5. Копачі

Планета Вуо, поселення Вуо. Постійно тут мешкають дві сотні працівників космодрому. Космодром має хороший дохід, бо сюди постійно прилітають тисячі археологів, учителів, студентів і професорів. На розкопках можна зустріти й кілька десятків видатних вчених, і з сотню нелегальних копачів. І всі вони ретельно досліджували стародавні міста  цивілізації, яка існувала мільйон років тому. Вчені намагалися зрозуміти, як жили ті прадавні люди й чому щезло їхнє могутнє суспільство. Та крім вчених, на розкопках таємно працювали чорні археологи, і ці хотіли заробити на викопаних предметах. Траплялися серед руїн і витвори мистецтва, й елементи якихось невідомих механізмів, дуже цінних для колекціонерів. На розкопках був присутній один майстер — дуже старий маг, досвідчений, але втомлений від життя. Гел легко заховав свою присутність від нього.
 Космодром Вуо займав площу десять квадратних кілометрів. Він був неофіційно поділений на дві зони. На безпечній, яку назвали археологічною, стояли кораблі науковців, працювала охорона, поліція і ремонтники. Небезпечна зона — піратська — стала місцем стоянки, заправки і ремонту для піратів та чорних археологів. Іноді сюди залітали торговці чи колекціонери, частіше контрабандисти.
Саме поселення було на вигляд як тимчасове містечко будівельників. Бараки засипані піском, стіни, вікна, дахи — усе в жовтій пилюці. Єдина таверна у поселенні була розташована на вокзалі космодрому і звалася «У старого пірата», хоча місцеві прозвали її просто Вокзалом. Цілком пристойне місце для відпочинку: у Вокзалі, відпочивали як науковці, так і пірати.
Замість паркану навколо космодрому стовбичили заіржавілі остови старих кораблів, залишки гравітаційних машин і вантажних платформ, та ніякі перепони не стримували дрібний пісок пустелі, що встеляв плити злітного майданчика. Купол силового поля — і той був слабенький, генератор давно потребував ремонту.
Життя на Вуо, під палючим сонцем, було наче у напівсні. Люди ставали сонними, щойно борт їхніх космічних кораблів торкався стратосфери планети. Капітанам важко було змусити підлеглих активно працювати. Навіть прудкі гравітатори не мчали над пустелею, а повільно плили, несучі на собі млявих людей. Рятувалися енергетиками — на Вуо це був один з найнеобхідніших товарів, на якому непогано заробляли торговці. У деяких випадках енергетики заміняли гроші.
Гел приземлився на планету Вуо неподалік розкопок. Крила чорного дракона здійняли у повітря жовту пилюку, сховали його від людських очей.
Наметове містечко студентів стояло на краю першої глибокої траншеї, викопаної за допомогою археологічних гравітаційних ескалаторів. Там вже із самого ранку працювали науковці з пензликами, а над їхніми головами плавали на гравітаційних поплавцях диктофони, фотокамери й кінокамери, кондиціонери. Вже видно було залізобетонну балку, вцілілу частину якоїсь стародавньої споруди.
Над усім полем розкопок полискувало слабеньке силове поле — воно рятувало роботи й людей від пилу та дрібних місцевих комах. Гел знав про тих комах, що жили в піску й літали як мініатюрні повітряні змії, підхоплені вітром. Підступні й страшні, вони відкладали личинки в шкірі білкових й кристалічних людей. Без силового поля вижити у пустелі Вуо було неможливо.
Зранку наметове містечко стояло порожнє. Всіх студентів професори, вочевидь, задіяли в численних копанках, де ті вивчали примітивні давні конструкції із залізобетону, цегли й бетонних блоків. Уціліли також глиняні уламки глечиків та скла, кістки людей і ще щось дрібне й розбите, що поки важко було ідентифікувати. Цінніші речі знаходив старий маг. Зараз він дрімав у шезлонгу у тіньочку насипу.
Намети у містечку звичайні, туристичні, на гравітаційних поплавках. Такі зазвичай мали всередині фільтри-кондиціонери, гравітаційні гамаки, застелені спальними мішками (ночі на Вуо холодні), та захисне силове поле на вході.
Гел хотів зайти до першого ліпшого намету, але виявилося, що той, на додачу до стандартного силового поля, захищало слабеньке магічне — мабуть, якийсь юний здібний вправлявся. Гел посміхнувся, пройшов повз той захист і трішки змінив структуру поставленого поля. От тепер юний чаклун помарудиться з власним чародійством. Калтокієць шукав якогось звичайного одягу, у якому можна видати себе за студента. Звісно, одяг можна переліпити на молекулярному рівні, з того що на ньому є, але тоді будь-який маг зможе роздягнути його заради сміху: такі-от переліплені молекули легко сканувати і ще легше змусити розпастися від не надто потужного імпульсу.
Дракон уже знайшов шорти й футболку, скинув свій чорний полотняний костюм і розпорошив його на молекули, бо той костюм, навіть його дрібні складники, був наче візитівка калтокійця, адже ніс у собі код зміненої матерії. Аж тут до намету заскочила дівчина. Потрапивши з ясного сонячного дня в присмерк приміщення, вона спочатку прийняла Гела за свого сусіду:
— О! А ти чого байдикуєш? Професорка там усіх на клаптики роздирає, верещить, що усі ледацюги будуть перескладати їй хімічні властивості давніх будівельних матеріалів. Ой! Ти не Дат.
— Дракон! Я бачив справжнього дракона! — У намет слідом за дівчиною забіг юнак.
— Дат? — здивувалася дівчинка.
— Дракон? — Студент розгледів незнайомця, який саме одягав його футболку.
— Я поцуплю у вас одяг? — запитав Гел. — А наплічник можна? Дуже треба.
Студенти ошелешено мовчали. І навіть розійшлися у різні боки випускаючи незнайомця зі свого намету.
— А капці? — запитав знахабнілий дракон, — будь ласка.
Дат зняв гумові капці і ногою посунув їх до дракона.
— Тримайте, — прошепотів хлопець. — Тільки не паліть нас, будь ласка.
— Дякую. Не буду, — посміхнувся чорний дракон. — Та й ви мене не «паліть», бодай день не розповідайте нікому.
— Ага, — видихнув студент.
— Але ти нахаба! — гмикнула дівчина. — Прилетів, пограбував нас і кажеш мовчати?
Гел вийшов із намету, і дівчина поспішила за ним, але її власне магічне поле стало для неї непереборною стіною. — От капець! Ану знімай це паскудство! Нахабна рептиліє!
— Не чіпай його! Не кричи! Бо ще спалить нас. Як дихне плазмою! — вмовляв Дат свою подружку.
— Ти обдарована дівчинка, за годинку розплетеш свій магічний вузол і скинеш це поле,  гарантую, — пообіцяв Гел студентці. — І я не рептилія. — І поспіхом почимчикував в обхід розкопок до космодрому.
— Чекай! — вигукнула дівчина, Гел озирнувся. Юний Дат шипів на подругу, благаючи не чіплятися більше до дракона, але вона не змогла не запитати: — Це правда що дракони живуть тисячі років?
— Іноді мільйони, — відповів Гел.
— Ти бачив це місто, коли тут жили люди? — уже лагідніше запитала дівчина.
— Та що ти до нього вчепилася? — жахався боязкий Дат.
— Так, — відповів Гел.
— От скажи, скажи, що тут була магічно-технічна цивілізація! Професорка твердить що тільки технологічна! Але тут стільки залишкових імпульсів, а старий їх не чує! — У студентки засяяли очі.
Дат закрив обличчя рукою, соромлячись за свою товаришку.
— Так, тут технології розвивалися як додаток до магії. І маги на Вуо були потужні, — відповів Гел. І пішов, бо не хотів спізнюватись на свій рейс.
— А я казала, казала! — радісно верещала дівчинка в наметі. —
Та що б тебе, замок не зняв, от гадський дракон!
 Гел прийшов на космодром. У білій футболці і зелених шортах, на ногах мав подерті капці, а на плечах — яскравий рюкзак із книжками і ще якимось шматтям.
На космодромі стояло близько сотні кораблів, різних за формою і потужністю. Біля ремонтної майстерні валялося ще п’ять напіврозібраних бортів, у одного якимось чином вибило лобовий ілюмінатор.
Старий корабель тітонька Жоа поставила біля Вокзалу. Команда сонних матросів тягала ящики й тюки з вантажної платформи у трюм. До важчих ліпили гравітаційні поплавки з регуляторами висоти, після чого найважчий вантаж можна було просто штовхати перед собою, наче повітряну бульбашку.
Борт корабля потребував чистки і, певне, кількох заплат. Його вкривали плями від життєдіяльності космічних слимаків, а пилюка із цих кристалічних створінь поступово роз’їдала метал до дір. Мабуть, не так добре йдуть справи у тітоньки Жоа, от і не вистачає тестолів на нову обшивку.
Гел пройшов повз плямистий корабель, зайшов у Вокзал, де працювали кондиціонери та фільтри, які очищували повітря. За барною стійкою господар таверни, триметровий чотирирукий лідеанець із класичною для цієї раси блакитною шкірою та коротким білим волоссям, протирав склянки. У залі на п’ятдесят столиків відвідувачів було на диво мало — напевне, зберуться під вечір.
Бармен огледів студента з голови до ніг, заради такого діла навіть перехилившись через бар, усміхнувся, наче побачив щось рідкісне й коштовне, і поставив перед Гелом склянку з коктейлем. Вишкірився білосніжними зубами, прогудів доброзичливо:
— Коштом закладу.
Коктейль виявився міцними, з наркотичними добавками, худорлявого студента мав би звалити з ніг.
— Що робить тут таке симпатичне хлопча? — На сусідній стілець сіла офіціантка, гарненька дівчина з коротким чорним волоссям і темними фіолетовими очима без зіниць.
Гел задивився на красуню у звабливому одязі, який лише трішки приховував її принади.
— Шукаю корабель, що летить до Ісани, — відповів він.
Дівчина й бармен перезирнулися. Гел сьорбав прохолодний коктейль.
— До Ісани? — перепитала офіціантка, перебираючи пальчиками довге волосся Гела.
Бармен кивнув на корабель тітоньки Жоа:
— Он той летить туди, щойно завантажиться.
Гел озирнувся. За великим вікном матроси знімали з вантажної платформи останній тюк.
— Ходім, я тебе познайомлю з капітанкою «Жука». За пів ціни довезе, вона добра, — промуркотіла дівчина, стягуючи за футболку Гела зі стільця.
— У мене й на дитячий не вистачить, але я можу відпрацювати, я знаюся на двигунах і комп’ютерах, — белькотів Гел, слухняно сповзаючи з високого стільця.
Офіціантка взяла з бару недопитий коктейль, тицьнула в руку Гела.
— Допивай скоріше, і йдемо, — усміхалася вона оглядаючи хлопця. — Милуватися не намилуватися, — муркотіла задоволено, розраховуючи на щедру винагороду від Жоа.
Гел поспіхом допив коктейль, відчуваючи терпкий присмак наркотика, який білкових людей присипляв і навіював їм чудернацькі сни, затуманював розум. Офіціантка потягла його до плямистого корабля.
— Щасливої дороги, — побажав бармен.
 Біля піратського корабля під назвою «Жук» порався механік: великий голомозий кремезний дядько із сірою шкірою, зростом у два з половиною метри, лагодив зовнішні сканери простору. Обличчя чолов’яги перекреслювали шрами, а руки були великі, міцні, жилаві. Він під’єднав штекери, зачинив панель і побачив гарненьку офіціантку, а поруч із нею — незнайомого хлопця. Механік посміхнувся й лагідно запитав у дівчини:
— Привіт, маленькі, чимось можу допомогти?
Гел відступив назад, почухав потилицю й розгублено прошепотів:
— Я, напевне, піду. Механік вам точно не потрібен.
— Стій. Куди ти? Не бійся, — сміялася офіціантка. — То дядечко Тік, він хороший, хоча і на вигляд наче справжнісінький космічний розбійник.
— То що ви хочете від дядечки Тіка? — Пірат усміхався, як рекламний агент.
— Та нічого, — знітився Гел, — проходив тут.
— Йому до Ісани треба, а грошей на пасажирський не вистачає, — дбайливо пояснила дівчина й додала: — Я пообіцяла що підвезете, каже, у двигунах розбирається.
Усмішка прилипла до шрамованого обличчя піратського механіка, наче маска. Він погодився відразу, без роздумів:
— То підвеземо. Чому б не підвезти. А механіки нам не потрібні, у нас їх аж два. Я і капітанка.
На східці трапу вийшла тітонька Жоа — темношкіра жінка з проникливими сірими очима, широкоплеча, пишногруда й небезпечно розумна. Одяг пані капітанки підкреслював красу її форм: синій комбінезон із великим декольте й коротенька капітанська куртка з емблемою. На емблемі на тлі космосу пишався череп, пробитий метеоритом — знак вільного зейда, тобто работорговця або наркоторговця. Сміливо, бо вільних работорговців чи не з більшим азартом, ніж космічний патруль, переслідували королівські зейди — громадяни імперії піратів, що розташована в темних галактиках.
Тітонька Жоа привітно, ніби рідному, усміхнулася Гелові й погладила по плечу механіка:
— Тіку, ти налякав цього хлопчика. — Вона ласкаво подивилася на офіціантку. — Привіт, Басі.
— Та хіба я його лякаю? Я навпаки, як гостинний господар, пообіцяв підвезти хлопа до Ісани, — механік Тік зробив таке лице, наче несправедливе звинувачення вразило його ніжного.
Жоа розглядала Гела, ніби картинку, виставлену у галереї мистецтв:
— Ти не з тих чорних копачів? Бо контрабандистів, крім себе, я на своєму кораблі не потерплю.
Гел старанно розігруючи здивування, заперечив:
— Ні, я студент, у мене є документи, тільки гроші нам ще не заплатили, а мені треба на Ісану.
— Ми туди й летимо, — запевнила його Жоа. — За два тестоли й тебе візьмемо. Є у тебе два тестоли, хлопчику?
— Є, звичайно, але я щось не впевнений. Не хочу вам заважати. Хотів найнятися механіком, але вам механік не потрібний… Може, потрібний комп’ютерник?
— Та що ти, — Жоа поклала пухку руку на плече Гелу. Вони були однакового зросту, — Що ти. У тебе буде навіть власна каюта. Вір мені. Басі, скажи своєму другові, що ми чесні контрабандисти.
— Я йому це вже казала, — насміхалася Басі.
Гел помітив, що їх зусібіч оточили пірати тітоньки Жоа. Вони вже не випустили б його. І очі у капітанки Жоа такі ласкаві. 
Тітка Жоа все одно що запхала Гела по трапу до свого корабля. Вказала напрямок по коридору
— Тобі туди, маленький. Тіку, покажи студенту його каюту.
На борту «Жука» Гела зустріли облізлі стіни, пил і павутиння. Товстий пацюк вистрибнув з-під ніг і з обуреним писком зник у тріщині переборки. Тік із доброзичливою, прилиплою до рота усмішкою відчинив двері до каюти — двомісної, із запаяним ілюмінатором, двоярусним ліжком, невеликою шафою і маленькою кімнаткою гігієни. Тік пропустив Гела всередину.
— Тут є все необхідне, їсти принесуть. Не хвилюйся, все буде добре, — мовив він і зачинив дверцята.
Гел скинув рюкзак на підлогу й сів на те ліжко-полицю. На свій рейс він встиг. І взагалі його ще й снодійним напоїли. Гел міг передбачити, чим усе закінчиться. Сканувати «чесну» контрабандистку Жоа і її команду не потрібно, та й ризиковано. У складі піратської команди був здібний: самоучка, але талановитий. Гел його відразу відчув і заблокував у собі магію. Головне тепер своєчасно заблокувати просторовий молекулярний двигун якнайближче до Іноти, й після того як корабель контрабандистів пройде повз новостворений кордон Альянсу. Гел підозрював, що Жоа співпрацює з керівництвом Альянсу. Ларсарду також потрібні предмети розкошів чи техніка, виготовлена на Пайрі або Найті.
 Через пів години запрацював гравітаційний двигун, за ним космічний — тихо й упевнено. На запчастинах капітанка Жоа Готірену не заощаджувала, адже від швидкості в космосі залежить свобода і життя. Хоч вона й була «невловима».
Чорношкіре дівчисько на ім’я Чан, з яскравими жовтими кісками, прикрашеними різнокольоровими стрічками — професійна вбивця і метка снайперка, — відчинила каюту пасажира й запитала:
— Агов, студенте. Їсти хочеш?
Гел сів.
— Ми справді летимо на Ісану? — запитав підкреслено занепокоєно.
— Справді, — дивлячись йому в очі, відповіла Чан.
— Чому мене замкнули? — обурювався Гел.
— Ти ж пасажир, — усміхалася вона хитро. Поставила на столик біля ліжка-полиці пластиковий контейнер з якимось варевом. — Замкнули, аби не плутався під ногами. Давай їж, нам ще дві години летіти.
— До Ісани? — перепитав Гел, взяв у руки той контенер, понюхав страву: то була звичайна розігріта консерва, «сніданок космонавта» — дешева їжа, якою торгували прикосмодромні супермаркети.
— Звичайно, — брехала мала піратка, — наш «Жучок» дуже швидкий. Ти такий гарненький, — вона не стримала сміх. Вискочила в коридор і знову замкнула каюту.
Гел усміхнувся. Судячи з поверхневих думок дівчини з жовтими кісками, навіть двигун ламати не треба — контрабандисти добровільно везуть його на Іноту.
З тріщини між переборками виліз вгодований сірий пацюк і почав вмиватися — це такий у нього був спосіб показати, що він приязно ставиться до Гела й радий познайомитися. Гел поставив контейнер на підлогу:
— Привіт. Ти, певне, тут як член команди. Таке їси?
Пацюк підійшов до контейнера з їжею, понюхав, заради вічливості з’їв грудочку й зі співчуттям подивився на дракона: «І тебе такою гидотою годують?»
— Як бачиш, — усміхнувся Гел.
«Капітанка в нас хороша, але тільки до своєї команди. Навіть до мене й моїх діток добре ставиться, але чужих не любить».
— Іноді її корабель зникає з галактичних радарів. Вона літає на планет Альянсу? — запитав Гел.
«А моя відповідь їй не зашкодить?» — пацюк підняв писок й подивився очима-намистинками у сині очі дракона.
— Ні, може, навіть допоможе трішки легалізуватися, — відповів Гел.
«Літає. Там великий космодром, але її “Жук” сідає на іншому космодромі, огородженому, туди навіть моїх братів не пускають. Жоа зачиняє мене й моїх діточок у контейнері, бо там небезпечно для пацюків».
— Дякую. — Гел погладив пацюка по голові.
«Пусте. Головне не руйнуй мій дім», — пацюк знову почав умиватися, що виказувало збентеження. Він сумнівався, чи правильно вчинив, розказавши дракону про співпрацю капітанки й керівництва Альянсу.