Розділ шостий

— Що б тобі хотілось зараз?-тихо питає чоловік.

— Я б щось хотіла в собі змінити, так щоб мене не могли впізнати, але в кращий бік.

— Хм… Як ставишся до зміни кольору волосся чи, можливо, нової стрижки? — запитав він, спостерігаючи за нею уважним, майже всевидячим поглядом.

— Чудово, — усміхнулася Нора, торкнувшись пасма біля щоки. — Давно хотіла щось змінити.

— Наприклад?

— Біозавивку, фарбування в рудий або пепельно-блонд… можлив  трохи наростити волосся.

Сатана нахилив голову, на його обличчі промайнула м’яка тінь усмішки.

— Тепер ти можеш зробити все, що забажаєш. Слуги допоможуть.

— Ти це кажеш насправді ?

— Абсолютно. Але спершу — сніданок, сонце. Потім змінимо тебе до невпізнання.

Нора ледве стримала хвилювання — щось тепле, майже дитяче, запалало в грудях. Вона відчула, що цей день буде іншим.

Зала наповнилася ароматом косметики й ніжним шурхотом пензликів. Жінки метушилися довкола, хтось поправляв локони, інші наносили блиск на нігті. Над дзеркалами грало світло, відбиваючись у флаконах і блискітках, а десь поруч стояв Сатана — спокійний, уважний, говорив із донькою, ніби кожне слово було для нього молитвою.

Минуло близько години. Нора підвела погляд на своє відображення й завмерла. Перед нею стояла зовсім інша дівчина — з м’якими рудими кучерями, що спадали на плечі, з чорними глянцевими нігтями, в яких відбивалось світло полум’я свічок.

— Ти прекрасна, сонце, — прошепотів Сатана, ніжно обіймаючи її.

— Дякую, — відповіла вона тихо. — Хочу трохи прогулятися.

Він кивнув.

— Я не можу піти, але з тобою буде Марк. Добре?

— Добре. Можна в ліс?

— Куди душа забажає, — усміхнувся він.

— Я ж піду вчитися? — раптом спитала вона, ніби згадавши про щось земне.

— Тепер хочеш приступити до навчання?

— Не зараз, але я б хотіла вчитись, хочу стати археологом.

— Домовились.

— Я повинен іти, — додав Сатана. — Стефанія проведе тебе до кімнати Марка, а потім ви разом підете в ліс. — Він нахилився й поцілував доньку в лоб.

— Де кімната Марка? — озирнулася Нора.

— Хтось кликав мене? — пролунало за спиною.

Вона обернулась — у дверях стояв Марк, трохи іронічний, але спокійний.

— Так, я. Хочу, щоб ти пішов зі мною в ліс.

— Якщо королева бажає, то я піду за компанію, — промовив він, ледь посміхнувшись.

Вони вийшли з дому. Повітря за воротами було свіже, пахло вологою травою й сосновою смолою. Марк узяв її за руку — мить, і земля під ногами розчинилась у темряві. За секунду вони стояли серед лісу: тиша, шепіт вітру, м’яке світло, що просочувалось крізь верхівки дерев.

Нора вдихнула на повні груди. Вперше за довгий час вона відчула себе живою