Пролог

Всесвіт — поєднання різноманітних світів.
Розповім про цей Світ, світ схожий на дерево: кора щільна матерія, деревина тонка матерія й інформаційні потоки що пронизують світ наче соки дерева.
У цьому світі є два види творців. Перші — волни, дракони-перевертні. Другі — маоронги незмінні. Маоронги створили людей схожими на себе. Дракони створили перевертнів, химерних істот трансформерів.
Головним творцем-конструктором цього світу є Мардук. Він створив маоронгів за своєю подобою — і водночас слабшими, підвладними, вірними йому. Маоронги мали допомагати Мардукові наповнювати молодий світ життям. Та сам він мав владу лише над щільною корою світу — щільною матерією. Дракони ж могли впливали й на тонкий світ, й на інформаційні потоки. І це Мардука непокоїло.
Звідки постали дракони-волни знав лише Мардук, та він дуже сердився, коли його запитували про драконів. 
Час, що пробудився разом із молодим світом, невпинно йшов. Полотно світу росло. Світ-дерево розгалужувався. Мардук і його «діти» творили планети й зірки, планетарні скупчення, острови світла, регулювали рух об’єктів у космічному просторі, шукали гармонії та краси. Мардук хотів щоб світ дерево став досконалим. Розумні істоти на різних планетах набували однакової будови, і конструктор тішився тим. 
Мардук творив найдрібніші часточки матерії, множив її, складав великі й малі конструкції, налагоджував взаємодію різних речовин, аж поки з окремих рослин не виростали ліси, наповнені життям, а організми людей і тварин не працювали ідеально, розмножуючись та населяючи його світ. То було його мистецтво.
Мардук з часом зажадав влади над усіма, кого створив, вимагав цілковитої покори,  бо тільки так його світ міг стати досконалим. Маоронги довели відданість своєму господареві й слугували йому ревно, ба навіть фанатично. Утім дракони не підкорилися Мардукові й покинули Гніздо Пателлу чи як Мардук його називав зерно Тетанна, скупчення первинних галактик, звідки ріс світ. Дракони втекли далеко в новостворені гілки дерев світу й там творили життя, як бажали, даючи волю всій своїй неймовірній фантазії.
Позбувшись драконів, Мардук огледів свій ідеальний світ, щоб насолодитися його гармонією й конструктивною красою. Аж тут побачив, що біла дракониця, яка існувала завжди, але ніколи не втручалася в справи Мардука, наділяла розумом не тільки людей, а й тварин, продовжувала створювати химерних істот, які могли набувати різних форм. Вони з легкістю ставали вовками, котами, кіньми, оленями, навіть зайцями чи бегемотами, і, звичайно, драконами та людьми. Поміж людей і розумних тварин поставали нові раси — з кам’яними, кристалічними, металічними тілами. Мардук розсердився й зажадав стерти білу драконицю та її химерних створінь із полотна свого світу. Проте біла дракониця яку називали Тіамат стала на захист своїх творінь і покликала на допомогу творців-драконів із найвіддаленіших закапелків світу. Так почалося протистояння між вищими істотами, унаслідок якого було знищено численні дивовижні планети. Урешті бій між Мардуком і Тіамат спричинив катастрофу, яку вцілілі згодом назвали Райманою, — з нульової галактики, яку називали білою ринула чорна хвиля, що поглинала дерево світ.
Раймана поглинула білу драконицю Тіамат і Вселенського конструктора Мардука.
Є міф, що Раймана — «з першомови чорна хвиля» перетворилася на чорного дракона, якого назвали Райтук — «чорний дракон помсти». Та міф то казка, страшна казка якою лякали дітей.
Плями пустки, яка поглинає матерію, досі виникають посеред неозорого простору. Ті плями називають пустотниками. Часом вони стають розумною субстанцією, іноді з них виокремлюється розум, який стає окремою істотою з потужними магічними здібностями. Розумні пустотники й досі полюють на матерію.
Світ відновлювався, розвивався й зростав. Уцілілі маоронги та волни разом відбудовували знищені планети.
А деякі люди набули нової здатності - своїм розумом впливати на матерію. 
 
П’ятсот років до пригоди
Галактичну раду було засновано дуже давно, тисячі років кона розширювалася й міцніла.
Рада п’яти галактик була розташована майже у центрі Всесвіту й контролювала шість галактик: від третьої до восьмої. Альянс утворився у шостій галактиці Правителі  планет розривали відносини з Радою начебто добровільно, утім більшість із них невдовзі помирали. Біженці, які встигали втекти з таких планет незадовго до того, як їх оточували кордонами з маячків і мін, розповідали, що Альянсом править бог, якому мусять покорятися й поклонятися всі громадяни. Тому богу зобов’язані будувати храми, а його жерці вкрай войовничі і їм дозволено вбивати лише за підозрою у порушенні законів альянсу. Усі ж громадяни Альянсу, які приймали посвяту в храмах, мусили носити однаковий і для чоловіків, і для жінок одяг, що повністю закривав тіло й обов’язково був темного кольору.
За сто п’ятдесят років це об’єднання налічувало вже двадцять планет і десяток великих космічних баз — тедролів. За сто років Альянс звів космічні кордони з маяків, які вловлювали будь-який рух у просторі, і військові кораблі невпинно патрулювали ті кордони. Ще за п’ятдесят років межі території Альянсу наїжачилися космічними мінними сітками відгорожуючсь від інших планет.
А ще біженці розповідали, що десь на кордоні Альянсу є три тедроли, які не підкорилися тому богові. Бази постійно змінювали дислокації та ховалися в метеоритному потоці. Там формували загони опору, звідти вели інформаційну війну. Влада Альянсу намагалася неодноразово знищити бунтівників, та люди вірили, що ті живі й піднімуть повстання. Минуло п’ятсот років. Альянс існував, біженці більше не проривалися за його межі. У раді поступово забували про Альянс лише облітали його по найдовшій траєкторії.
 
Двадцять років до пригоди
Сталося це на калтокійському просторовому космічному кораблі. То був бойовий корабель-носій, який служив для перевезення техніки й бійців. На ньому знаходилося понад тисячу воїнів і стільки ж одиниць бойової техніки.
Рудоволоса дівчина на ім’я Аята з планети Інота командувала групою розвідки, яка складалась із жінок.
Аята була невеличка за зростом, худорлява, гнучка — ідеальний боєць із кирпатим носом і милими веснянками. Довжелезне волосся вона за звичаєм своєї планети заплітала у дві коси. Першою помічницею Аяти служила її подруга й соратниця Кіту — висока дівчина такої міцної статури, що її називали бойовим роботом. Кіту з легкістю робила сальто назад із місця й полюбляла боротися на руках — це був спосіб заробити грошенят й витратити на солодощі. Чорне волосся до середини спини Кіту, як і більшість калтокійців, затягувала в тугий хвіст. Ні жінки, ні чоловіки Калтокії не стригли волосся, відколи їх прийняли до війська найманців. Що довший хвіст, то довший термін служби.
У загоні Кіту й Аяти було ще дев’ятнадцять дівчат з усіх кінців галактик Ради. Вони служили разом уже п’ять років.
Переліт до місця призначення тривав десятий день. Через три доби їхній загін введуть у бойові дії, тож нині солдати відпочивали.
Після обіду всі зібралися на горизонтальному ребрі корабля. Хтось грався у м’яч, хтось співав. Пили в міру. Куштували наїдки, які капітан корабля наказав витягти з продовольчого відсіку.
Аж тут пробіг шепіт: у верхньому ангарі корабля сів тридцятиметровий просторовий катер із закиданцями. Калтокійські закиданці були водночас і розвідниками, і диверсантами та зазвичай працювали в глибокому тилу ворога.
Загін Аяти й Кіту розташувався біля «грілки». Та створювала голограму й тепло, імітуючи вогнище.
— Справжні закиданці? — недовірливо хмикнула Кіту, передаючи пляшку з пивом Аяті. — Чи такі, як торік? Пам’ятаєш беззіркових базік, які себе видавали за крутих закиданців? — Після другого року служби калтокійці отримували перший діамант, чи, як казали серед солдатів, зірку. Усього діамантів було шість. Два у молодших офіцерів, три — у старших, чотири — у капітанів кораблів і п’ять — у генералів. Лише у Верховного воїна Калтокії, Тан-ларда, їх було шість.
— А таки справжні, — мовила Аята, розглядаючи п’ятьох незнайомців, які підійшли до «грілки», — такі лялькові пики тільки у справжніх.
— Які гарненькі, — усміхнулася Кіту. — Мені той руденький подобається, — вона нахабно розглядала височенного худорлявого хлопця з довгим рудим волоссям і зеленими очима.
— Та вже не дивись на нього так відверто. Це тобі не наші хлопчики. — Аята штовхнула подругу ліктем. — Ці рівні нам.
— Та всі вони однакові, — пхикнула Кіту, — що наші, що ці, хіба цей воювати вміє і задирає носа, як наші дівчатка на першому шикуванні. А дівка в них крута. — Кіту усміхнулася високій дівчині з хвилястим рудим волоссям.
Ці п’ятеро здавалися нереальними. Досконалими, не по-людськи гарними.
Аята прикипіла поглядом до смаглявого чорнявого юнака із синіми очима. Він відповів їй соромливою юнацькою усмішкою.
 
Галактион до пригоди
Космічний патруль Ради чатував у прикордонних районах Альянсу. Планети неподалік цієї закритої зони потребували захисту. Нещодавно несподівано загинув король планети Ена, яка належить до складу Ради й розташована найближче до закритого планетарного об’єднання. Його вбив перевертень, який чомусь навіть не спробував утекти після скоєного. Молодий правитель планети Ена, син убитого короля, попросив у Ради захисту. На його планеті відбувалося щось незрозуміле. Провокатори ширили чутки: мовляв, якщо вбивця — перевертень, то його послала Рада, бо ж на планетах Альянсу не водиться цієї космічної нечисті. На території Альянсу трансформацію було заборонено: Великий Лардсард — бог, якому там поклонялися, — вичистив вільні планети від звірів, які видають себе за людей. На Ені почалися мітинги й демонстрації, піддані вимагали від молодого короля вийти зі складу Ради й звернутися по допомогу до Альянсу. Врешті почалася громадянська війна, і юний король Ени, його наречена з сестрою та вчитель королівських дітей втекли зі своєї планети разом із загоном охоронців, передавши патрулю Ради клітку з перевертнем-убивцею. Патруль відразу відправив короля-втікача з родиною на Пайру. Перевертня ж перевезли на мобільну військову базу Джа, яку притягнули на кордон Альянсу як у найнебезпечнішу точку тодішнього світу.
 
На військовій базі Джа
Білявий юнак сидів на стільці в каюті для допитів. Він розслаблено закинув ногу на ногу й насмішкувато дивився на офіцера, на усі запитання відповідав дитячими жартами.
— Хто замовив вам правителя Ени? — запитував еарлан Колін Шат. Чоловік кремезний, понад два метри на зріст, він через свою статуру здавався горою, якій важко рухатися в трьох квадратних метрах кімнати для допитів. Та всидіти еарлан не міг. Його обурював підозрюваний — хоча який то підозрюваний? Адже цей хлопець убив короля на камеру, його підстрелили в королівській спальні у звіриній трансформації. Шат бачив той відеозапис із місця злочину, який представив патрулю син убитого: як і задоволену пащеку вбивці, стіни, підлогу й ліжко вкривала кров. Зараз цей нелюд, чи радше звіролюд, сидів прикутий до стола з нашийником, бо ж невідомо, що йому спаде до дурної голови. Очі в хлопця жовті, з вертикальними зіницями, як у змії. Невідомо, з яких тварин божевільні науковці ліпили такий екземпляр: довгі вуха вкриті хутром, руки більше схожі на лапи, а ноги — як задні ноги вовка, ще й хвіст. Шат усе намагався згадати те нове слово, яким називають штучно створених перевертнів, але слово тікало з голови. Убивці наказали змінити форму на повністю людську, а він у відповідь запропонував милуватися тим, що є.
— Хто замовив вам правителя Ени? — знову запитував Шат, бо звіролюд мовчав й розглядав його жовтими очима. Ще й посміхався на всі ікла.
— Я сам захотів його вбити. Усі королі — тирани. Геть тиранів, волю народу! — вигукнув юнак і засміявся.
— Ви пам’ятаєте тих людей, які оперували тебе? — запитав еарлан.
— Оперували, — повторив юнак і ще голосніше загиготів, — оперували… Та звідки я ж їх пам’ятатиму, я ж був під наркозом, Знаєте, що таке наркоз? Я спав як немовля!
 
Шат урешті вийшов з каюти допитів в оглядову, залишивши перевертня на самоті. В оглядовій він притулився спиною до стіни, дістав із кишені сірої форменої сорочки цукерку, розгорнув обгортку й вкинув маленький шматочок шоколаду до рота. Жував із насолодою, а тоді несподівано вигукнув:
— Ворлок! Чорти б його забрали!
В оглядовій за моніторами стежив помічник еарлана Шата елсар Патеті, який повторив:
— Так, це ворлок, то й що? — подивився на свого начальника з осудом. — Пане Шат вам лікар заборонив солодке.
— Натякаєш, що я товстішаю? Це м’язи, хлопчику. Я тренуюсь як скажений. А солодке допомагає моєму мозку. От бачиш, з’їв цукерку — й одразу згадав, як тих потвор називають. — Шат обперся на стіл, над яким висіли тонкі прозорі монітори стеження. — Бач яке стерво нам до рук потрапило? Впертий, скотиняка, й нічого не боїться.
— Його, певне, виховували якісь звірі, нічого людського. — Худорлявий Патеті вказав на монітор, який стежив за серцебиттям юнака. — Йому все байдуже. Він наче скажений хижак. Але називати всіх перевертнів, навіть ворлоків, потворами не можна, це ображає.
— Кого? Де ти тут бачиш якогось із них? Аджара чи, не доведи боже, тейла? Краще скажи, звідки це стерво? Вдалося дізнатися? Якісь особливості виду, до якої раси належав раніше? Хоч щось?
— Змішаний вид. Кремнієвий скелет і білкові м’язи. — Патеті вказав на монітори, які показували результати аналізу крові й тканин організму хлопця. — Якийсь божевільний вчений з’єднав під однією головою два тіла.
— І це вони також називають наукою! — сердито докинув Шат. — Це творіння божевільної науки твердить, що таких, як він, тисячі, й вони вб’ють усіх королів і навіть Старця — правителя Ради! Ще й сміється.
В оглядову зазирнув елсар, здоровило під три метри (добре, що на кораблях і базах висота рівнів — понад п’ять). Елсар доповів:
— Там знайшли корабель, на якому вбивця прилетів на Ену.
— І що то за корабель? — Еарлан пожвавішав. — Як вам вдалося піймати саме той корабель?
— Випадково. Контрабандисти привозили вино в палац на весілля принца — згодилося, певне, й на похорон. А наші їх спіймали.
— Та мовчи вже, поважай мертвих, — буркотів Шат.
— Та що я… Король помер — вітаймо короля. Ба більше, то не наш король. — відмахнувся елсар. — Отже, контрабандисти розповіли про те замовлення, вихваляли вино, спокушали наш патруль пляшечкою королівського, а тоді згадали незвичного пасажира. Виявляється, забрали те звірисько на Іноті.
— На Іноті? — здивовано вигукнув Патеті. — Та не може бути. Там такий хлопець вирости не міг!
— Та я що! Мені сказали — я вам сказав. — Схоже було, що елсар навіть трішки обурився.
— От що за помічники! Ніякої субординації! — сердився офіцер. — Треба ввести на кораблях стройову підготовку, як в Армії Альянсу. Ви б у мене шеренгами ходили. Навчилися поважати старших.
— От дурна справа. Краще зайвий раз у тир збігати. Дурниця та ваша стройова, — засміявся здоровило. — А в Альянсі всі фанатики. То як, капітан контрабандистів у сусідній кімнаті, що робимо?
— Керівництву я вже надіслав відео допиту. Про контрабандистів їм, певне, також доповіли. Боюся, тепер нас на Іноту відправлять, — засумував Шат.
— Це стерво — перевертень, тож хай перевертні з ним і розбираються. Зв’яжіться з калтокійцями. Якщо командир, звичайно, погодиться, — порадив Патеті
— А наші аджари що, не впораються? — запитав здоровило.
— Як елар Тадук скаже, — знизав плечима Шат.