1

Вона знову плакала. Звичайно розуміла, що сльози не допоможуть, але втримати емоції під контролем неможливо. І так трималася цілий день. Сміливо зустрічала жалісливі погляди співробітників. Переконувала і їх і себе, що це тимчасові проблеми зі зв'язком, і зовсім скоро Андрій дасть про себе чути.

Та коли приходила додому, залишалась сама, в цій холодній квартирі, то сил тримати лице і вдавати з себе сильну жінку уже не хватало. 
Як тільки знімала з себе зимову куртку і стягувала з ніг чоботи, на тому ж місці де була, на підлозі в коридорі, її охоплювали паніка і страх. А тоді вже просочувалися сльози. Спочатку кілька краплинок робили доріжки по щоках, ніби в розвідку йшли, чи ніхто їх не зупинить. А Наталя не зупиняла, і тоді решта лилися зливою, що дівчина захлиналася ними. І плакала вона зовсім не красиво. А ридала із тяжким завиванням та схлипами, розмазуючи ці солоні ріки по обличчю, змиваючи весь, такий ладний, денний макіяж.

Скільки так сиділа? Згорблена, втомлена, виснажена переживаннями. Сиділа доти, поки не витрясла з себе все, поки весь біль і страх не перетворилися в холодну байдужість, хоч на деякий час, поки схлипи не перетворилися в тяжкі подихи, а очі не висохли від сліз.

Наталя піднялась на ноги та поплелась до кухні робити собі гарячий чай, щоб змусити не тільки тіло, а і душу, хоча б трохи ожити. А далі... сяде на диван у вітальні, включить телевізор і уважно слухатиме новини, які починаються з сухої статистики про день на фронті. Скільки за сьогодні було обстрілів, скільки поранених і скільки загиблих. За звичкою поглядає на телефон. З надією, що от-от подзвонить. І ця клята невизначеність закінчиться.

Батько Андрія, її майбутній свекор, вже всі свої можливості використав, а так і не дізнався, що трапилось з сином. В яку статистику він попав. Чи взагалі в полон потрапив.

Уже другий тиждень, як Андрій пропав. Перед тим кожного дня давав звісточку від себе. Наталі, так, обов’язково, то повідомлення, то коротенький дзвіночок, а то й зовсім проговорять й годину. Як це хлопцю вдавалось він їй не розповідав.

Та й взагалі не любив говорити про війну. Нікому не розказував, як там, де саме знаходиться. В якому районі рідні знають, проте нікому не казав наскільки близько до ворога.

Зате тепер зрозуміло, що був дуже близько. Так близько, що недавно розчинився в повітрі. І ніхто не може його знайти. 
І чим більше часу проходить, тим менше шансів, що він ще живий. Навіть Роман Павлович, тато Андрія, здається змирився з думкою, що сина більше не побачить, ані живого, ані...

Та Наталя в це вірити не хотіла, просто не могла. Краще б здійснилися абсурдні догадки деяких язв, що хлопець вже знайшов собі там східнячку, яка гріє його ночами.  Та й до неї втік. «Най би знайшов, най би втік, тільки б живий» думала собі Наталя, хоча розуміла, що такого не могло бути. 
Тільки два місяці тому, як у відпустці був, освідчився дівчині. Останній раз їхав. І з Нового Року мав залишитись в дома. А навесні і весілля зіграти.

Наталя сиділа на дивані перед телевізором, гріла руки до теплої чашки чаю, і посміхалась своїм думкам кожного разу, коли золотистий обідок її колечка клацав об чашку. Тільки недавно вона була така щаслива, купалася в теплому погляді Андрієвих очей, ніжилась в міцних чоловічих обіймах, і в своїх мріях уже була там, в своєму мирному майбутньому. Щоб туди попасти потрібно булу лише кілька місяців прожити порізно.

Так, вона знала хто він, і за кого збирається заміж. І знала, що не в звичайне відрядження коханого відправляє. Та все ж кожного разу прощаючись, змушували себе думати ніби він в сусідню область їде, а не воювати. Чи захищатися, як любив жартувати хлопець.  Переконувала, обманювала себе, щоб так серце не розривалось від хвилювань.

А воно ось як повернулося. Ховайся не ховайся, а реальність нікуди не дінеться.