Розділ 4

Розділ 4. Подаруночок для Санти

Відчинивши двері, він побачив маленьку дівчинку в теплому вовняному кожушку. Її щічки були червоними від вечірнього морозцю, а очі — широко розплющеними, ніби вона щойно побачила диво, в яке до кінця не вірила.

Вона стояла нерухомо, тримаючи в руках невеличкий згорток, і дивилася просто на нього — уважно, без страху, з тією дитячою серйозністю, яка з’являється лише тоді, коли здійснюється щось дуже важливе.

— Я тебе все-таки знайшла… — трохи шепелявим голосом промовила вона.

Санта ніяково застиг на порозі, ніби його впіймали зненацька посеред Різдвяної ночі за справою. Але ж таке ніколи не траплялося. Й ніхто ніколи не приходив до нього просто так.

Кілька митей він не знав, що сказати. Потім, злегка прочистивши горло, мов викритий у власному диві, нарешті відповів:

— Так… бо ти шукала…

Слова вийшли прості, навіть трохи розгублені. Але в них було більше правди, ніж у сотнях легенд про нього.

— Я шукала тебе, бо завжди хотіла побачити… — тремтливим голосом сказала дівчинка, трохи стискаючи в руках того згортка.

— Кожного Різдва я чекала… дуже чекала. Але завжди засинала раніше, ніж ти приходив. А коли прокидалася — подарунки вже були.

Вона на мить замовкла, ніби перевіряючи, чи не зникне він просто зараз.

— Мені сказали, що ти живеш у старовинному будинку… — продовжила вона тихіше.

— У тому, з комина якого йде дим.

Дівчинка підняла руку й показала на стелю.

— Я шукала довго. Але тільки тут… тільки тут він іде.

Санта мовчав. Уперше за багато століть йому не хотілося відповідати одразу. Бо кожне її слово було не запитанням — а доказом.

Він повільно опустився на одне коліно, щоб бути з нею на одному рівні.

— А ти не змерзла, поки шукала? — тихо спитав він, наче боявся злякати це диво.

Дівчинка трохи ніяково переступила з ніжки на ніжку, а тоді обережно простягла загорнутий у грубий папір згорток.

— Це… для тебе, — тихо сказала вона.

— Я сама зробила.

Санта здригнувся. Наче від морозу від цих слів.

Він повільно взяв згорток, так, ніби тримав щось крихке й живе. Пальці, що століттями розносили дари світом, раптом стали незграбними. Він обережно розгорнув папір.

На невеликій дерев’яній дощечці була проста композиція. Виліплені з пластиліну фігурки: він сам — у червоному кожусі з білою бородою; поруч — ялинка з нерівними гілками; кілька маленьких діток, що трималися за руки. А над усім — великі сніжинки, кожна різна, але всі — світлі.

Композиція була трохи кривенька. Десь пластилін відтиснувся пальцями. Десь кольори змішалися. Але в ній було те, чого він не бачив уже дуже давно.

— Я не знала, що тобі подарувати, — сказала дівчинка, опустивши очі.

— У тебе ж усе є. Тому я зробила… тебе. І нас. Разом.

Він мовчав. Довго. А тоді вперше за багато століть у його очах з’явилося те, чого не могла бачити жодна дитина. Сльози.

Він притис дощечку до грудей — так само, як кілька годин тому лист.

— Дякую… — сказав він нарешті.

— Це найважливіший подарунок, який я коли-небудь отримував.

Хоч Санта завжди веселий і усміхнений, тієї миті він проковтнув клубок переборюючи себе, і запитав:

— А що ти хочеш отримати на Різдво, крихітко?

— Нічого... — відповіла вона, підійшовши ближче й обійняла Санту.

— Я вже отримала. Я отримала докази, що ти існуєш.

Санта повільно опустив руки, вагаючись лише мить, а потім обійняв її у відповідь. Обережно. Так, ніби боявся, що вона може зникнути, якщо він стисне сильніше.

Він не пам’ятав, коли востаннє хтось обіймав його не заради дива. Не заради подарунків. Не заради надії, яку він мав принести. А просто — бо він є.

У каміні знову спалахнуло полум’я. Не різко — тихо, наче воно чекало цього дозволу. І десь далеко, за сотнями дахів і вікон, хтось уперше цієї зими заснув із відчуттям, що світ не обманює.

Бо інколи найбільший різдвяний дар — це не диво. А доказ, що ти не вигадка.