Розділ тридцять третій

У залі запанувала мертва тиша. Чути було лише глухі, люті удари — кожен з них Сатана вкладав у тіло демона, ніби намагаючись вирвати з себе страх, провину й біль.

І раптом на його плече лягла чиясь тепла, ніжна рука.

Сатана завмер. Повільно обернувся — і перед ним стояла Елеонора. Жива. Справжня. У розкішній золотій сукні, що підкреслювала її фігуру, з короною з червоно-чорних каменів, які відбивали світло, немов вогонь і кров.

На мить він не повірив власним очам. А потім — підвівся і міцно обійняв доньку, так, ніби боявся, що вона знову зникне. Його руки тремтіли, ковзаючи по її оголених плечах. У грудях вперше за довгий час з’явилося полегшення — вона жива. Він не вбив її своїм рішенням.

— Наша королева жива! Це наша королева! — вигукнув хтось із натовпу.

І зала вибухнула. Демони схиляли голови, вигукували її ім’я, прославляли Елеонору.

На її обличчі читалися здивування і тиха, майже невірлива радість. Вона вижила. Там, де сотні демонів знаходили смерть, вона вистояла. Та біль не зник — він осів десь глибоко в серці, залишивши слід, який уже ніколи не зітреться.

Коли шум трохи стих, хтось обережно промовив:

— Тепер залишилося лише дати нашій королеві кулю смерті та вписати її нове демонічне ім’я в книгу.

Сатана відпустив доньку і твердо сказав:

— За традицією це роблять через тиждень після ритуалу. Королева повинна очистити думки і відновитися. Зараз їй потрібен спокій.

Ніхто не заперечив. Кожен у залі знав: слово Сатани — закон. За свою доньку він уб’є будь-кого.

Зала спорожніла. Залишилися лише батько і донька.

— З тобою все добре? — тихо, але з тривогою запитав він.

— Так… але я дуже втомилась. Мені потрібно відпочити, — ледь чутно відповіла Елеонора.

— Зараз перемістимось додому. Прислуги наберуть ванну, ти розслабишся.

— Ні… — вона зам’ялася. — Я хочу трохи прогулятися. Побути наодинці. Я повернуся пізніше.

Сатана уважно подивився на неї.

— Я знаю ці відчуття, зіронько. Ритуал показує найболючіше. Ти бачила майбутнє? Чиюсь смерть?

Елеонора опустила очі.

— Я бачила землю, встелену трупами. Кров була всюди… Вона була під моїми ногами. Я стояла в білій сукні, яка стала червоною. Я… я не хочу нікого вбивати.

— Ти не будеш, — твердо сказав він. — Бачення не завжди правдиві. Особливо ті, що стосуються майбутнього. Ти не сама.

Вона кивнула, хоча страх не зник.

Перемістившись у парк, Елеонора лягла просто на землю, не зважаючи на золоту сукню, і втупилася поглядом у небо. Зорі мовчки дивилися на неї.

Це був той самий парк. Той самий, де вона вперше зустріла незнайомця, який зник, залишивши по собі дивне відчуття порожнечі.

Думки плуталися. Ритуал, біль, бачення… Найгіршим було не страждання, а відчуття непотрібності. Наче весь світ хоче лише одного — її смерті.

Елеонора лежала, дивлячись у зорі, і вперше за довгий час дозволила собі бути слабкою.

Але саме в цю мить у тиші зароджувалося щось нове.

Щось, що змінить її долю назавжди.