Розділ 11

Я прокинулася у себе в спальні. Денне світло заливало кімнату. По вікнах барабанили краплі дощу.

Головний біль минув, але моторошна втома нікуди не поділася. Мене бив озноб. Ніс забитий. Схоже, у мене температура.

До кімнати зайшла мама.

- Ханно! Ти прокинулась! Люба, як почуваєшся? – стурбовано запитала вона.

- Погано, - мій голос звучить зовсім слабо.

- У тебе температура, - мама приклала долоню до мого чола.

- Я що захворіла? – цікавлюся я.

- Так, - киває вона.

– Ні. Тільки не це, - я мало не плачу.

- Головне, що ти жива. Я так злякалася за тебе. Рік теж дуже переживає. Ми хотіли повернутися додому до дванадцятої, але через шторм, довелося вирушить у готель. Електрики знову немає по всьому місту і не буде ще тиждень. Все через негоду. Дощ литиме ще п'ять днів.

Я посміхнулася:

- Все гаразд мам. Не турбуйся.

- Як я можу не турбуватися? Тебе мало не вбило дерево! Ти уявляєш, що я відчула, дізнавшись про це? І навіщо ти тільки попленталась в парк, посеред ночі? Ще за такої погоди! – обурювалася мама.

- Парк? ... - нерозумно перепитую. - Який ще парк, мамо?

- Не турбуйся. Твій друг мені все розповів. Дуже добре, що він виявився недалеко. За свій порятунок ти маєш дякувати саме йому.

Я дивно дивлюся на маму.

- Про що ти взагалі говориш? - намагаюся підвестися з ліжка, але мама вкладає мене назад.

- Клер просто турбуватися за тебе. Хіба це погано? - до кімнати зайшов той, кого я взагалі не хотіла бачити.

Нейтон стояв, спираючись на одвірок, схрестивши руки на грудях. На його обличчі був награний вираз співчуття.

- Нейтон… - не вірю своїм очам.

- Ти пішла до парку, погуляти, бо любиш дощ. Пам'ятаєш це? - він з прищуром витріщився на мене.

Я ж просто мовчу. Не отримавши відповіді, він продовжив:

- Поруч із тобою впало дерево. Ти впала і вдарилася головою. Побачивши цю картину, я прибіг тобі на допомогу. Діставшись до тебе, я зрозумів, що ти непритомна. І я одразу привіз тебе додому, і залишився поряд. Це я, розповів твоїй мамі, що сталося.

- Як чудово та благородно з твого боку. Дякую за порятунок, - їдко кажу, старанно дивлячись убік, аби не на нього. – І що ти там забув? В таку погоду? – нарешті наважуюсь поглянути на нього.

- Проїжджав повз машиною і побачив тебе, - знизав плечима Нейтон. Він був абсолютно спокійним.

- А хто мене вклав у ліжко? – примружилася я.

- Також я. Хто ж ще, - відповідає він без затримки. – Клер та Рік приїхали вранці. Я їм усе розповів.

Який же казкар. Хитрун. Йому б тільки розповіді різні писати. Упевнена, у нього це чудово вийшло б. Як же добре все продумав. Свою брехню. В яку так свято вірить моя мама. Він чудовий брехун. Знімаю перед ним капелюх. Бо навіть мені хочеться повірити в цю вигадку.

- А чому ти не скажеш моїй мамі правду? Як насправді все було! - не зводжу з нього очей.

- Яку правду? Про те, як ти мало не потрапила під дерево і добре, що лишилася жива? Лише кілька подряпин! Про те, як я сам ризикував собою, щоб допомогти тобі? То яку правду ти хочеш почути? Га, Ханно? - він глузливо дивився на мене. – Просто будь вдячна мені та і все. Цього буде досить. Не знаю, як ти Ханно, але я не кидаю своїх друзів у біді!

Мама вдячно посміхнулася Нейту і підвелася з мого ліжка.

- Я, мабуть, залишу вас. Дякую тобі Нейтон за порятунок Ханни. Я дуже вдячна, - мама підійшла і поклала йому долоню на плече. - Не знаю, що я робила б, якби не ти. - Після цих слів вона покинула кімнату.

Нейтон провів її поглядом і з усмішкою зачинив за нею двері. Повернувся до мене, підійшов і застрибнув на моє ліжко.

Що це?.. Знущання знову було в його виразі обличчя. Як мене це дістало.

- Ми повинні поговорити, - почав він. - Ти маєш мовчати про те, що бачила.

- Я збережу твій секрет, можеш не панікувати, - тепер уже знущання ковзало в моєму голосі.

- Я серйозно Ханно. Якщо комусь проговоришся ...

- То що? Що тоді?... Ти боїшся! Боїшся, що люди дізнаються про ваш сімейний секрет? Що ви потім проблем не оберетеся? - не даю йому домовити.

- Ти любиш своїх рідних? - його питання звучить глухо і ставить мене в глухий кут.

– Що?

- Якщо вони тобі дорогі - ти будеш мовчати, але якщо ні… я просто вип'ю їх душі, - він замовк.

- Вип'єш душі? – говорю із завмиранням серця.

Він весело киває.

Для нього вбивство як спосіб розваги? Він точно псих!

- А тому, ти будеш мовчати, - він зіскочив з ліжка і попрямував до дверей. - Милий братик і татко живуть у Бостоні, вірно? - обернувшись до мене, каже він.

- Ти псих! – сльози тремтять у моєму голосі.