Розділ тридцять сьомий

— Нарешті ти прийшов. Ще навіть кінець світу не почався, а ти вже тут, — саркастично кинув Ніколас, намагаючись трохи розрядити атмосферу.

— Замовкни, Нік. Не дратуй мене і не переводь тему. Ви всі бачите те саме, що і я, чи у мене знову глюки? — Коллазар промовив з суворим, майже лютим виразом обличчя, його очі блищали холодним вогнем.

— Познайомся з донькою Сатани, — повільно промовив Ніколас, підкреслюючи кожне слово, наче вимірюючи силу моменту. — Він знайшов її через п’ятнадцять років. І тепер вона тут, з нами. Її звуть… Елеонора.

— Значить… Елеонора, донька Сатани, — повторив Коллазар, ніби перевіряючи, чи це не сон.

— Так, Коллазар. Це Елеонора, викрадена донька Сатани, — додав Мейсн спокійним, владним тоном. — А тепер сідай і слухай. Повторювати ніхто нічого не буде. Уважно слухай.

Елеонора схилилася вперед, намагаючись зрозуміти кожне слово, але її думки вже металися далі. Вона не відступала.

— А хто така Мериель? — тихо, але впевнено спитала вона, бажаючи отримати відповіді на всі загадки, що збурювали її розум.

— Не звертай уваги, — промовив Ніколас, посміхаючись напівсерйозно. — Він просто перепрацював і через твоє руде волосся подумав, що ти Мериель. Вона колись була нашою спільною подругою.

Мейсн тихо усміхнувся, почувши слово «подругою».

— А де вона зараз? — не залишала спокою Елеонора.

— Вона померла. Давно померла. Давайте продовжимо переговори, — холодно промовив Ніколас. — Не будемо говорити про померлих демонів.

Елеонора відчула, як атмосфера в кімнаті різко змінилася. Погляд Мейсона став холодним, суворим, майже вбивчим. Дівчина зрозуміла: питання краще залишити без відповіді. Вона замовкла і дозволила розмові королів пекла рухатися далі.

Проте слухати про вбивства, змови та війни почало набридати. Елеонора тихо поклала голову на холодний скляний стіл, і незабаром міцно заснула, залишивши світ інтриг та амбіцій позаду.

— Це Мериель… — прошепотів Самаель, не приховуючи сум’яття.

— Ні, це Елеонора, — тихим, але грубим голосом відповів Сатана, гладячи доньку по голові. — Вона не Мериель і нічого її з нею не пов’язує, крім зовнішності. Вона моя донька. І точка.

— Ну-ну… І через скільки днів вона буде одружена знову з Колазаром? День? Два? Чи місяць? — запитав Менс, не приховуючи іронії. — Як ти не розумієш, це Мериель… Це її душа. І рано чи пізно вона буде з ним. Прийми це.

Поки королі обговорювали не королівства і війни, а її долю, Елеонора спала міцним і солодким сном. Вона не чула нічого — лише відчувала спокій, якого так довго прагнула.