Пролог

Інота знаходиться в шостій галактиці, неподалік підпросторової плівки — прошарку підпростору між галактиками. Тло космосу тут здається чорною прірвою з ріденькими цяточками далеких зірок і ледь видимими різнокольоровими смужками гравітаційної течії.
Військовий просторовий катер «Летос» пролетів крізь гарячу хмару світла яка сунула над одним із континентів Іноти й увійшов у її непроглядну блакитно-сіру атмосферу. Пілотувала корабель гарна смаглява дівчина з довгим, до колін, чорним хвилястим волоссям і великими яскраво-синіми очима. ЇЇ звали Мілен да Рідас, вона була калтокійським найманцем. 
На великому моніторі рубки керування вона бачила дахи будинків, високі стіни навколо міста й темні острівці велетенських дерев на нескінченній рівнині поза ним. Де-не-де над біднішими районами стелився чорний пічний дим. Мороз був сильний, і дим притискався до дахів. Космодром біля міста засипало снігом.
Мілен викликала на зв’язок башту, та відповіді не було. Катер завис на гравітаційному двигуні, за правилами, сто метрів над злітним полем. Ще раз крикнула у мікрофон:
— Башто, даер тесс! Дайте мені майданчик! Башто!!! — І вже тихіше, одночасно послаблюючи магніти поплавців, знижуючи катер, — Башто, я саджаю свій кораблик на ваш дах.
Почувся гуркіт, шарудіння, шипіння, і ображений жіночий голос відповів:
— Ваш майданчик сорок п’ятий… І не потрібно кричати… Нервові всі такі. Не смій саджати свій металобрухт на мій дах! — Зв’язок обірвався.
— Аж сорок п’ятий! — обурилася Мілен. — Та тут не більше двадцяти квадратів. Вона навмисне вирішила запхати мене подалі в сніг?
«От зла тітка, — подумала навігаторка, — космодром майже пустий! Тримайся, злюко, я сяду прямісінько під твою башту, у тебе в диспетчерській вікна повилітають!»
Зазвичай космічний корабель на гравітаційних поплавцях сідає безшумно, утім гравідвигун створює хвилю силового поля, яка здіймає вітер. Якщо постаратися, можна навіть створити смерч.
Коли Мілен всадовила «Летоса» під баштою і від потужного вітру у вікнах тієї задрижало скло, тітка-диспетчерка лаялася довго, гарно та голосно.
 За місцевим часом, певне, був ранок. Сніг сяяв, наче пісок планети Лелілата, той самий, що із суміші різнокольорових діамантів із домішками сапфірів і рубінів, а іноді й смарагдів. Мільярди малесеньких замерзлих кристаликів води блискотіли, як ті діаманти на полі космодрому.
Мілен зайшла у каюту, взяла із шафи хутряний плащ із капюшоном, який придбала під час останнього ярмарку на Днарі. Перекинула через плече сумку, до якої заховала меч із катер-толу та кіріду, невеликий гострий ніж і дорогоцінне каміння з Лелілати, яке мала розміняти на місцеві гроші. А ще додала шкіряний тубус для паперів і документів — на Іноті не визнавали електронних паспортів.
Бортовий комп’ютер катера мовчки спостерігав за дівчиною своїми камерами-сенсорами. Силове поле утворило постать гарненького білявого хлопчика років чотирнадцяти — у цьому образі завше поставав бортовий комп’ютер «Летоса». Хлопчик стояв на порозі каюти й кепкував зі своєї навігаторки:
— Ти кулемет забула.
— Як знадобиться, будеш мені замість кулемета, — звично огризнулася Мілен.
— Оце вже ні, — обурилась машина. — Скільки можна?! Ти обіцяла, що ця подорож буде для мене відпочинком! Натомість я змушений набути вигляду старої машини — побачиш, який я гидкий, коли вийдеш на поверхню. Люди сумніватимуться, чи я взагалі ще колись піднімусь у космос, чи ти залишиш мене тут іржавіти.
— Та добре, добре... Не сердься — біоніку спалиш. Я жартую. А ти не перестарався з камуфляжем? Ще мене звинуватять у знущанні над розумною технікою.
— Ні, моя прекрасна панно, я розумна сутність. З почуттям міри, — відповіла  машина. — Обережно тут... не нароби дурниць. Це мирна планета. — І він з гуркотом зачинив люк за її спиною, ледь не зіштовхнувши юнку з трапу.
— Мирна планета, — бубоніла Мілен, — нічого собі мирна, якщо тут вбивць вирощують, з дітей ворлоків створюють. Мирна, еге ж. Гадство яке…
Холоднючий вітер кидав у її лице сніг, дрібний, як борошно, і гострий, як голки. Плити космодрому під снігом замерзли й стали слизькими. Певне, тут не знали, що космодром треба обладнувати підігрівачами й змащувати спеціальним розчином, бо від перепаду температур міцні плити починають тріскатися: ще п’ятсот років, і все поле доведеться ремонтувати.
Вона із цікавістю озирнулася на свій катер — і зупинилась ошелешена. Замість досконалої військової космічної машини ідеальної обтічної форми та сріблясто-перламутрового кольору в снігу стояв старий цивільний транспорт у плямах від продуктів життєдіяльності космічних слимаків, поіржавілий, зібраний із двох різних моделей. «Летос» явнопевне десь побачив цю руїну, запам’ятав і зараз трансформував зовнішнє покриття. Мілен засміялась.
— От дотепник з почуттям міри. На Пайрі тебе б і на космодром не пустили, послали б до металопереробного заводу. Щось ти перестарався.
Цокочучи зубами від холоду, вона добігла до вокзалу — старої будівлі з великими вікнами й дверима, побудованої з великого каміння та пресованого піску. Дерев’яні різьблені двері відчинялися вручну. Кондиціонери працювали на повну потужність, але все пахло горілим пластиком. Зате в залі очікувань було тепло. На дівчину-пілота вже чекала огрядна тітка з навушником у вусі — та сама зла диспетчерка. Одягнута вона була в оздоблений хутром і бісером плащ без рукавів, а під плащем — теплий космічний комбінезон для механіків. Тітка набрала в легені побільше повітря й заверещала:
— Що ви собі дозволяєте?! Думаєте, якщо в нас тут провінція, то вам, столичним, все дозволено?! Я вам який квадрат вказала?! Куди ви свій металобрухт скинули?!
Мілен зняла капюшон і подивилася на тітку своїми великими синіми очима. Та враз припинила кричати: розглядаючи схожу на підлітка дівчинку, вона згадала власну доньку. Тож усміхнулась і, вже наче добра вихователька до неслухняної вихованиці, лагідно заговорила:
— Дитинко, так хіба ж так можна? Ти ж мені ледь вікна не повибивала. Сама сюди прилетіла? Яка ти смілива. У мене донечка твого віку, також вперта й нерозважлива. Навігаторка на вантажному кораблі. Наступного разу будь слухняна — біля башти ж плити пошкоджено.
Мілен, яка не очікувала такої реакції від тітки-диспечерки й готувалася до криків, винувато посміхнулась і чемно пробелькотіла:
— Вибачте. Я тут ненадовго. І мій катер легенький.
Біля виходу на стіні висіли великі дзеркала. Глянувши мимохідь на своє відображення, вона з усмішкою подумала: «Геле, ти був правий, не схожа я на поважну комерсантку».
Тітка турботливо запитала, чи не потрібне юнці пальне, пообіцяла наглядати за її катером — певне, щоб на сміттєзвалище не вивезли, — і провела до виходу в місто.
Біля автоматичних скляних дверей космодрому стоялсторожа у шкіряних обладунках і блискучих шоломах, зі списами й при мечах. Екзотика ще та. Утім це досить звичне явище, коли дві цивілізації стикаються й поступово зливаються — Інота приєдналася до Ради років п’ять тому. Але двійко вартових зі списами — це краще, ніж велика митниця з тривалим процесом перевірки. Влада деяких планет була схиблена на власних кордонах і на додачу заробляла на дозволах для інопланетних громадян, які хотіли відвідати їхню землю. Такі планети оточено вартовими кораблями, і ціла армія прикордонників на легких катерах ловить порушників і називає їх шпигунами. А якщо згадати Альянс то там роки потрібно щоб зробити візу. 
На космодром Іноти кораблі прибували рідко: двоє-троє торговців на тиждень, три пасажирських зорельоти на місяць. А ще — пірати. Вряди-годи за пальним прилітав патруль. Але гості на власному катері, хоч і такому з виду, яким нині прикинувся «Летос», були новиною.
— Це манюня хоче до нашого міста, — пояснила очевидне вартовим тітка-диспетчерка.
Списи відхилилися, холодні сірі очі оглянули прибулицю з голови до ніг, а жіночий голос суворо запитав:
— Документи є?
Диспетчерка запитливо поглянула на Мілен. Та з поважним виглядом витягла із сумки тубус, а з тубуса — дозвіл на торгівлю, написаний від руки на товстому папері міжгалактичною та інотською мовами, з печаткою на ірідовій нитці. Вартова підняла забрало й уважно роздивилася ту грамоту. Мілен озирнулася на другу войовницю. З-під шолома в тієї виглядали дві руді коси, а веселі блакитні очі з цікавістю розглядали вишивку на плащі чужоземки.
— Зброя є? — суворо запитала старша, повертаючи дівчині грамоту.
— Є, — відповіла Мілен.
— Ми мусимо її оглянути.
Калтокійка витягла із сумки розбірний меч, відгорнула лезо й гарду. Вона була майстерною фехтувальницею, проте в бою все-таки частіше використовувала вогнепальну зброю і часткову трансформацію.
Вартові оцінили зброю схвальним стриманим мовчанням. Та за мить старша схаменулась і запитала:
— Тільки меч? Зазвичай ви, прибульці, тягнете за собою щось вогнепальне. А у нас це заборонено.
— Мене попередили, — відповіла Мілен. Вона не брала із собою тадо. За калтокійським звичаєм, у розвідку на мирну планету зброю не брали, якщо того не вимагав церемоніал самої планети, як-от на Іноті, де жінкам завжди потрібно бути при мечі.
Вартові подивились на неї недовірливо. Вона склала меч і повернула його до сумки. Очікувала дозволу.
— Проходьте. Рородан видно й звідси, — вартова вказала рукою на обрій, де виднів величний палац правительки Іноти. — Якщо потрібно посольство Ради, то воно на площі перед Ророданом.
— Дякую. — Мілен швидкою ходою пішла в зазначеному напрямку, а тоді озирнулась і на прощання махнула рукою тітці-диспетчерці, яка досі стояла у дверях вокзалу.
Гарне місто. Будинки не мали кутів: вікна, двері, візерунки, вітражі — усе було округле, кольорове. Від космодрому до палацу вела широка, обладнана тротуарами вулиця, бічні ж вулички були вузькі, як в усіх укріплених містах періоду гібридного розвитку. Перші поверхи будинків прикосмодромної, чи, як її називали місцеві, Торгової вулиці Епо, столиці Іноти, займали магазини з великими скляними вітринами. Будинки були дво- та триповерхові з пласкими дахами, прикрашені візерунками. На других і третіх поверхах, над вітринами магазинів, овальні та круглі вікна ясніли майстерними вітражами ручної роботи. Бруківку вулиць вкривав тонкий шар снігу. Над дорогою височіли ковані ліхтарі з електричними лампами. То було дивне життя зі своїми правилами, звичаями й традиціями.
За засоби пересування місцевим правили ящери. Верхові ящери, намари, — великі хижаки, жилаві, сильні, агресивні, з гострими іклами й кігтями. Намари бували найрізноманітніших мастей, бігали на чотирьох ногах і з виду були водночас дуже схожі і на великих котів, і на своїх менших родичів-ящірок. Упряжні ящери, пампуми, з малими головами, кругленькі, на товстих ніжках, були схожі на мамутів, тільки без хутра. Кругленькі ящери тягали двоколісні возики, прикрашені яскравими стрічками, а верхові ходили під сідлами з високими луками. На верхових їздили тільки жінки, у возиках — чоловіки й діти. На цій планеті панував матріархат — настільки жорсткий, що чоловіків там сприймали як бездумну річ, власність без прав і свободи. Чоловік тут завжди був прив’язаний до дому: від народження — до дому матері, коли виходив за жінку — до дому дружини. Він не мав права виходити надвір без супроводу та без дозволу, не мав права дивитись жінці в очі — не тільки своїй дружині, а й доньці. Не мав права й на власність, окрім прикрас, подарованих у день весілля — ті прикраси він даруватиме сину.
Жінка Іноти брала собі стільки чоловіків, стільки могла утримувати. Раніше їх могли продавати, обмінювати й навіть убити за підозру в зраді. Коли ж до влади прийшла Аята, продавати людей заборонили, та й правова система почала потроху захищати чоловіків. Їх врешті назвали людьми. Чоловіки почали боротися за власні права, та сторічні звичаї важко викорінити. Жіноча частина населення Іноти противилася новим законам і вимогам.
Назустріч Мілен на червоному гнучкому намарі їхала горда жінка з довгим волоссям кольору полум’я, у розкішному хутряному плащі та з непокритою головою. За нею на возику, якого тягнув товстенький, схожий на сріблястого бегемота пампум, їхали двоє її чоловіків і двоє діточок. Чоловіки мали на голові обов’язковий атрибут — накидку, яку утримував вінець. У багатійки чоловік пишався в золотому чи ірідовому вінці, у біднішої — у мідному чи дерев’яному. Дерево на Іноті також цінували, адже тутешня рослинність була здебільшого кремнієва. Усі овочі чи злаки, що їх вирощували фермери в долинах гір, де вітри не видували ґрунт, завозили з інших планет й адаптували для бідних ґрунтів Іноти. Принаймні з водою не було проблем — численні ріки, повноводі озера й океан, який займав три чверті всієї поверхні великої планети.
Жінки тут носили капюшони чи шоломи, бо навіть найменшу прикрасу на голові вважали приниженням. Проте попри всю войовничість іноток, між ними ніколи не було воєн — лише військові змагання, де переможиці здобували право служити у космічних арміях чи грошову винагороду, призначену для навчання на інших планетах. Початкова школа Іноти блискуче готувала майбутніх студенток відомих вищих закладів Ради. Інота знана за свої ремісничі школи, а речі, створені руками, дуже популярні на планетах Ради. Частенько сюди прибували кораблі космічних торговців, й закуповували ремісницькі вироби й твори мистецтва.
Лише три роки тому хлопчикам дозволили також здобувати освіту. Для них створили окрему школу, де навчали лише читати, писати, рахувати, готувати та шити.
Горда жінка кивнула чужоземці як знайомій — такі тут звичаї. Ця інотка могла бути науковицею, ковалькою, лікаркою, столяркою, ба навіть кондитеркою, але однаково ходила би з мечем на поясі — меч тут був символом волі. Шкода, що загальновідомими є лише останні триста років інотської історії — далі ніякої інформації про минувшину цієї цивілізації не було.
Мілен відповіла жінці усмішкою. Чоловіки очей не піднімали й зосереджено вивчали блискучий сніг на бруківці.
Калтокійка згадала один випадок — може, і плітку, та надто вже правдоподібну. Один інопланетянин з планети, де патріархат такий самий закостенілий, як і матріархат на Іноті, у запальній суперечці вдарив свою дружину прямісінько посеред торгової площі Епо. Тієї ж миті інотки знесли йому голову мечами. Тіло вбитого перекинули через стіну на космодром, а молоду вдову запросила до себе жити одна із шанованих жительок міста. Таке сестринство підтримує віра в Аннакому — праматір. Аннакома заповідала бути сестрами, любити, поважати й допомагати одна одній.
На планетах Гнізда віра в богиню була рідкістю. Є легенда що Мардук, перший творець, наділяв своїх маоронгів лише чоловічим самоусвідомленням. Цікаво, звідки на Іноті віра в богиню з таким ім’ям? Є навіть однойменні квіти — великі та червоні, діаметром близько метра, з дев’ятьма пелюстками й чорною серединою. Здається, вони хижаки. Але вони ростуть на одній з планет альянсу.
Мова на Іноті віддалено скидається на міжгалактичну. Може, перед цією матріархальною цивілізацією на Іноті була розвинута якась інша? Проте вивчаючи історію й характеристики планети перед цією розвідкою, Мілен не знайшла про це жодної згадки. Навіть Альянс не зазіхнув тоді на Іноту, хоча вона була близько від його кордонів.
Мимо тихо пролетів малий двомісний гравітатор із двома дівчатами. Біля одного з магазинів був припаркований чотиримісний. І знову повз гравітатора проторохтів колесами возик. Переплітаються два світи...
Мілен вийшла на жовто-зелену, блискучу і слизьку бруківку головної площі Епо. Посеред площі, перед головним храмом Аннакоми, розмістили велику чашу з водою. Над нею яснів символ богині: коло зі спіраллю — символом вічності. Але вода в чаші, що символізує рух, замерзла, символ вічності вкрився намороззю й блискотів на сонці, ніби ірідовий.
За храмом, що дуже скидався на дисковий тедрол, із баштами, схожими на стабілізатори, височіла біла стіна. За стіною був палац — Рородан, а також допоміжні споруди, будинки для тих, хто в ньому служить. То була закрита зона, яка займала, певне, пів міста. З інших трьох боків площу оточували двоповерхові будинки, і серед них — посольство Ради із символом спіралі на брамі.