6. Тітонька Жоа

Через дві з половиною години після старту з планети Вуо на Жуку увімкнувся гравітаційний двигун й вимкнувся просторовий. Відчулася гравітація додаткового об'єкту. Корабель пішов на посадку.
Гел у своїй каюті почув командирський голос тітоньки Жоа, від якого переборки здригалися. Заторохтіли черевики по палубам. Пацюк, що прийшов було попередити дракона про посадку на Вуо, побіг дивитися, що відбувається. Гел кілька хвилин сидів на ліжку, та дивився у двері. Він уже подумував, чи не зламати замки й не чкурнути з корабля, адже він досяг пункту призначення. Аж тут двері відчинилися, і в каюту влетіла Чан. На порозі стояв дядечко Тік.
— Йдемо! Швидко! Чого вовтузишся? Кинь те все! — верещала юна піратка. Видерла з рук Гела наплічник жбурнула на ліжко, - Залиш, 
Механік мовчки височів біля дверей.
— Що сталося! Аварія?! — запитав Гел. Він підвівся з ліжка, спеціально рухався повільно, що дуже дратувало Чан. Дівчина витягла його з каюти за руку й попхала коридором. Лаялася вона, наче ароський вантажник. Механік ішов за ними — певне, про всяк випадок, якщо студент почне опиратися.
— Аварія! Евакуація! Усі на вихід, горимо, — сміючись повідомила Чан. — Бігом студенте. Не гальмуй.
Гел пришвидшив ходу, але Чан штовхнула його в кают-компанію підбила під коліна, він впав. Юна піратка наказала:
— Сиди й не дриґайся.
Гел спробував підвестися, але Тік могутньою рукою вдарив йому по потилиці й тихо прогудів:
— Наказали сидіти — сиди.
— Якого біса?! Що тут відбувається?! — скрикнув Гел.
Чан вдарила його ногою у спину:
— Стули дзьоба придурку! Бо я тобі носовика Тіка до рота запхаю з усіма його шмарклями.
Тік висів, притримуючи рукою голову щоб не міг встати на ноги. 
Біля дверей стояли дві дівчини у шкіряних куртках, високі й довгоногі, одна чорнява, друга з білим волоссям й довгим чубом що закривав пів обличчя. З озброєння в них були короткі мечі, ножі та тадо.
Гел підняв очі.
Тітонька Жоа сиділа на канапі з кришталевим келихом у руці. Гел відчув терпкий запах первинного беркгу. У кріслі навпроти контрабандистки сидів незнайомець —худорлявий, гнучкий, витончений чоловік і з довгим фарбованим у срібне волоссям, стягнутим у хвіст. Мав років сорок, хоча на вигляд юний. На голові незнайомця пишався ірідовий вінець, оздоблений діамантами і сапфірами, під колір блакитних очей. Убраний незнайомець був у білий шкіряний плащ оздоблений сріблястим хутром. Гріючи в долонях дорогоцінну чарку з дорогоцінним напоєм та зневажливо викрививши гарно окреслені губи, чоловік оглянув Гела:
— Погоджуюся, гарний хлопчик. Але ти хіба забула? Аята заборонила купувати рабів.
— Ви колись замовляли такого раба. Це подарунок для вашої правительки, пане Дайкеро, — а ні рохи не знітилася Жоа, — Я давно співпрацюю з вашою планетою. Хотіла подякувати.
— Гарна подяка, — хмикнув упорядник гарему. — За матері Аяти була б. Аята затягла Іноту в Раду, а на території Ради работоргівля — злочин. Підставляєте ви мене, пані капітанко. Замовник заплатить ірідом, еквівалент — триста тестолів за контейнер. Хочете, щоб я знайшов компетентнішого перевізника, пані Жоа? — Дайкеро зробив маленький ковток солодкого бркга, і ніжний рум’янець прикрасив його бліде обличчя
— Я відвезу його деінде, — Жоа сердилася на себе. Вона ненавиділа припускатися помилок. — Узагалі те, що я змогла сюди пролетіти крізь кордони Альянсу, уже доводить мій ступінь професіоналізму.
— Пані капітанко, ви, певне, забули, що співпрацюєте з Аьянсом? — насміхався Дайкеро. — Вам, певне, здалося що я того не знаю. А от про кордони Альянсу прошу детальніше.
— То ви тут у своєму маленькому князівстві не знаєте, що Альянс поруч із вашою планетою облаштовує кордони та розширює свої космічні території? — щиро здивувалася тітка Жоа.
С'пянілий Дайкеро зазсміявся.
— Оце вже цікаво, чому саме зараз? Хоча мене Альянс не цікавить. А от те, що ви привели сюди цього раба і він нас бачив, мені не подобається. Аята викине мене з планети, якщо дізнається про нашу співпрацю.
— Даремно вас не цікавить Альянс, — вирвалося в Жоа.
Дайкеро запитливо підняв одну брову:
— Поясніть цей емоцний вигук, пані капітанко.
— Альянс перемеле тут усе, коли вторгнеться, одну за одною вб’є керівниць, а потім зажене невдоволених у табори праці. Я чула страшне про стиль правління їхнього бога, — стишила голос тітонька Жоа й поспіхом ковтнула густого солодкого беркгу, ледь не захлинулася.
— То що, доведеться кидати тут усе й летіти на Пайру до Бетт? — засумував Дайкеро. Зітхнув, — Ви відразу звідси летите з товаром на… яка там головна планета Альянсу? Діна? То завезіть цього раба туди.
— Якщо я продам хлопця Альянсу, він нікому вже ніколи нічого не розкаже, — підтакнула піратка. — Там рабам відрізають язики.
Гел сидів і не рухався, наче заціпенів, але почувши останні слова, врешті скочив на ноги й обурено запитав контрабандистку:
— Ви мене продаєте?!
Тік поклав важку руку на плече Гела й тихо прошепотів на вухо:
— Сядь, бо вдарю.
— Чому я маю сидіти й мовчати?! Ви мене продаєте, а я маю сидіти й мовчати? Я вільна людина!
Дайкеро розсміявся, розглядаючи чорнявого синьоокого юнака з цікавістю й водночас зневагою:
— Воно живе? Досконале, наче мистецький андроїд, це ж треба! Гаразд, заберу цей подарунок, тут він також нікому нічого не розкаже. Завантажте його в мій гравітав. Тільки щоб длоки не бачили, почнуть пліткувати, — сп’янілий Дайкеро сміючись вийшов із кают-компанії. Наостанок кинув: — Прощавайте, пані капітанко. Я повідомлю, коли будуть нові замовлення. — І мовив до своєї охорониці: — Ран, дай рабу пігулку, бо сам себе скалічить.
Жоа спантеличено дивилася на те, як сп’янілий Дайкеро чимчикує коридором її корабля до трапу, а тоді глянула на свого механіка, усміхнулася й наказала:
— Тік, Чан тримайте студента. То каже «привези раба», то каже «не купуємо».... От уже ці інотські, капризні чоловіки. Ще й в Епо сідати не можна, диктатура якась. Де я запаси буду поповнювати? На Діні?
Штурман «Жука», маг, увійшов до кают-компанії якраз тоді, коли Тік притиснув Гела до підлоги, а Ран, білява охорониця Дайкеро, заштовхала йому до рота пакетика з рідиною й змусила роздушити оболонку. Чан із цинічною усмішкою повідомила:
— Довезли згідно з проплаченою сумою. Вибачай, до Ісани ми не летимо, висадимо тут.
Гел відчув, як рідина з пакета обпалила йому горлянку, а далі пропекла стравохід й отруїла кров. Зв’язок розуму з тілом розірвало, що призвело до втрати свідомості. Серце зупинилося, але того ніхто не побачив, бо його запхали у мішок витягли з корабля й кинули до багажника гравітава.
Штурман звик до таких сцен, тож навіть не глянув, кого там продавали. Доповів Жоа:
— Контейнери для поселенців вивантажили, а контейнери, які привіз білявий жевжик, завантажили. Готові до вильоту. А взагалі то не моя справа — стежити за завантаженням.
— Оліку, — розсердилася Жоа, показала на мішок з щойно подарованим рабом, — наступного разу будеш отакий товар пакувати. Почув?
— Я штурман і маг, хіба з мене не досить обов’язків? — обурився Олік.
— А я капітан, механік, комерсант, боцман…
— Добре, добре, зрозумів, — штурман був сам не радий, що почав цю розмову.
 
Як казали калтокійські закиданці, Мілен залишалася на Іноті на власних лапах: у звіриній трансформації й без транспорту. Вона вистрибнула з катера в сніг, щойно надіслала повідомлення на «Джарек». «Летос» мав везти Сеом і Туїту на Пайру, в обхід сферичного кордону з маяків і детекторів руху, який навколо Іноти нагромаджував Альянс.
Туїта стояла біля люка, Сеом на рампі.
— Ти впевнена, що тобі безпечно тут залишатися? — запитувала вкотре Сеом.
— Та впевнена вона, — замість калтокійки відповіла Туїта. У легкій сукні вона відчувала мороз навіть крізь силове поле «Летоса».
— Так точно, — усміхнулася Мілен. — Усе, не мерзніть заходьте у корабель. Думаю, скоро зустрінемося.
— Я вже побоююсь зустрічей з тобою, — розсміялася Сеом. — Певне, таки не піду я в оперативниці.
— Це поки не занудьгуєш. — Туїта штовхнула ліктем Сеом. — Заходь уже, холодно. Летосе а що не можна без драматичності? Посиль силове поле.
— Не можна. Бо ви тут на рампі взагалі поселитесь. Усе, відлітаємо, бо зафіксує ще хто, поки люк відчинено. — Постать хлопчика виникла за спинами послів. — Мілен я скоро повернусь. Не зруйнуй планету.
— Добре, — Мілен помахала усім рукою. — Докладу максимум зусиль, щоб планета залишилася великою кулею коріння залитого водою.
— Щасти тобі, — Сеом помахала рукою й зайшла у люк.
«Летос» зачинив люк і відразу здійнявся до стратосфери, наче бульбашка, й зник за білими хмарами.
Спочатку калтокійка вирішила залишитись у степу — змінювати дислокації й слухати магічні хвилі. Добре, що у трансформації звіра вона не мерзла. Лише її людська форма була вразлива до холоду. Певне, зараз і вона, і той могутній маг синього рівня — адже саме такого рівня сила потрібна, щоб створювати ворлоків, — подібні до двох кораблів у космосі, які зберігають режим тиші, намагаючись знайти один одного, щоб завдати удару. Мілен знала: знайде мага — знайде лабораторію, знайде лабораторію — зрозуміє, до чого тут Альянс і, ймовірно, знайде молодшу мелолі.
Та маг виявився досить вправним. Мілен відчувала сполохи магічної енергії, хвилі місцевого телепатичного зв’язку, та це все давно гуляло за вітром. Жодного свіжого імпульсу маг не подав. Вона лише спромоглася вирахувати за відголосками, що центр, де, можливо, для Альянсу створюють ворлоків, розташований або в місті, або у діаметрі двадцяти кілометрів від нього. Й під землею.
Засніженим степом гасали гравітатори зі слідопитами Аяти. Мілен бачила, що вони також не знають, де шукати дівчинку, тож розширювали радіус пошуків і невдовзі зникли із зони видимості. 
Степ був безлюдний, неосяжний, височенні дерева чорними гілками дряпали небо. Здійнявся вітер. Мілен вирила яму в снігу й вляглася в неї; перевертницю почало засипати снігом. У стані напівсну вона слухала небо і степ. Над її звіриною спиною вже намело замет. Хмари світла зникли за обрієм згасали. Уночі мороз був такий, що волога у повітрі замерзала на колючки.
Під ранок Мілен повернулась у місто у трансформації чорної котиці, схожої на звичайних, поширених у всьому Всесвіті домашніх улюбленців. Хоча коти ніколи не були звичайними тваринами — вони часто супроводжували богів і магів. Коти вміли створювати просторові портали й подорожувати, перестрибуючи крізь ті портали з планети на планету, навіювати почуття й думки, а також знали, як протистояти ворожим для людей істотам із підпростору. Але люди частенько не підозрювали про всі ці дивовижні здібності котів, як і про те, що іноді на порозі може з’явитися кіт-перевертень.
Мілен-кицька перелізла через високий мур міста, не розуміючи взагалі, навіщо таке будувати на планеті, де лише одна держава і ніколи не було війн. Певне, дівчатка граються. Крім Епо, на Іноті побудовано лише два міста: планета велика, єдиний континент на ній займає десяту частину усієї поверхні. Усе інще океан. Шторми на ньому завжди супроводжувалися височезними хвилями, які заливали береги на десятки чи сотні кілометрів, тому біля води ніколи не будували поселень. Рибалки  виходили у море лише на гравітаційних платформах. Лише біля гір, які захищали рівнини й пагорби від шалених морських вітрів, розташовувалося чимало фермерських господарств.
Мілен вирішила піти на базар: там можна завжди знайти найсвіжіші продукти та плітки. Часом і неприємності, як пощастить.
Зранку торгоивці сонно розкладали товари у своїх наметах й ятках. Приємно пахло свіжою випічкою. Може, тут мешкає та пані пекарка, яка кидала в Мілен лопатою для хліба? Чорна киця всміхнулася й зазирнула в маленький магазин при пекарні. Селикі скляні двері відчинялися легко, навіть у кицьки стало сили штовхнути їх і прослизнути у тепле приміщення. Пані пекарка, огрядна кремезна жінка з рудим волоссям, зав’язаним у хвіст, принесла тацю зі свіжими булками. Зиркнула на кицю, яка чемно сіла на порозі. Киця нявкнула, пекарка поставила тацю й заговорила до тваринки:
— Що, кицюню? Певне, молочка хочеш? чекай я принесу. Заходь, маленька, не бійся.
«Я беркгу хочу, — подумала Мілен, — холодно тут у вас, мороз навіть крізь хутро пробирає», — проте зайшла далі в приміщення й сіла біля вікна.
— Яка гарненька киця! — вигукнув тендітний юнак, що стояв за прилавком. — Мамо, візьмемо кицю додому? Хоч до весни!
— Якщо глядітимеш за нею, — відповіла пані пекарка.
— Киць-киць, — покликав кицьку юнак, вибігши з-за прилавка, — йди сюди, кицюню, не бійся.
«От халепа», — подумала Мілен. Поважно підійшла до хлопця. Дітей у такій малій трансформації вона побоювалася.
Він погладив її по голові, запитав:
— Хочеш із нами жити?
Пекарка витерла білі від борошна руки об широкі вовняні шаровари. Незлобиво дорікнула:
— Тобі вже про шлюб потрібно думати. А тобі усе б гратися. І за кого я тебе такого видам? Яка дружина такого захоче в дім узяти? Бути тобі, непутящий мій, другим чи третім чоловіком.
Високий худорлявий чоловік приніс тацю з хлібом, зосереджено й мовчки почав розкладати товар по полицях.
— Тату, ми котика завели!
Чорна кицька сиділа на підвіконні розглядала сім’ю пекарки. І чоловіки, і жінка були вбрані переважно однаково: шаровари, довгі сорочки, м’які чоботи, хоча сорочку хлопця було пошито за загальною, галактичною модою. Такі носили дівчата технічно розвинетіших планет. На пекарці були зручні кросівки, також привезені із чужих світів. Потроху й Інота розчиниться в глобальному галактичному суспільстві.
На стіні світився плаский телевізор, на Іноту ще не часто завозили сучасні об’ємні транслятори. На екрані поважна, серйозна жінка з косами, зав’язаними на потилиці, розповідала останні новини Епо. Поки вона доповідала про пошуки царівни Іол, у стрічці внизу екрана показували статистику. Виявляється, з Епо за останній рік зникло більше п'ятидесяти дітей. В інших містах і поселеннях також зникали діти. Мілен здивувалася, що Сеом їй про це не розповіла.
Син пекарки приніс тарілочку з молоком, поставив перед чорною кицею:
— Тримай, кицюню.
— Та вже якщо завів тварину, то сходи за котячим кормом до крамниці, тільки голову накрий, — буркотів чоловік пекарки. — Сам будеш доглядати, чи молодшого тата проси, мені тими справами займатися ніколи, наша матуся он знов у телевізор витріщилась.
— Та що ти лаєшся із самого ранку, Тадію? Бурчить й бурчить, всі мізки мені виїв, — огризалася пані пекарка. — Встигнемо ми все, милий. От шкода маленьку царівну. Таке сонечко, і якесь паскудство викрало. Не доведи велика Аннакомо таку біду в дім. — Пекарка окреслила рукою навколо себе півколо.
— Знайдуть, — впевнено мовив Тадій. — Усе населення шукає. Знайдуть, із поміччю богині. Усе буде добре, я відчуваю.
Син пекарки накинув покривало на голову й почимчикував за котячою їжею. Що тільки діти не зроблять, аби не працювати. Мілен посьорбала теплого молока, спостерігаючи за вулицею крізь вікно. 
Поки пекарка лаялась із чоловіком, мимо прошмигнув молодший чоловік, ще зовсім молодий хлопець. Старший чоловік поглянув на молодшого наче на ворога. Хлопець ухопив звільнену тацю й чкурнув до пекарні. Пані пекарка накинулася на старшого, вимагаючи, щоб той пообіцяв не ображати молодшого. 
Невже у них постійно таке життя зі суперечками й сварками? подумала Мілен. Чорна киця чкурнула у відчинені двері.
 
 
Коли Гел прийшов до тями, йому боліло все тіло. У багажнику було тісно, не вистачало повітря. Гравітатор гидко розхитувало. Як для гравітаційної машини, летів він дуже повільно.
Гравітав Дайкеро зупинився у внутрішньому дворику чоловічої половини Рородану — ваоке. Дайкеро вийшов із гравітаційної машини, наказав охорониці:
— Викиньте той пакунок із машини й покличте старих, хай десь запхають.
Ран із подругою витягли Гела з багажника, стягнули з нього мішок. Ран ще й дала кілька ляпасів:
— Прокидайся, — усміхнулася. — Чорт, ото його погребло, досі у відключці.
- Та певне бачить кольорових дракончиків, - мовила друга, - та залиш, то вже не наша справа, - й повернулася до теплої машини.
 Водійка, визирнула з кабіни й крикнула до дівчини:
— Їдьмо вже! Я жерти хочу, цілу ніч на дупі сиджу в цій клятій машині. Хай валяється! Залізь у машину, бо покину тут. Будеш няньчитись.
Ран заскочила на заднє сидіння гравітава. Машина піднялась у повітря й полетіла до будинків, де мешкали слуги.
 
Старі дядьки, яких у ваоке називали вигілами, вийшли на поріг ваоке. Вік трьох чоловіків давно загубився у рабстві: вони потрапили в гарем ще за часів, коли прабабуся Аяти була правителькою. Вигіли скидалися на сумних клоунів — підмальовані очі, вибілені обличчя, прилизане сиве волосся, біле вільне вбрання. Один був худий, високий, другий згорблений, ніби зламана палиця, третій — низенький і повненький. Саме повненький бігав навколо Гела й лаявся:
— От паскудниці! Отруїли й кинули на морозі. — Він узяв Гела за руку. — Ну хоч живий, серце б’ється. Треба покликати слуг, занести в тепло… Холодний як лід. Якого біса пан Дайкеро купив нового раба, хоче до тюрми? Повелителька заборонила купувати рабів. От що робити?
— Треба розповісти меолі про це неподобство, бо ще нас звинуватять, що ми прикриваємо злочини Дайкеро, — тихо мовив худий.
— Так, так, — погоджувався згорблений, — звинуватять.
І сережки їм дзвеніли. Гел розплющив очі, спробував хоч сісти, відчув нудоту. Це ж треба, щоб вони напоїли його іруа! Дурний збіг. Гел розсміявся, прошепотів: — Так не буває, щоб усе йшло за планом, так, Джареку? — Чомусь коли він розмовляв сам із собою, завжди звертався до свого корабля. Сісти знову не вдалося, і він впав спиною на сніг. Холод заколисував. Присипляв. Капці загубив десь на кораблі контрабандистів лише у шортах й футболці. Треба було у студентів куртку теплу поцупити.
Двоє кремезних слуг, з тих, що обслуговували ваоке, вибігли на подвір’я, підхопили напівживого Гела на руки й занесли до будівлі. Вигіли наказали нести його до купальних кімнат і наповнити ванну гарячою водою.
У теплі Гел трохи прийшов до тями, відчув що його роздягають, і почав відштовхувати вигілів.
— Я сам! Сам роздягнусь, не чіпайте мене.
— Яке сам? Ти ледь рухаєшся. — заперечив товстий.
— Ти диви яке! Ледь живе, а огризається! — вигукнув худий.
— Допоможіть йому лягти у ванну, бо ще гепнеться й щось собі пошкодить. Припини нас відштовхувати! Дурне мале, — керував повненький. Тоді розгледів руки дракона: — То що за манікюр такий? Ти що, пазурі й на ногах наростив? От і що з тим робити? Ті сучасні хлопчики з інших планет такі агресивні!
— Вони там завжди були агресивні, як і наші дівчатка, — буркнув худий.
— То таки так, таки так, — погоджувався згорблений.
— Лікаря покликали? — запитав худорлявий у слуги, який щойно повернувся. — Чому ви його не привели?
— Казав, прийде за декілька хвилин, — відповів слуга.
— Ви казали, що потрібно терміново? — нервував старий, аж пудра йому з обличчя обсипалася.
— У палаці зараз усе терміново, пане вигіле, — вишкірився слуга.
— Я пан Жікру, коли ви вже запам’ятаєте добродію? — буркотів товстун. І те ввічливе «добродію» прозвучало в нього як образа. Ваоке було ще тим кублом злостивих сонних змій.
Гел відчував, як у гарячій воді відновлюються його сили. Він волів би ще на градусів п’ятдесят гарячіше, а ще краще пірнути у розпечену лаву, але що є, то є. 
Прийшов лікар — невисокий чоловік, кремезний, міцний, з добрим круглим обличчям. Сиве волосся зав’язане у хвіст на потилиці, сива коротка борода акуратно підстрижена. Лікар сів на стілець біля ванни, узяв руку Гела, послухав серцебиття, подивився очі, зазирнув у рота. Оглянув кігті. Зітхнув втомлено, порадив:
— Не змінюй форму, всі й так нервові. Котячі щелепи й ікла тебе видають. Люди сліпі чи що?
— Зрозумів. Не буду, — відповів слухняно Гел.
— Як аджар дозволив себе продати? — запитав лікар здивовано.
— Збіг обставин, — відповів Гел і сам розсміявся. — Дикий збіг обставин.
— Де тебе Дайкеро купив? — цікавився лікар Рородану.
— Я не знаю. Мене отруїли на кораблі контрабандистів і привезли сюди у багажнику чотиримісного гравітава.
— Магічні здібності маєш?
— Трохи є.
— Не поспішай тікати, все одно космодроми закриті. У нас немає рабства, це дурне непорозуміння. Отже, ти вільний. Але поки тобі йти нікуди.
Аята увійшла до купальної кімнати, запитала сердито:
— Де Дайкеро? Де той бовдур? Якого біса він творить?!
— Дайкеро тут не було, Аято, а раб, якого він купив у работорговців, ось. — Лікар підвівся зі стільця й відійшов у бік, вказавши на Гела, який досі сидів у ванній.
Калтокієць хотів зануритись у воду з головою.
— Коли відкриємо небо, відправите його на Пайру. Теж, певне, чиясь дитина, — наказала Аята. — А поки дайте кімнату, побуде в нас.
— Пані, якщо ви йому дозволяєте бути тут, то можу порадити використати його в пошуках Іол.
— Чим ця дитина нам може допомогти? — здивувалася повелителька Іноти.
Лікар підійшов до Аяти, прошепотів:
— Він аджар.
— Ненавчений аджар — це те саме, що дурне й сліпе щеня, — відповіла меолі. — Добре, приведи його до мене, поговоримо. У нього є якісь магічні здібності чи щось таке?
— Каже, трохи, але хто знає. Вони часто самі не тямлять, що можуть, без вчителя.
— Дурниця, але хай буде. Я вже ладна за все хапатися, може, хоч нюх у нього є, — Аята вийшла з купальної кімнати, не кинувши на «раба», у коридорі вже наказала комусь, - — Перевірте кімнату Дайкеро, можливо, він спить. Приведіть його до мене! Негайно!
Лікар кинув Гелу велике полотенце, коротко наказав:
— Вилазь і йди за мною.
Коли лікар і Гел вийшли з великої світлої купальні, вони опинились у довгому коридорі з маленькими вікнами й сотнями дверей. Вікна прикрашали вітражі, двері — малюнки, підлоги встеляли м’які килими, і все було різнокольорове та строкате в тій напівтемряві, сповненій диму з кальянів із різноманітними відтінками пахощів. Гел із його звіриним нюхом геть очманів від сильних запахів, які йому видалися смородом.
Лікар вийшов зі строкатої зони, відчинивши сірі двері, й пропустив Гела в інший коридор зі світло-сірими стінами, голою дерев’яною підлогою та великими вікнами, у які струменіло ранкове світло. Тоді лікар прочинив білі двері в кімнату:
— Заходь, це моя власна кімната, тут вже жіноча половина, та що я пояснюю ти ще нічого не розумієш.
— Може, я краще втечу? Я почуваюся наче у клітці, стіни такі тісні, — нив Гел, стоячі в кімнаті лікаря. Він знову почав мерзнути, загорнувся у полотенце й спостерігав, як лікар витягає із шафи одяг.
— Та вже годі, не бійся. Ти не раб, ти вільна людина. Але ти перевертень, і нам потрібна твоя допомога. У повелительки викрали дитину, спробуєш знайти її енергетичний слід — і повернешся додому.
— Спробую, — приречено відповів Гел. — А ви як сюди потрапили?
— Викинули контрабандисти на космодромі, п’яного й хворого. Думав, що помру, але Аята мене врятувала, дала житло й роботу.
— Еге ж, — задумливо мовив Гел.
— Що значить твоє «еге ж»? Хлопчику, у житті всяке буває, — кинув лікар. Гел не почув у його голосі й відтінку роздратування, лише сум.
Те «еге ж» вирвалось у Гела, бо він впізнав цього лікаря. Він знав про нього, зустрів під час однієї з воєн. Лікар був колись відомим професором, світилом, науковцем, розробляв медичне приладдя й роботів-ескулапів, командував кораблем-шпиталем. Один із таких кораблів стояв на космодромі планети Вія, коли там почався переворот. Заворушення переросли в громадянську війну. Гел привів на корабель-шпиталь групу біженців, серед них було троє хворих дітей. І цей лікар відразу забрав біженців на свій корабель, хоча нова влада Вії погрожувала розправою над іншопланетниками, якщо ті приховуватимуть утікачів.
Десять років по тому Гел дізнався, що Лікар Лаго несподівано зник — подейкували, після того, як загинула його дружина й діти.
Лікар Лаго кинув на ліжко сірі шаровари й светра:
— Одягайся, ходімо. Часу обмаль. І стає все менше.