1. Інота

Інота знаходиться в шостій галактиці, неподалік підпросторової плівки — прошарку підпростору між галактиками. Тло космосу тут здається чорною прірвою з ріденькими цяточками далеких зірок і ледь видимими різнокольоровими смужками гравітаційної течії.

Військовий просторовий катер «Летос» пролетів крізь гарячу хмару світла яка сунула над одним із континентів Іноти й увійшов у її непроглядну блакитно-сіру атмосферу. Пілотувала корабель гарна смаглява дівчина з довгим, до колін, чорним хвилястим волоссям і великими яскраво-синіми очима. ЇЇ звали Мілен да Рідас, вона була калтокійським найманцем.

На великому моніторі рубки керування вона бачила дахи будинків, високі стіни навколо міста й темні острівці велетенських дерев на нескінченній рівнині поза ним. Де-не-де над біднішими районами стелився чорний пічний дим. Мороз був сильний, і дим притискався до дахів. Космодром біля міста засипало снігом.

Мілен викликала на зв’язок башту, та відповіді не було. Катер завис на гравітаційному двигуні, за правилами, сто метрів над злітним полем. Ще раз крикнула у мікрофон:

— Башто, даер тесс! Дайте мені майданчик! Башто!!! — І вже тихіше, одночасно послаблюючи магніти поплавців, знижуючи катер, — Башто, я саджаю свій кораблик на ваш дах.

Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння, і ображений жіночий голос відповів:

— Ваш майданчик сорок п’ятий… І не потрібно кричати… Нервові всі такі. Не смій саджати свій металобрухт на мій дах! — Зв’язок обірвався.

— Аж сорок п’ятий! — обурилася Мілен. — Та тут не більше двадцяти квадратів. Вона навмисне вирішила запхати мене подалі в сніг?

«От зла тітка, — подумала навігаторка, — космодром майже пустий! Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»

Зазвичай космічний корабель на гравітаційних поплавцях сідає безшумно, утім гравідвигун створює хвилю силового поля, яка здіймає вітер. Якщо постаратися, можна навіть створити смерч.

Коли Мілен всадовила «Летоса» під баштою і від потужного вітру у вікнах тієї задрижало скло, тітка-диспетчерка лаялася довго, гарно та голосно.

 За місцевим часом, певне, був ранок. Сніг сяяв, наче пісок планети Лелілата, той самий, що із суміші різнокольорових діамантів із домішками сапфірів і рубінів, а іноді й смарагдів. Мільярди малесеньких замерзлих кристаликів води блискотіли, як ті діаманти на полі космодрому.

Мілен зайшла у каюту, взяла із шафи хутряний плащ із капюшоном, який придбала під час останнього ярмарку на Днарі. Перекинула через плече сумку, до якої заховала меч із катер-толу та кіріду, невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння з Лелілати, яке мала розміняти на місцеві гроші. А ще додала шкіряний тубус для паперів і документів — на Іноті не визнавали електронних паспортів.

Бортовий комп’ютер катера мовчки спостерігав за дівчиною своїми камерами-сенсорами. Силове поле утворило постать гарненького білявого хлопчика років чотирнадцяти — у цьому образі завше поставав бортовий комп’ютер «Летоса». Хлопчик стояв на порозі каюти й кепкував зі своєї навігаторки:

— Ти кулемет забула.

— Як знадобиться, будеш мені замість кулемета, — звично огризнулася Мілен.

— Оце вже ні, — обурилась машина. — Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком! Натомість я змушений набути вигляду старої машини — побачиш, який я гидкий, коли вийдеш на поверхню. Люди сумніватимуться, чи я взагалі ще колись піднімусь у космос, чи ти залишиш мене тут іржавіти.

— Та добре, добре... Не сердься — біоніку спалиш. Я жартую. А ти не перестарався з камуфляжем? Ще мене звинуватять у знущанні над розумною технікою.

— Ні, моя прекрасна панно, я розумна сутність. З почуттям міри, — відповіла  машина. — Обережно тут... не нароби дурниць. Це мирна планета. — І він з гуркотом зачинив люк за її спиною, ледь не зіштовхнувши юнку з трапу.

— Мирна планета, — бубоніла Мілен, — нічого собі мирна, якщо тут вбивць вирощують, з дітей ворлоків створюють. Мирна, еге ж. Гадство яке…

Холоднючий вітер кидав у її лице сніг, дрібний, як борошно, і гострий, як голки. Плити космодрому під снігом замерзли й стали слизькими. Певне, тут не знали, що космодром треба обладнувати підігрівачами й змащувати спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатися: ще п’ятсот років, і все поле доведеться ремонтувати.

Вона із цікавістю озирнулася на свій катер — і зупинилась ошелешена. Замість досконалої військової космічної машини ідеальної обтічної форми та сріблясто-перламутрового кольору в снігу стояв старий цивільний транспорт у плямах від продуктів життєдіяльності космічних слимаків, поіржавілий, зібраний із двох різних моделей. «Летос» явнопевне десь побачив цю руїну, запам’ятав і зараз трансформував зовнішнє покриття. Мілен засміялась.

— От дотепник з почуттям міри. На Пайрі тебе б і на космодром не пустили, послали б до металопереробного заводу. Щось ти перестарався.

Цокочучи зубами від холоду, вона добігла до вокзалу — старої будівлі з великими вікнами й дверима, побудованої з великого каміння та пресованого піску. Дерев’яні різьблені двері відчинялися вручну. Кондиціонери працювали на повну потужність, але все пахло горілим пластиком. Зате в залі очікувань було тепло. На дівчину-пілота вже чекала огрядна тітка з навушником у вусі — та сама зла диспетчерка. Одягнута вона була в оздоблений хутром і бісером плащ без рукавів, а під плащем — теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала в легені побільше повітря й заверещала: