Розділ пʼятий

Прислуга повела її до розкішної зали, де біля каміну сидів Сатана, а поруч стояв Марк — хлопець, який останній місяць блукав її снами.

— Добрий ранок, як самопочуття? — привітався Марк.
— Добрий ранок. Все добре, мене вже нічого не болить, сили повернулися.
— Чудово. Прекрасно виглядаєш, — усміхнувся він.
— Дякую.
— Йдемо снідати. Ти теж, Марку, приєднуйся, — сказав Сатана.
— Я б із радістю, але маю багато справ. Вибачте, — промовив хлопець, злегка усміхаючись.

За кілька хвилин у залі з’явилася жінка років тридцяти.
— Що бажаєте їсти?
— А що є?
— Все, що забажаєте, ми приготуємо. Уже готові яєчня з салатом, оладки, панкейки, крем-супи з овочів, фруктовий салат.
— Стоп. Я хочу панкейки з кленовим сиропом і вишневий сік.
— Добре. А ви, пане? — звернулася вона до Сатани.
— Мені те саме, тільки апельсиновий фреш.
— Добре, зараз усе принесу.

— Як ти себе почуваєш? Важко осмислити все, що сталося? І ще питання — що трапилось у лісі? Як ти потрапила до лісу мерців? — запитав чоловік, стелячи на коліна рушничок.
— Почуваюся доволі добре, хоча, якщо чесно, досі не можу прийняти свою нову реальність, — відповіла дівчина, жестами малюючи в повітрі. — У ліс я потрапила випадково. Мені написали йти з будинку, а коли я вийшла — дім вибухнув. Я побігла, і якимось чином опинилася в лісі. Там був будиночок, мене пустили переночувати. Там жив хлопець — Макар. А вночі я почула, що вони хочуть мене з’їсти. Досі не розумію, що вони мали на увазі. Я втекла й заблукала серед хащів… а потім опинилася тут.

— От же ж Макар… Мало йому заточення, — скрегочучи зубами, промовив чоловік. — Я йому влаштую курорт у пустелі! Він же не торкнувся тебе, правда?
— Ні, я встигла втекти. А хто такий Макар і Марк?
— Макар — вампір. Його заточили за злодіяння. А Марк — демон. Йому було доручено знайти тебе, і він випадково натрапив на тебе. Але поки ти не відкрилася, ми не були впевнені, що це саме ти. Через це він спостерігав за тобою останнім часом.
— Це все так дивно… Не можу повірити, що це реальність, — сказала дівчина, з подивом розширюючи очі. — А як так виходить, що ми, люди, не бачимо вас?
— По-перше, ти не просто людина — не забувай про це. А по-друге, люди іноді можуть нас бачити. Це стається тоді, коли людина нас викликає, і ми знімаємо пелену невидимості. А ще — ті, кому судилося невдовзі померти, можуть бачити ангелів смерті.
— Ох… А хто ж тоді я? — запитала дівчина, розглядаючи свої руки.
— Ти — демониця, мила. Твої сили скоро почнуть проявлятися. Вибач, що я не зміг знайти тебе раніше, — промовив чоловік, підходячи ближче. Сівши навпочіпки перед нею, він узяв її руки в свої долоні й ніжно поцілував.