2. Біганина

Зранку Мілен перекинула розцяцьковану кристалами перев’язь через плече, закинула у ножни-сумку за спиною розкладений меч із катер-толу, накинула на плечі теплий плащ і вийшла на площу перед Ророданом. Сніг сяяв у променях світила, і дзвенів дзвін — чомусь тривожно, наче плакав.
Сеом, яка проводжала Мілен, здивовано прислухалася до дзвону:
— Сталося щось? — запитала сама себе. — Чи на службу закликають, може, свято? Але я б знала. Чи чиновниця якась померла?
— Піду дізнаюся, — усміхнулася Мілен, застегнула фібулу на плащі й почимчикувала через площу до височезної, метрів тридцять у висоту й не менш ніж п’ять метрів завширшки, стіни Рородану,
— Щасти, — побажала Сеом у спину калтокійки, стиснула кулак і піднявши його догори, жест побажання удачі.
Мілен озирнулася й повторила її жест. Настрій у неї був хороший — усе складалося наче вдало. Якщо вона отримає дозвіл перебувати на Іноті, зокрема на території Рородану, то матиме можливість усе дослідити й місто й рівнину, а ні — вгадає щось інше. Дівчина зупинилася перед кованими воротами з листового заліза — справжній витвір мистецтва, на якому, наче живі, над високими кремнієвими деревами злітали птеродактилі. У ті ворота легко міг би влетіти малий дев’ятиметровий катер, навіть із розгорнутими стабілізаторами. За воротами проглядалася кована решітка, що виблискувала кольоровим склом в отворах між ґратами.
А дзвін наполегливо звучав у вухах калтокійки. Мілен озирнулася й глянула в бік головного храму. Перед ним зібрався натовп: люди сперечалися, розмахували руками й немовби на щось чекали.
Мілен чула уривки фраз, якими обмінювалися жителі Епо.
- Меллолі зникла.
- Молодша меллолі зникла!
- Як зникла?
- Ніхто не знає, з палацу зникла!
- Бідна дитина!
 
Як із палацу, який, охороняють, наче пайринський банк, могли викрасти молодшу мелолі? Площа гуділа. Інотки засмутилися, Аяту тут вважали уособленням Аннакоми, а отже, зникла Іол була для них божественним дитям.
Чи був сенс пхатися до Рородану в такий день? Мілен нерішуче завагалася біля брами, проте охорониці палацу, що досі з підозрою спостерігали за чужинкою, наказали їй стояти. Одна з кремезних рудих тіток із жорсткими очима бувалих воїнів — такі солдати зазвичай у вартових не ходять, такі служать у гвардії — запитала її ім’я та вимагала показати запрошення. Мілен покірно дістала документи та назвалася. Старша жінка, вочевидь, очільниця, приставила списа до стіни, дістала маленький сучасний телефон і сказала у слухавку:
— Прийшла дівчина з Пайри до помічниці радниці, домовлятись про якусь торгівлю. Що робити? — А вислухавши відповідь, підняла на Мілен очі й коротко наказала підлеглим:
— Затримати.
Вартові підняли списи вістрями догори, молодша тицьнула натискач, і у вітражній решітці відчинилася хвіртка, Мілен оточили. Не так вона собі уявляла свій перший візит до королівського палацу! Утім здіймати ґвалт було б неввічливо, а прориватися боєм — недипломатично, та й було б непогано дізнатися, за що її хочуть затримати.
Із такими думкам калтокійка зайшла в гостинно прочинену хвіртку. Та зачинилася за спиною, щойно Мілен переступила поріг. Перед ворітьми стояв загін воїнів із луками. Отакої. Це вже не затримати, це вже арештувати за підозрою. І наче ж ще нічого не встигла наробити!
— Вас заарештовано. Прошу скласти зброю і йти за мною, — повідомила невисока жінка в кольчузі, наплічниках і залізних наручах: вона була подібна на маленького товстенького й дуже агресивного побутового робота.
— У чому мене звинувачують? — здивовано запитала Мілен.
— Прибульців з інших планет наказано затримати. — Командирка загону лучниць відповіла на запитання, але нічого цим не пояснила.
Два десятки стріл націлились у калтокійку.
— Віддайте мені ваш меч! — наказала командирка.
Мілен із сумом витягла меч із ножен, натиснула на спеціальний гачок — і той розлетівся на частини, катер-толові уламки дзвінко впали на засніжену бруківку. Солдатки із жалем спостерігали за тим, як калтокійка зламала свою зброю. Відволікши увагу й командирки, і її лучниць, Мілен кинула свій гарний плащ у руду тітку та, перетворюючись у русі на величезного кота, стрибнула на стіну. Її кігті вп’ялись у крихку цеглу, тіло вкрилось довгим темно-попелястим хутром, одяг із рослинних стебел і шкіри розпався на молекули й теж став шерстю. Войовниці заклякли на місці, жодна не встигла вистрілити. Умить величезна перевертниця видерлася на стіну й накивала по ній п’ятами.
Мілен хвилювалася за Сеом і Туїту: вони теж підпадали під категорію «прибульців з інших планет», і калтокійка не була певна, чи зважають інотки на дипломатичну недоторканість, а отже, їй слід поспішати на їхній захист. Проте спершу треба позбутися переслідувачів. Калтокійка озирнулась на будівлю посольства — та була так близько! Вона активувала телепатичний зв’язок із бортовим комп’ютером свого катера:
«Летосе, піднімайся. Зустрінемося на даху посольства. Я відволічу місцевих, а ти поки забери дівчат, попередь їх!» На Мілен уже сипався дощ зі стріл. Вона мчала по широкій стіні в протилежний від посольства бік. Добігла до перших будинків, зістрибнула на дах, і так, від оселі до оселі, помчала по колу. Тимчасом пересічні інотки приєднувалися до погоні. За якихось декілька хвилин на її хвості було, здавалося, уже пів міста.
«І що ти наробила?» — запитав бортовий комп’ютер, з’єднавшись зі Мілен за допомогою телепатичного посилювача.
«Та чорт їх забирай! Нічого!» — вигукнула подумки Мілен, і з трансформованого горла вирвалося гарчання.
Дахами її переслідували якісь дрібні хижі ящери. Певне, місцевий аналог песиків. Один послизнувся на черепиці й упав униз на бруківку, смішно задерши ноги, проте негайно підхопився, мотнув зміїною головою і знову побіг навздогін утікачці.
Попереду на плаский дах одноповерхового будинку видерлися найвідчайдушніші інотки — вони погрожували палицями й налаштовували арбалети. Звичайні люди, ремісниці та купчині, он кремезна цицькаста пекарка: кругле обличчя в борошні, у міцних руках — дерев’яна лопата, якою виймають хліб із печі. І що вона проти звіра з тою лопатою хоче вчинити? А там далі — ковалька з молотом. «Ото вже серйозно, — подумки захихотів-загарчала глузливо велика кицька. — Пані, невже ви так хочете мене вбити?» Та на жаль, ковалька телепатією не володіла. Певне, вони й самі не знають, нащо гуртом ганяють перевертня. Може, думають, що перевертень проковтнув мелолі Іол? Мілен згадала легковажну казочку про дівчинку-магиню у червоному капелюшку та сірого аджара.
«Ото кумедно, зараз тебе ще й камінням закидають, — веселилася розумна космічна машина. — Сміхота, за тобою все місто вже гасає!»
«А тобі все сміхота, паскуднику, — прогарчала Мілен. — Ти, головне, забери дівчат, поки їм інструментами для хатніх робіт черепи не розкроїли!»
«Уже над посольством, чекаю, поки вони вийдуть на дах — запевнила машина. —Повільно щось ти бігаєш, моя прекрасна панно».
Ящери врешті наздогнали перевертня — і заходились ластитися й муркотіти, наче кошенята. З тваринами Мілен завжди могла домовитись. Шкода, що з людьми так не виходило. За її проханням ящірки-песики побігли вперед і розштовхали переслідувачів, а вона стрибнула з даху на бруківку. У перевертницю полетіло все, що могло літати, і лопата для хліба також. Хіба молота ковальки бракувало: певне, хоче застосувати у ближньому бою.
У два стрибки тейла знову опинилася на даху будинку — перекриття застогнало під вагою трансформованого тіла. Так, це не сорок її людських кілограмів. Коли молекули змінюють розташування одна відносно одної, під час трансформації, вага тіла автоматично зростає. Тейл у повній трансформації важить приблизно триста кілограм. Мілен ризикувала провалитися. Та дах витримав. Перший, другий — Мілен перелітала з будинку на будинок, мчала до посольства в обхід площі. Городяни бігли за нею.
«Летосе забери послів! Послів забери! Вони смертні. От гадський катер! Скажи їм поспішати! Що вони, бдзек, там вовтузяться!» — подумки кричала Мілен.
«Сама ти гадство, — відповідала машина. — Я звідки знаю чому вовтузяться, певне збираються... Я кажу їм поспішати, вже втретє».
Місто гуділо. Ящірки-песики, строкаті та гарненькі, сприймаючи гонитву за гру, бігали за тейлою, наче щенята, і заважали переслідувачам. Воїтельки, брязкаючи обладунками, перевіряли кожен дах, слідкували за кожною тінню та навіть поранили якогось домашнього птеродактиля.
Мілен добігала до будинку посольства. Там войовниці на бойових гравітаторах розстрілювали її космічний катер із голчастих автоматів — це, певне, був той випадок коли солдаткам меолі видавали вогнепальну зброю. Катер, досі тримаючи форму недолугого цивільного металобрухту, висів у повітрі над дахом, і тільки світлячки блимали там, де кулі відбивалися від захисного поля.
Навколо посольства мерехтіло своє силове поле, від якого відлітали стріли й кулі. Та раптом воно різко потьмяніло, разом із половиною будівель довкола: хтось «розумний» вимкнув електрику, і пів міста з палацом — принаймні в тих частинах, де не було автономних генераторів — залишилося без тепла й світла.
«От дурепи! — думала Мілен. — Зараз почнуть по послам стріляти. Летосе, ти дах силовухою накрив?»
«Ти мене ображаєш чи знущаєшся? — обурилася машина. — У мене, крім пам’яті, ще є алгоритми дій».
«Вибач», — подумала Мілен.
Летос трішки знизився над пласким дахом посольства, його власне силове поле накрило дах. Саме тоді зникли слабкі залишки захисту навколо будинку, які останні хвилини трималися на запобіжниках, і солдатки вибили двері. До посольства забігли розлючені войовниці меолі.
Нижній люк на Летосі відчинився, і Мілен, під зливою куль, розкидаючи солдат на гравітаторах, стрибнула на дах посольства під захист його силового поля. Сеом і Туїта врешті вибігли на дах. Посли дивилися на Мілен у її звіриній іпостасі як на божевільного монстра. На їхніх обличчях читалося запитання: «У що ти нас втягнула?» Мілен повернула собі людську форму, щойно її лапи торкнулися даху, не встояла на ногах і покотилася під свій катер, волаючи дівчатам:
— До катера! Швидше! Чого ви досі тут стовбичите?!
Туїта швидко, як кішка, на чотирьох видряпалася трапом до катера в гостинно прочинений нижній люк. Сеом побігла за подругою, озирнулася на східцях і побачила, що на дах уже вилізли войовниці меолі.
— Мілен?! Не видурюйся, біжи сюди, ти їх не зупиниш! Тебе ж розірвуть! — крикнула амбасадорка.
— Розірвалки в них іще не повиростали, — розсміялася Мілен.
— От ідіотка мала, — застогнала Сеом, тікаючи у корабель крутими східцями. Трап за нею зачинився. Хлопчик років п’ятнадцяти запросив амбасадорку піднятися на другий рівень, жартома кривляючись:
— Радий вітати вас на борту самого себе. Проходьте, будь ласка, в салон. Зараз знайду аптечку, напої й наїдки будуть після виходу з атмосфери.
— Ти її там покинув?! — вигукнула Туїта, кинувшись до ілюмінатора.
— Я її чекаю, — відповів катер серйозним голосом, — я своїх не кидаю. — І додав уже тихіше: — Навіть чужих не кидаю.
— Як на бортового комп’ютера ти надто живий. — Сеом здивовано оглянула силову проєкцію гарненького хлопчика.
— Я на стаді самотворення. — Летос знизав плечима проєкції.
Сеом не зналася на особливостях розвитку біокомп’ютерів, тож розпитувати не наважилася.
 
 «Летос» злетів не високо — зачекати на безпечній дистанції, поки його навігаторка відкине нападників, які через дах проникли під силове поле. Він міг і сам скинути жінок із даху, але Мілен воліла уникати зайвих жертв. Жителькам Іноти не низька регенерація.
Солдатки кинулися до калтокійки з мечами. У ближньому бою вони вирішили використати холодну зброю — певне, також не хотіли вбивати, адже голчасті автомати зазвичай не залишили б супротивнику ні шансу. Мілен відбивалася голіруч, допомагаючи собі слабким магічним силовим полем, яке створювала навколо себе, і відступала до краю стіни. Летос увійшов у режим прозорості — сховався за голограмою, яка видає на передній план те, що знаходиться позаду об’єкта. Коли катер зник з очей, у тих іноток, у тих які не зналися на технологіях, вирвався крик розчарування. Ті ж, хто зрозумів, що відбулося, заходилися розлючено стріляти навмання, намагаючись влучити бодай у силове поле. У хаосі, що зчинився, Мілен відступила на край стіни, артистично розкинула руки в сторони й впала зі стіни посольства спиною вниз. Перший поверх посольства вже горів.
Калтокійка приземлилася чітко в прочинену по лівому борту рампу. «Летос» замкнув люк і стрімко злетів вгору.
Сеом і Туїта нервували у каюті. Тимчасом Летос дістав аптечку, щоб обробити рану на руці амбасадорки.
Мілен усміхнулася до Сеом і підморгнула:
— Кажеш, у вас тут тихе болото?
— Іди ти зі своїм несподіваними пригодами, — огризнулася Туїта, — Ти божевільна! Навіжена!
— У мене ледь серце не вистрибнуло. Думала, ми загинемо. Своєчасно ти прилетіла, другий раз мене рятуєш. — Сеом знесилено вляглася на диван у салоні.
— Що, врешті, сталося? Чому я про все дізнаюсь остання? — сердилася емоційна Туїта.
— Певне, за походеньками не маєш часу стежити за новинами. Викрали доньку меолі, — відповіла Сеом.
— Встежиш тут… А я все думала, чому ти так швидко зреагувала. — Туїта почухала лоба. — Завжди одне й те саме. Тільки що станеться — винні інопланетяни, іноземці, сусіди. Людство не змінюється.
— Гаразд, дівчатка, відпочивайте. Я до кабіни, зв’яжуся зі своїми, — мовила Мілен, виходячи з каюти.
— Нам теж потрібно зв’язатися з Пайрою, — нагадала Сеом.
— І швидко, — підтакнула Туїта, вдивляючись в оглядовий екран, на який бортовий комп’ютер транслював усе, що відбувалося зовні, у режимі реального часу (на військових кораблях були дуже маленькі ілюмінатори, тому їх замінювали на такі екрани). — Вони підпалили посольство! Моя колекція взуття зникла назавжди.
— Купиш нову, — відмахнулася Сеом.
 
Мілен забігла до рубки — великої, просторої, з пультом, розташованим півколом. Монітори й екрани замість лобового ілюмінатора відтворювали в реальному часі все, що відбувалося навколо корабля. За потреби навіть стіни рубки могли стати екранами, тож пілот, перебуваючи в кораблі на орбіті, мав змогу побачити поверхню планети, зняту за допомогою дрона-розвідника.
Дівчина сіла за пульт і розблокувала ручне керування, хоча в цьому не було потреби. Летос міг цілком самостійно керувати кораблем, але любив працювати в тандемі зі своєю навігаторкою. Проекція Летоса сіла в сусіднє крісло. Хлопчик підібрав ноги, та вперся підборіддям у коліна, спостерігаючи за Мілен. Катер вийшов з атмосфери Іноти. Летос ще не скидав свого камуфляжу — зараз він був зайнятий утримуванням захисного поля й погашенням усіх сигналів, разом з випромінюванням. хоча на Іноті не було орбітальної зброї. Летос завжди надуживав заходами безпеки, хоча цього разу його маніакальне перебільшення стало в пригоді.
— А це що? — запитала проекція, і на його обличчі з’явилася гримаса щирого дитячого здивування.
— Що «що»? — Перепитала Мілен, глянула на Летоса й простежила за його поглядом. — Ого. Їх там близько сотні! Як у себе вдома. Це ж територія Ради!
— Таке відчуття, наче й справді в себе вдома. Бачиш? Вони встановлюють маяки й захисні контрольні поля, а он там мінну сітку.— Летос тицьнув пальцем у монітор, і камери наблизили об’єкти максимально.
— Вони встановлюють кордон? — Мілен не вірила власним очам.
— Схоже на те, — погодився комп’ютер.
— Я повертаюся на Іноту. Вези дівчат на базу Джа, тоді продовжиш спостереження за військовими Альянсу. Цікаво, чому вони такі сміливі?
— Авжеж, моя прекрасна панно. Не забудь щось тепле, бо як трансформуєшся у людину на такому холоді, то гигнеш, — порадила турботлива машина.
— Мій маленький, — Мілен погладила силову проєкцію по голові й відчула під рукою м’які кучері. Її досі дивувала деталізація, з якою старі біологічні комп’ютери відтворювали істот чи речі. — Я запишу повідомлення. Коли вийдеш із зони, яку окупували ці крадії, зв’яжешся з Джареком.
— І хто це казав, що я перегинаю з безпекою? — усміхнувся хлопчик.
— Тут ти правий, мій маленький, — усміхнулася мовила Мілен, спостерігаючи за кораблями Альянсу, - Вивчи їхні технології, цікаво що у них є.
— Поки нічого аж надто просунутого не бачу, проте, може, наші розвідники дізнаються більше.
— Може, а поки будемо параноїками. Над тими ворлоками працював не тільки хірург, а й маг. Треба попередити Гела, бо як він не приховає свою силу, вони втечуть, і ми ту лабораторію ніколи не знайдемо. Може, донька меолі потрапила до тієї лаболаторії? Тоді потрібно поспішати.
— Поки більше запитань ніж відповідей, — мовив Летос.