Частина 1

Кажуть, що під Новий рік,

Що не побажається,

Завжди все відбудеться,

Мрії всі збуваються.

— Як не приїдеш? – розпач у голосі мами по той бік слухавки телефону  я відчула кожною клітинкою свого тіла. Комплекс винуватості противною змійкою стис душу. Мої батьки звикли, що я  постійно зустрічаю Новий рік з ними, у колі родичів. Доки жила у батьківському домі, то було без варіантів – за тиждень до свята починалася підготовка: хата прикрашалася новорічною атрибутикою, включаючи велику ялинку в залі, щоб було де хороводи водити, та невеличкі композиції з гілочок по кімнатах, щоб ялинковий дух запустити.  Тато розвішував по ялинці гірлянду й перевіряв, чи не перегоріли які ліхтарики, доки вона лежала без потреби на горищі цілий рік, а ми зі старшим братом Владіком  діставали коробки з ялинковими прикрасами й прикрашали  зелену красуню, чіпляючи на неї кульки, різноманітні фігурки та іграшки. Славні були часи!  Три роки назад мій брат одружився, а рік назад добудував свій дім неподалік батьківського, на сусідській вулиці, й тепер сам вже облаштовує ялинку у своєму домі. Але Новий рік вони з дружиною Лєною завжди святкують з нами. Цього року вони мали бути разом з синочком Вадькою, моїм  племінником, що зявився на світ  сім місяців назад.

Окремим ритуалом в переддень новорічних свят була закупівля моїми батьками подарунків собі, дітям, родичам.  Коли я була маленька, то писала  листа Діду Морозу, в якому просила щось, що  хотіла б знайти на свято під ялинкою. Років до шести вірила, що  то  реально приносить дід у червоному довгому халаті, з кумедним капелюхом і сивою довгою бородою.  Уночі, коли усі сплять, бо скромний, не хоче, щоб його бачили.

«Це ж як він тяжко працює, розносить усім подарунки, а йому хтось щось дарує?» - подумала я шестирічна, дістала з горища свої старі санчата (думала, що Морозу це потрібно, начаклує з малих великі), не поспати вночі, підкараулити Діда Мороза й подарувати йому  вкрай необхідну річ. І що ж я побачила? Подарунки клав під ялинку тато. Це було моє перше в житті серйозне розчарування. В моєму світі стало менше чарівного, зникло диво. Хотіла не говорити батькам, що я  знаю, хто чародійник, грати в цікаву гру «Подарунки» надалі, але потім промовилася, коли  спитала у тата, чи не задорого буде попросити у Діда Мороза велосипед, чи вистачить тату грошей, щоб усім були приємності, а не тільки мені?  Тато запевнив, що вистачить усім і підвищив у статусі – я стала Снігуронькою.  Диво повернулося! Але тепер диво робила я, це значно приємніше. Мої маленькі двоюрідні братики  Санька і  Кирил все ще вірили у дива.

 На саме власне свято, тридцять першого грудня зазвичай збиралися родичі, завжди чоловік п’ять зі своїми дітьми, то було гамірно й весело.  Я була важливим елементом новорічного дійства, бо допомагала батьку дарувати подарунки. Мене тато рядив у костюм Снігуроньки, сам одягався у Діда Мороза  і ми роздавали коробочки різного об’єму, замотані у яскраві обгортки зі стрічками та бантиками усім присутнім родичам, а вони  також зносили під ялинку свої подарунки для нашої родини.  Отакий був ритуал обміном приємностями-сюрпризами.

 Костюми Снігуроньки  шила мені мама. Щороку був інший, бо я виростала. Мамі все складніше було шити, тому скоро вона почала купувати готові, а коли я вчилася у випускному класі, костюму як такого вже  й не було – просто гарна сукня та блакитна шапочка з пухнастим помпончиком на кінчику. І так усі розуміли, хто Снігурка.  Коли я почала навчатися в столичному педуніверситеті, відмазки типу «сесія на носі, треба вчити» не проходили. Навіть варіант з відсутністю квитків у гарячий період подорожей як залізницею, так і автобусами, не зупиняв мого тата – він приїздив сам або приганяв машину з водієм, але я обов’язково зустрічала Новий рік вдома. З вступом до університету змінився мій  статус – мене також почали залучати до ритуалу з придбання новорічних подарунків родичам. Для батьків і старшого братика  я обов’язково підбирала  щось на свій розсуд – практичне та необхідне. Переважно це були  недорогі речі, бо хоч я й підробляла репетиторством та перекладами, але похвалитися великими фінансовими здобутками не могла. Але мені виділялися ще й з сімейного бюджету кошти для придбання подарунків певним нашим родичам. Мама з татом конкретно просили щось купити, на кшталт: «Доцю, побігаєш по базару і пошукаєш тітці Марині електрочайничок, а то вона свого спалила. Мо там у Києві вибір кращий. А мо й дешевше».

Треба сказати, вибирати  подарунки мені завжди подобалося.  Це так приємно, коли приходиш до магазина і бачиш перед собою неймовірну кількість новорічних прикрас! Очі прямо розбігаються. Мружишся, бо все сяє, випромінюючи кіловати світла. А далі вже й не пам’ятаєш, як в пакеті опиняються іграшки, гірляндочки, кульки, дощик, бенгальські вогники.

Цього року все було інакше, жоден із сценаріїв не спрацював, бо природа взяла своє - випав великий сніг, тому дороги паралізувало. Таксі  через затор, спричинений аварією, невчасно приїхало на вокзал, і я спізнилася на потяг. Квитків на інші потяги не було.  Спроба обміняти квиток на більш пізній час чи інший потяг була теж безуспішною. Гамірливий  вокзал кишів стурбованими людьми, бо через великий снігопад багато хто не зміг виїхати і тепер тимчасово  застряг на вокзалі. Таксі не встигали перевозити бажаючих,  та й послуга різко зросла в ціні через надмірний попит.

Простоявши безрезультатно пів години на морозі в черзі, я плюнула на все, схопила сумки з подарунками й повернулася на метро  назад до порожньої квартири, яку вже знімала шостий рік.  Спочатку подзвонила батькам, щоб не хвилювалися, й повідомила, що не вийде приїхати. Мама страшенно нервувалася, коли щось йшло не за планом.  Оте її «Як не приїдеш?» було справжнім обуренням  несприятливим факторам, які не давали щось зробити  так, як заплановано. Але ще більше посміхнула друга фраза: