Розділ 1

Рзділ 1. Якось грудневого вечора

Це був звичайний грудневий вечір. Не встиг годинник на міській ратуші пробити дванадцять разів опівдні, як вечірня темрява вже за кілька годин повністю огорнула місто. Де-не-де почали вмикатися ліхтарі, розливаючи бурштинове сяйво. І з кожним наступним днем дедалі рясніша зовнішня ілюмінація нагадувала: свята наближаються.

Він сидів у кріслі-гойдалці, прикритий шерстяним пледом, у теплих капцях, перед каміном, повільно гортаючи свіжу газету. Він не любив атрибути сучасності, надаючи перевагу звичній століттями паперовій формі — тій, що шурхотіла в пальцях і пахла друкарською фарбою та спокоєм.

Вогонь у каміні потріскував неголосно, наче боявся порушити його думки. Заголовки ковзали повз увагу, не чіпляючись — війни, політика, знижки, обіцянки. Усе це здавалося далеким і трохи чужим.

Час від часу він зупинявся, не дочитавши рядка, і дивився у полум’я. Там, між язиками вогню, інколи з’являлися силуети — не спогади, ні. Швидше відлуння втоми. Тієї, що не болить, але важить.

За вікном хтось поспіхом ішов додому. Сніг ще не випав, але повітря вже було наповнене його очікуванням.

І раптом йому здалося — вперше за довгий час — що цього вечора хтось може постукати у двері. Не з обов’язку. Не по справі. А просто так.

Щось, чомусь, йому хотілося, щоб хтось постукав саме тепер. Але він знав: уже зовсім скоро його самого чекатимуть із нетерпінням у кожній оселі.

Прикрашатимуть ялинки, розвішуватимуть прикраси й ліхтарики; хтось вішатиме на камін гарні повстяні шкарпетки, хтось чиститиме до блиску чобітки й виставлятиме їх на підвіконні, а хтось заглядатиме під подушку — аж доки від втоми не зімкнуться повіки.

Він знав: часу залишилося небагато. І треба, як і століття тому, знову збиратися з силами й готуватися до такої важливої роботи.

Відклавши газету вбік і знявши окуляри, він неспішно протер їх краєм свого светра. Примружившись, кинув погляд на величезну торбу з листами, що чекала ще від позавчора — відколи їх приніс листоноша.

Він не поспішав підходити до неї. Знав: там усі ті самі прохання — іграшки, дивні дрібниці, мрії, які здаються простими лише на папері. Діти завжди пишуть прямо. Дорослі — між рядків.

Іноді серед листів траплялися такі, що він перечитував двічі. Не тому, що не розумів. А тому, що не знав, як виконати. Він зітхнув і на мить прикрив очі.

— Ну що ж… — тихо мовив сам до себе.

— Час братися до роботи.

Але цього разу в його голосі не було звичної впевненості. Лише спокійна втома. Та, що накопичується не за одну зиму.

І саме в цю мить, коли він уже підвівся з крісла, у двері справді постукали. Не гучно. Не наполегливо. Так, ніби хтось не був певен, що має право турбувати.