Розділ 3

Розділ 3. Подарунки

Здавалося б — нічого особливого. Але до його серця чомусь приплинуло тепло від цього листа. Наче хтось десь далеко поділився з ним маленькою часточкою вогника.

Так… Завжди він — упевнений і життєрадісний, завжди готовий запалити світло в інших серцях. А тут — послання було саме для нього.

Сидячи за столом і уважно переглядаючи лист за листом, він час від часу відводив погляд до того, що відклав осторонь. Бо в ньому не було прохань, як в інших. У ньому було щось інше — те, що не просили, а дарували. Те, що було присвячене йому самому.

Складаючи бажані подарунки до своєї великої торбинки, він чи не вперше замислився: а що, якби він міг приносити радість не лише на Різдво, а й у будь-який інший час року? Якби, звісно, його попросили.

Благо, бо дарів у нього було вдосталь. І зовсім не турбувало його, чи вистачило б їх на всіх — навіть якби й на цілий рік.

Нарешті, коли все було готове. Усі листи прочитані, усі подарунки складені. Він мовчки підвівся, кинувши погляд у вікно, за яким у світлі вечірніх вогнів вирувало міське життя.

Десь хтось поспішав додому, десь сміялися, десь сварилися — життя текло, не знаючи про нього, як і завжди.

Глибоко вдихнувши з відчуттям виконаного обов’язку, він ковзнув поглядом на великий годинник на каміні, що задумливо відбивав час. Стрілки показували шосту вечора.

— Наче й не пізно ще, а робота зроблена… — подумки похвалив він себе.

І саме в цю мить його погляд знову зупинився на тому самому листі, що залишився на столі.

Він поспіхом підняв його, притиснув до грудей — майже винувато, майже по-дитячому. Наче дорікав сам собі. Як він міг забути? Забути про подарунок. Про подарунок тому, хто хотів подарувати щось йому самому.

Він ще кілька митей стояв, притиснувши листа до грудей, ніби той міг підказати, який подарунок приготувати його відправникові.

І раптом знову.

Тук.Тук.Тук.

М’який, невпевнений стук у двері. Наче той, хто стукав, не вимагав — а питав дозволу. Не наполягав — а сподівався.

Його пожвавлений погляд мимохіть ковзнув до каміна. Та вогнище вже не горіло. Лише червоно-багряний жар ще тримав форму дров’яних полін, що догорали, мов останні слова недомовленої розмови.

І тоді він більше не вагався. Він підійшов до дверей і відчинив їх.

Так. Саме так.

Уперше за багато-багато століть він знову відчинив двері на стук.