Розділ шістнадцятий

Вийшовши з зали, дівчина пішла на двір, йдучи до лісу. Знявши підбори, вона ступила на м’яку землю, устелену зеленим листям, і від відчуття прохолоди легко вдихнула свіжий аромат вечора.

В серці їй було боляче — будь-хто міг показати себе і встати на її місце, вона ніщо, як і казали їй матір.

Вона йшла тропинками, поки не дійшла до водоспаду. Вода спадала під місячним небом немов шовк. Сівши на землю, дівчина просто спостерігала, слухаючи шелест трави та дзвінкі бризки води.

Вона не хотіла думати ні про що, але її думки вирували сильніше, ніж бажання їх не чути. На очах наверталися сльози, коли вона почула якийсь звук позаду. Швидко піднявшись на ноги, дівчина розвернулася, дивлячись, звідки був звук. З лісу вийшов чоловік, який йшов прямо до неї.

Чоловік був високий та кремезний. Дівчина акуратно взяла з землі гілку, підняла її й притиснула до грудей, готуючись до оборони. Дійшовши до краю лісу, чоловік зупинився, і дівчина змогла краще його роздивитися. Він був одягнений повністю в чорний костюм, темне волосся спадало на обличчя, яке було спущене до землі.

— Хто ти? — стиснувши гілку сильніше, запитала дівчина.

Хлопець від несподіванки підняв на неї очі, в яких було здивування. Місяць освітлював його обличчя: рівний ніс, широка щелепа та легка щетина.

— Хто я? — тихо запитав хлопець, оглядаючи дівчину з голови до ніг. Довго розглядаючи її обличчя, він акуратно підходив.

— Зупинись! — крикнула Нора, і чоловік одразу зупинився за півкроку до неї. — Хто ти? — повторила питання, упираючи гілку в груди хлопця, тримаючи дистанцію.

— Я тобі не зроблю боляче, можеш опустити своє страшне знаряддя для захисту, — грубий чоловічий голос промовив, повертаючи голову в бік і заглядаючи в очі дівчини. Відчуття було таке, ніби він зазирає в саму душу.

— Що ти тут робиш?

— Я просто прийшов сюди, щоб побути на самоті, поринути в думки. А ти? Як тебе звуть?

— Я Нора, Елеонора. Чому я маю вірити, що ти не прийшов мене вбити?

— У мене нічого немає, крім слова і честі, — пожимає плечима хлопець і, обходячи її, сідає на землю, де декілька хвилин тому сиділа вона.

— Чому ти на балу? — питає дівчина, сідаючи біля нього, але не впритул.

— Тому, що мені там не цікаво. Я прийшов сюди. Це моє улюблене місце, — каже чоловік, дивлячись на водоспад. — Тут дуже приємна вода, а якщо пройти крізь водоспад, там є ущелина, яка веде в печеру.

— Хто ти? — питає Нора, розглядаючи хлопця, його обличчя, плечі, руки, вкриті чорними малюнками.

— Я Колл. У тебе дуже гарні очі.

— В мене звичайні карі очі.

— Ні, у тебе очі кольору лави, в яких можна згоріти, — каже чоловік, ледь торкаючись щік дівчини, і по її тілу пробігає електричний струмінь.

— Так, мої очі ще ніхто не описував. Але у тебе гарніші очі, такі зелені, ніби ліс у весняну пору, з насиченими кольорами листя, — усміхаючись, відповідає Нора.