Розділ 2

Розділ 2. Стук у двері, якого не було кілька століть

— Ні… напевно, мені здалося, — подумав він, зупинивши крісло-гойдалку й миттю надівши окуляри на своє рожеве перенісся, затамував подих.

— Цього не може бути… Не було ще з тих часів, коли панували короновані володарі, що вважали себе повелителями стихій.

Він неспішно підвівся, опираючись однією рукою на бильце крісла. Іншою — задумано погладив довгу білу бороду, ніби шукаючи в ній підтвердження власним словам.

Кроки були повільні, майже обережні. Не від старості — від недовіри.

Підійшовши до дверей, він на мить завмер. Повернув голову так, щоб вухо опинилося ближче до старого дерева дверей, й прислухався — не дихаючи, не рухаючись, дозволяючи часу самому вирішити, чи станеться диво вдруге.

Тиша була такою глибокою, що він почув власне серце. І саме тоді… в каміні тріснули палаючі дрова — глухо й різко, так, що він мимоволі здригнувся.

— Ну, знову… — буркнув він собі під ніс.

З сумним виразом обличчя він почвалав до столу, біля якого лежала та сама торба з листами.

— Та ну ж, старий, — сказав сам до себе тихіше.

— Чого ти передчасно чекаєш? Ну як дитина, їй-богу… Берися вже до роботи. Он скільки листів.

Він намагався підбадьорити себе, але слова виходили порожніми. Десь глибоко всередині ворушилася думка, від якої він одразу ж відмахнувся: А раптом ти нікому не потрібен — окрім тих кількох днів на рік, коли потрібен усім?

Він опустив погляд на торбу. Папір шурхотів в зморшкуватих руках, мов сніг під ногами. Роботи було багато. Як завжди багато.

Перебираючи листи один за одним, він упіймав себе на думці, що більше не може зосередитися на них. У голові вперто крутилася інша думка — пригадати, коли востаннє, ще з часів цісаря Костянтина й проконсула Непотіана, у його двері стукали не з проханням, не з благанням, не заради дарунків, а просто щоб побачити його. Щоб привітатися. Щоб поговорити.

Думки перескакували століттями. Так, двері колись відчинялися на стукіт. Часто. Але з кожним новим віком — усе рідше й рідше. Аж поки стукіт не зник зовсім.

І раптом його увагу привернув один лист. Він був трохи зім’ятий. Трохи інакший, ніж усі інші. Старечими пальцями він обережно розгорнув його, і теплий подих, разом із вдумливим сопінням, торкнувся білих, косматих вусів.

— Так… що тут у нас? — напівпошепки пробурмотів він.

Його погляду відкрився простенький малюнок. Це був він сам — у червоному кожусі, з білою бородою й вусами. А поруч, дитячим, незграбним почерком, було написано: «Подаруночок для Санти».