Розділ вісімнадцятий

Коли Нора повільно поверталася додому, нічна прохолода ніжно обіймала її, і кожен крок по м’якій землі відгукувався спокоєм у серці. У кімнаті вона тихо зачиняла двері за собою, відчуваючи, як легкий подих повітря обережно торкається її обличчя.

Вона зняла маску, сукню, зняла прикраси, складала їх акуратно на полицю. Кожен жест був сповнений якоїсь магії, бо в цю мить Нора відчувала внутрішню свободу, яка раніше здавалася недосяжною. Стоячи перед дзеркалом, вона спостерігала своє відображення і вперше помітила щось, чого ніколи не бачила: очі, які відбивали світло і тепло водночас, обличчя, що носило спокій і силу, тіло, яке не викликало страху чи сумнівів, а просто було її.

В голові все ще звучали слова Колла. Він не говорив про її тіло, не коментував вигини чи форми. Він дивився на душу, на очі, на обличчя. І саме це давало Норі відчуття, яке вона ніколи раніше не відчувала — відчуття повного прийняття, внутрішньої легкості та безпеки.

Вона сіла на ліжко, обхопивши коліна руками, і глибоко вдихнула. Серце билося спокійно, думки розсіялися, і навіть минулі страхи та сумніви здавалися далекими, наче вони належали іншому життю.

— Таке відчуття… — прошепотіла вона сама до себе, — ніби вперше можу просто бути.

Вона закрила очі, відчуваючи, як її душа наповнюється легкістю. Нора зрозуміла, що цього спокою ніхто і ніщо не зможе відібрати — він народився всередині неї, разом із тим теплом, що залишив Колл, залишаючись поруч лише словом, поглядом і увагою до її істинного “я”.

Ця ніч стала початком нового відчуття себе — того, що не залежало ні від масок, ні від титулів, ні від чужих очей. Вона просто була, і цього було достатньо.