Розділ десятий

Після вечері вони вмостилися у вітальні. Тьмяне світло свічок м’яко відбивалося у темному склі телевізора, а повітря пахло ваніллю та шоколадом. Сатана вмостився поруч із донькою, тримаючи в руках миску з морозивом, і, як завжди, дивився на неї з тією терпкою ніжністю, якої вона ніколи не знала від інших.

Нора сиділа, загорнувшись у плед, і дивилася на екран, але очі її були порожні. Усередині все стискалося, ніби хтось знову відкрив старі шрами.

— Сонце, ти не дивишся, — тихо промовив батько, нахилившись до неї.

Вона усміхнулася, та усмішка була крихка, мов скло.

— Я просто думаю… — її голос затремтів. — Ти знаєш, мені здається, що я вперше відчуваю себе у безпеці. Раніше я жила, ніби в клітці, де ніхто не чув і не бачив, як мені боляче.

Сатана мовчки слухав, не перебиваючи, лише стиснув її руку.

— У моєму житті було багато темряви, — продовжила Нора. — Мама кричала, била, казала, що я — помилка, що краще б мене не було. А рідні… вони дивилися і мовчали. Я навчилася мовчати теж. Просто… виживати.

Очі її блищали від стриманих сліз, але вона не дозволила їм скотитися.

— Я думала, що любов — це біль. Що якщо тебе обіймають, то тільки перед тим, як зробити боляче. А тепер… — вона глянула на батька, — тепер я боюся навіть у це вірити. Бо мені здається, що коли мені добре, то це ненадовго.

Сатана відпустив ложку, взяв її обличчя в долоні й тихо сказав:

— Радість моя… більше ніхто не завдасть тобі болю. Я присягаюся, навіть саме пекло скориться, якщо хтось посміє торкнутися тебе.

Нора всміхнулася крізь сльози. Вона не була певна, чи варто вірити цим словам, але в ту мить вони звучали як спасіння.

Вона притулилася до нього, поклавши голову на плече, і світ здався хоч на мить спокійним.

— Дякую, тату, — прошепотіла вона. — Просто за те, що ти є.

На екрані тихо змінювались кадри фільму, морозиво тануло, а двоє — батько й донька — сиділи в тиші, де вперше за довгий час не було страху. Лише тепло, яке нарешті почало зцілювати.