робити?

— Треба розповісти меолі про це неподобство, бо ще нас звинуватять, що ми прикриваємо злочини Дайкеро, — тихо мовив худий.

— Так, так, — погоджувався згорблений, — звинуватять.

І сережки їм дзвеніли. Гел розплющив очі, спробував хоч сісти, відчув нудоту. Це ж треба, щоб вони напоїли його іруа! Дурний збіг. Гел розсміявся, прошепотів: — Так не буває, щоб усе йшло за планом, так, Джареку? — Чомусь коли він розмовляв сам із собою, завжди звертався до свого корабля. Сісти знову не вдалося, і він впав спиною на сніг. Холод заколисував. Присипляв. Капці загубив десь на кораблі контрабандистів лише у шортах й футболці. Треба було у студентів куртку теплу поцупити.

Двоє кремезних слуг, з тих, що обслуговували ваоке, вибігли на подвір’я, підхопили напівживого Гела на руки й занесли до будівлі. Вигіли наказали нести його до купальних кімнат і наповнити ванну гарячою водою.

У теплі Гел трохи прийшов до тями, відчув що його роздягають, і почав відштовхувати вигілів.

— Я сам! Сам роздягнусь, не чіпайте мене.

— Яке сам? Ти ледь рухаєшся. — заперечив товстий.

— Ти диви яке! Ледь живе, а огризається! — вигукнув худий.

— Допоможіть йому лягти у ванну, бо ще гепнеться й щось собі пошкодить. Припини нас відштовхувати! Дурне мале, — керував повненький. Тоді розгледів руки дракона: — То що за манікюр такий? Ти що, пазурі й на ногах наростив? От і що з тим робити? Ті сучасні хлопчики з інших планет такі агресивні!

— Вони там завжди були агресивні, як і наші дівчатка, — буркнув худий.

— То таки так, таки так, — погоджувався згорблений.

— Лікаря покликали? — запитав худорлявий у слуги, який щойно повернувся. — Чому ви його не привели?

— Казав, прийде за декілька хвилин, — відповів слуга.

— Ви казали, що потрібно терміново? — нервував старий, аж пудра йому з обличчя обсипалася.

— У палаці зараз усе терміново, пане вигіле, — вишкірився слуга.

— Я пан Жікру, коли ви вже запам’ятаєте добродію? — буркотів товстун. І те ввічливе «добродію» прозвучало в нього як образа. Ваоке було ще тим кублом злостивих сонних змій.

Гел відчував, як у гарячій воді відновлюються його сили. Він волів би ще на градусів п’ятдесят гарячіше, а ще краще пірнути у розпечену лаву, але що є, то є.

Прийшов лікар — невисокий чоловік, кремезний, міцний, з добрим круглим обличчям. Сиве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, сива коротка борода акуратно підстрижена. Лікар сів на стілець біля ванни, узяв руку Гела, послухав серцебиття, подивився очі, зазирнув у рота. Оглянув кігті. Зітхнув втомлено, порадив:

— Не змінюй форму, всі й так нервові. Котячі щелепи й ікла тебе видають. Люди сліпі чи що?

— Зрозумів. Не буду, — відповів слухняно Гел.

— Як аджар дозволив себе продати? — запитав лікар здивовано.

— Збіг обставин, — відповів Гел і сам розсміявся. — Дикий збіг обставин.

— Де тебе Дайкеро купив? — цікавився лікар Рородану.

— Я не знаю. Мене отруїли на кораблі контрабандистів і привезли сюди у багажнику чотиримісного гравітава.

— Магічні здібності маєш?