Розділ тридцять шостий

Елеонору нібито зачарували голубі очі хлопця. Його кремезна статура, потужна та впевнена, контрастувала з темною усмішкою, що грала на обличчі. Кожен його рух, кожен погляд притягав її, і дівчина стояла, мов заворожена, гублячись у його образі.

У цей момент вона помітила обличчя батька — суворе, напружене, з ледь помітною тривогою в очах. Зрівноваживши дихання, вона тихо запитала:

— Все добре?

— Так, сонце, все добре, — ледь чутно промовив Сатана. — Побудь тут, я зараз повернуся.

Він повернувся до доньки, зустрів її погляд і додав:

— Я зараз повернуся.

Після цього батько обережно підкрався до хлопця і сказав щось так тихо, що слова не долітали до вух Елеонори. Через хвилину Сатана вийшов із кімнати разом із ним.

Елеонора залишилася стояти, серце шалено калатало. Її думки плуталися, поки хлопець не порушив тишу спокійним, низьким голосом:

— Ти донька Сатани, правильно?

— Так… я Елеонора, — відповіла дівчина, намагаючись виглядати впевнено, але душа тріпотіла.

— Я Ніколас. Ми вже знайомі, і мені приємно, що тепер ми знаємо один про одного все, — промовив він, усміхаючись так, що серце Елеонори стискалося від хвилювання.

— Навзаєм, — тихо відповіла вона, усміхаючись у відповідь.

— Присідай, — показав він на стілець біля столу. — Зараз я познайомлю тебе з іншими королями.

— А той хлопець… хто це? — спитала Елеонора, поглядом шукаючи далеке крило кімнати, де сидів ще один юнак, занурений у свої думки.

— Це… диявол, — сказав Ніколас, хитро усміхаючись. — Принаймні, так його називають у християнській релігії. Його прізвище — Менсоль, але можна просто Менс.

— А він тобі чимось цікавий? — запитала Елеонора, дивлячись на нього.

— Просто… цікаво. Не більше. Їхні стосунки з батьком не найкращі, — з легкою усмішкою промовив Ніколас.

— Чому? — хотіла знати Елеонора, але її запитання перервав шум дверей.

У кімнату увійшов ще один хлопець, високий, з карими очима та впевненою усмішкою, а поряд із ним — дівчина, одягнена так, що увагу одразу відволікала від будь-чого іншого.

Ніколас миттєво підійшов і обережно перемістив дівчину в інший кут кімнати.

— Куди ти її? — обурився високий юнак, карі очі палаючи гнівом.

— Якщо ти забув, — спокійно сказав Ніколас, — це місце для переговорів. Без зайвих очей і вух.

Хлопець буркнув щось собі під ніс, а потім повернув увагу до Елеонори. Вона сиділа за столом, блокнот у руках, занотовуючи щось спокійно, але її очі випромінювали напружену цікавість.

Очі незнайомця округлилися. Він ніби не міг повірити власним очам. Елеонора відчула, як серце стискається від цього дивного, майже магічного захоплення.

Після короткої паузи він тихо, майже до себе, промовив Ніколасу:

— Це реально вона… чи у мене глюки?

Тиша, що настала після цих слів, була такою густою, що можна було почути, як падає подих. Елеонорі здавалося, що весь світ завмер, і тільки очі цього юнака спілкуються з її душею, розкриваючи таємницю, про яку вона ще не здогадувалася…