Розділ тридцять восьмий

Прокинулася дівчина у своїй кімнаті. Уже була ніч, і, вставши з ліжка, Елеонора, як завжди, пішла в душ. Після водних процедур їй спала на думку ідея: «Чому б не піти погуляти?» І ця ідея повністю її задовольняла.

Одягнувшись, дівчина вирішила тихо вийти з кімнати, щоб не розбудити батька. Лисеня спокійно спало, і Елеонора, перевірнувши хитрий план, вибралася з кімнати. Вона попрямувала на кухню, взяла пляшку води та батончик, після чого вийшла з дому. Надворі дівчина вирішила не просто переміститися в потрібне місце, а скористатися мотоциклом батька.

Сатана навчив доньку їздити, тому проблем із керуванням у неї не виникло. По дорозі до парку в голові Елеонори крутилися думки: «Куди саме мені поїхати?» Врешті вона вирішила прямувати до парку.

Парк притягував Елеонору своєю загадковістю, таємничістю і старовинністю. Дорогою вона думала про минуле, про свої проблеми, не могла позбутися спогадів. Приїхавши до парку, вона зняла шолом — довге руде волосся впало на плечі. Дівчина на хвилину хаотично укладала його, щоб знову одягнути шолом для безпеки, але волосся невдовзі розпустилося.

Підходячи до входу в парк, Елеонора відчула пильний погляд, проте, оглянувшись, нікого не помітила. Вирішивши не турбуватися, вона почала прогулюватися старовинним парком. Їй особливо подобалися старовинні будівлі та споруди — їхня таємничість зачаровувала її.

Дійшовши до галявини, де недавно спала, дівчина побачила сидячого спиною хлопця.

— Привіт, ти хто? — спитала вона.

Нічого не відповідаючи, хлопець піднявся і розвернувся, витираючи штани, на яких лежали пелюстки опалих квітів. Елеонора побачила перед собою Мейса — того самого Мейса, з яким Сатана пішов розмовляти раніше.

— Привіт. Що ти тут робиш? Ніч небезпечна для самотніх прогулянок, — промовив він, склавши руки на грудях.

— Я вирішила прогулятися. Мені не потрібна нянька, щоб оберігати мене. Я сама можу себе захистити. А що ти тут робиш у таку пору? — спитала дівчина, роблячи кілька кроків уперед.

— Вирішив побути наодинці, подумати про все, — сказав хлопець, підходячи ближче.

Мейса й Елеонору розділяли всього кілька сантиметрів. Він схилив голову і дивився в зелені очі дівчини, поки вона намагалася зрозуміти його думки.

— Не боїшся ходити по лісі наодинці? Може, тут якийсь маніяк, — шепотом сказав Мейсн біля її вуха.

— Я можу сама себе захистити. Ніякого маніяка я не боюся, — відповіла Елеонора, серце якої билося шалено.

— Яка ж смілива донька Сатани. Чим ще ти мене здивуєш? — промовив хлопець, оголяючи шию дівчини від волосся.

— Навіщо мені тебе дивувати? — спитала Елеонора, чекаючи його реакції.

— Щоб я продовжував приносити тобі задоволення, — сказав хлопець, не торкаючись її.

В очах дівчини бушували цікавість, задоволення і ненависть одночасно. Вона зробила кілька кроків назад і твердо сказала:

— Ти мені не симпатичний. Ти самозакоханий бовдур, який думає, що він для всіх король. Насправді ти не вартий королівства. Не думала, що в кулі теж бувають помилки, але тобі пощастило, що ти стоїш ще тут. Твої дотики мені не потрібні і не приємні.

Елеонора розвернулася і попрямувала до виходу з парку. Хлопець нічого не зробив, не намагався її наздогнати, лише стояв, спостерігаючи за нею, з хитрою ухмилкою на обличчі.

Дівчина сіла на свій мотоцикл і сумнівалася у правильності власних дій. Потім знову піднялася і повернулася до парку на ту саму галявину. Пройшовши повз Мейса, вона лягла на землю, дивлячись на зорі.

— Я буду тут. Я приїхала сюди, щоб відпочити. І ти не зіпсуєш мені цей відпочинок. Якщо тобі не подобається моя компанія — можеш іти в інше місце, а я залишуся тут, — сказала дівчина.

— Яка ж ти вперта, — промовив хлопець, повторюючи її рухи і лягши на землю поруч. — І що цікавого в зорях?

— У них все цікаве. До того ж вони красиві і таємничі, — тихо сказала Елеонора, не відриваючись від неба.

Вона здивувала Мейса, довівши, що саме вона — це Елеонора. Це Мериель, але з іншим ім’ям і втраченими спогадами.