Розділ восьмий

Добравшись до озера, Нора зупинилася на березі. Вода була тиха, гладенька, мов дзеркало, в якому відбивалося небо. Повітря пахло вологими травами й хвоєю. Дівчина на мить завмерла, вдихаючи спокій, а тоді скинула сандалі й ступила босими ногами на прохолодний пісок.

Вона почала повільно заходити у воду — спершу до щиколоток, потім трохи далі, відчуваючи, як хвилі торкаються шкіри.

— Ти куди лізеш? — окликнув її Марк, злегка насупившись.

— Хочу трішки помочити ноги, — озвалася вона, усміхаючись. — Іди до мене.

— Ти ж чудо маленьке, захворієш! Вилазь із води, — наказав він уже майже сердито.

— Ні, — кокетливо відповіла Нора, повертаючись до нього. — Я не захворію. Іди сюди.

Вона глянула на нього широко розкритими, теплими очима, й Марк не зміг відмовитись. Зітхнув, зняв взуття й ступив у воду. Коли підійшов ближче, став за нею, мовчки дивлячись уперед — на обрій, що губився між деревами.

— Чого ти боїшся? — її голос був тихим, але проникливим.

— Я нічого не боюся, — коротко відповів він.

Нора розвернулася до нього обличчям.

— Взагалі нічого? А як же свята вода, хрести, церкви?

Марк ледь усміхнувся.

— Мене не можна вбити ні хрестом, ні святою водою, королево.

— Чому ти весь час називаєш мене «королевою»? — спитала вона, дивлячись йому просто в очі.

— Бо ти донька Сатани — одного з володарів пекла. А отже, ти королева по крові, — спокійно відповів Марк.

— Одного з володарів? — перепитала вона. — Тобто їх кілька?

— Троє, якщо рахувати твого батька. Але є ще царі — їх двадцять п’ять.

— Царі? — здивувалася Нора. — А хіба король не має бути один?

— Тільки не в пеклі, — всміхнувся він. — Там влада розділена. І ще… за легендами, є Творець Пекла.

— Творець Пекла? — повторила вона.

— Так. Але це лише легенда.

— Розкажи мені, — попросила Нора, роблячи крок ближче.

Марк глянув на гладінь озера, де відбивалося небо, і заговорив спокійно, майже пошепки:

— Кажуть, колись було двоє братів. Один створив землю й небеса, а другий — пекло. І коли ми присягаємо вірність Пеклу, п’ємо з чаші смерті — з тієї самої, у якій, за переказами, була кров архітворця пекла.

— Цікаво… — прошепотіла Нора. — Але чому цей Творець не керує Пеклом сам, а передав владу іншим?

— У легенді сказано, що після смерті дружини він покинув усе. Відтоді його ніхто не бачив — минуло понад двадцять три століття.

— І хто була його дружина? Він настільки її любив? Це дивно навіть для пекельного володаря.

— Ніхто не знає, чи він помер, чи досі живе. Їх обох бачили лише одиниці. Кажуть, він міг убити будь-кого, хто наважився завдати болю його коханій. А вона… — Марк зупинився на мить. — Вона створювала і ангелів, і демонів. Вона була матір’ю усіх богів і богинь.

— Тобто належала до обох сторін — світла й темряви?

— Саме так. Але, як я вже сказав, це лише легенда, — усміхнувся Марк, дивлячись на Нору.

Вода легенько плескалася навколо їхніх ніг. Сонце спускалося нижче, кидаючи на них тепле золоте світло. І десь між легендами, жартами й мовчанням починала зароджуватись історія, яку вони ще самі не розуміли.