2. Біганина

Зранку Мілен перекинула розцяцьковану кристалами перев’язь через плече, закинула у ножни-сумку за спиною розкладений меч із катер-толу, накинула на плечі теплий плащ і вийшла на площу перед Ророданом. Сніг сяяв у променях світила, і дзвенів дзвін — чомусь тривожно, наче плакав.

Сеом, яка проводжала Мілен, здивовано прислухалася до дзвону:

— Сталося щось? — запитала сама себе. — Чи на службу закликають, може, свято? Але я б знала. Чи чиновниця якась померла?

— Піду дізнаюся, — усміхнулася Мілен, застегнула фібулу на плащі й почимчикувала через площу до височезної, метрів тридцять у висоту й не менш ніж п’ять метрів завширшки, стіни Рородану,

— Щасти, — побажала Сеом у спину калтокійки, стиснула кулак і піднявши його догори, жест побажання удачі.

Мілен озирнулася й повторила її жест. Настрій у неї був хороший — усе складалося наче вдало. Якщо вона отримає дозвіл перебувати на Іноті, зокрема на території Рородану, то матиме можливість усе дослідити й місто й рівнину, а ні — вгадає щось інше. Дівчина зупинилася перед кованими воротами з листового заліза — справжній витвір мистецтва, на якому, наче живі, над високими кремнієвими деревами злітали птеродактилі. У ті ворота легко міг би влетіти малий дев’ятиметровий катер, навіть із розгорнутими стабілізаторами. За воротами проглядалася кована решітка, що виблискувала кольоровим склом в отворах між ґратами.

А дзвін наполегливо звучав у вухах калтокійки. Мілен озирнулася й глянула в бік головного храму. Перед ним зібрався натовп: люди сперечалися, розмахували руками й немовби на щось чекали.

Мілен чула уривки фраз, якими обмінювалися жителі Епо.

- Меллолі зникла.

- Молодша меллолі зникла!

- Як зникла?

- Ніхто не знає, з палацу зникла!

- Бідна дитина!

Як із палацу, який, охороняють, наче пайринський банк, могли викрасти молодшу мелолі? Площа гуділа. Інотки засмутилися, Аяту тут вважали уособленням Аннакоми, а отже, зникла Іол була для них божественним дитям.

Чи був сенс пхатися до Рородану в такий день? Мілен нерішуче завагалася біля брами, проте охорониці палацу, що досі з підозрою спостерігали за чужинкою, наказали їй стояти. Одна з кремезних рудих тіток із жорсткими очима бувалих воїнів — такі солдати зазвичай у вартових не ходять, такі служать у гвардії — запитала її ім’я та вимагала показати запрошення. Мілен покірно дістала документи та назвалася. Старша жінка, вочевидь, очільниця, приставила списа до стіни, дістала маленький сучасний телефон і сказала у слухавку:

— Прийшла дівчина з Пайри до помічниці радниці, домовлятись про якусь торгівлю. Що робити? — А вислухавши відповідь, підняла на Мілен очі й коротко наказала підлеглим:

— Затримати.

Вартові підняли списи вістрями догори, молодша тицьнула натискач, і у вітражній решітці відчинилася хвіртка, Мілен оточили. Не так вона собі уявляла свій перший візит до королівського палацу! Утім здіймати ґвалт було б неввічливо, а прориватися боєм — недипломатично, та й було б непогано дізнатися, за що її хочуть затримати.

Із такими думкам калтокійка зайшла в гостинно прочинену хвіртку. Та зачинилася за спиною, щойно Мілен переступила поріг. Перед ворітьми стояв загін воїнів із луками. Отакої. Це вже не затримати, це вже арештувати за підозрою. І наче ж ще нічого не встигла наробити!

— Вас заарештовано. Прошу скласти зброю і йти за мною, — повідомила невисока жінка в кольчузі, наплічниках і залізних наручах: вона була подібна на маленького товстенького й дуже агресивного побутового робота.

— У чому мене звинувачують? — здивовано запитала Мілен.

— Прибульців з інших планет наказано затримати. — Командирка загону лучниць відповіла на запитання, але нічого цим не пояснила.

Два десятки стріл націлились у калтокійку.

— Віддайте мені ваш меч! — наказала командирка.

Мілен із сумом витягла меч із ножен, натиснула на спеціальний гачок — і той розлетівся на частини, катер-толові уламки дзвінко впали на засніжену бруківку. Солдатки із жалем спостерігали за тим, як калтокійка зламала свою зброю. Відволікши увагу й командирки, і її лучниць, Мілен кинула свій гарний плащ у руду тітку та, перетворюючись у русі на величезного кота, стрибнула на стіну. Її кігті вп’ялись у крихку цеглу, тіло вкрилось довгим темно-попелястим хутром, одяг із рослинних стебел і шкіри розпався на молекули й теж став шерстю. Войовниці заклякли на місці, жодна не встигла вистрілити. Умить величезна перевертниця видерлася на стіну й накивала по ній п’ятами.

Мілен хвилювалася за Сеом і Туїту: вони теж підпадали під категорію «прибульців з інших планет», і калтокійка не була певна, чи зважають інотки на дипломатичну недоторканість, а отже, їй слід поспішати на їхній захист. Проте спершу треба позбутися переслідувачів. Калтокійка озирнулась на будівлю посольства — та була так близько! Вона активувала телепатичний зв’язок із бортовим комп’ютером свого катера:

«Летосе, піднімайся. Зустрінемося на даху посольства. Я відволічу місцевих, а ти поки забери дівчат, попередь їх!» На Мілен уже сипався дощ зі стріл. Вона мчала по широкій стіні в протилежний від посольства бік. Добігла до перших будинків, зістрибнула на дах, і так, від оселі до оселі, помчала по колу. Тимчасом пересічні інотки приєднувалися до погоні. За якихось декілька хвилин на її хвості було, здавалося, уже пів міста.