3.2

Ось і другий день у новій школі. Я стояла посеред холу. Шон, напевно, як завжди прийшов раніше. Тому до школи я йшла сама. Але ні його, ні Наомі ніде не видно.

Я помічаю хлопця, який розгубленим поглядом нишпорив навколо. І підходжу до нього:

- Вітання.

Він обертається і зі збентеженою усмішкою каже:

- Привіт.

- Я Ханна Тейлор. А ти?

- Найджел Форест - новенький, - так само з посмішкою говорить він.

- Новачок? Ось це так! Я теж нова. Вчора був мій перший день, - із захопленням говорю йому.

- Круто, будемо знайомі, - він подає мені руку, і я тисну її.

- Ти вже знайомий з кимось із хлопців чи дівчат? – змахую рукою у бік учнів, що проходять повз.

– Ні. Ти перша.

- Значить, тобі пощастило. Ти з елітного суспільства чи ні?

- Я звичайний, - видно було, що він трохи якийсь затиснутий. - А ти?

- Теж звичайна, - говорю я.

- А чому ти питаєш? - нерозумно дивився на мене Найджел і розгублено провів рукою по рудій шевелюрі.

- Місцеві не дуже люблять бідняків. Це місто багатіїв, - відповідаю йому. - Я вчора мала не дуже приємний досвід у спілкуванні з такими учнями. До них краще не підходити. Але ми можемо стати твоїми добрими знайомими, - я побачила в натовпі, що неквапливо наближається Шон, який кивнув мені. Я усміхнулася у відповідь.

– Ми? – перепитав Найджел.

- Я і мої знайомі Шон та Наомі. Він добрі люди.

- А, тепер зрозумів, - посміхнувся найджел.

- Ти спортсмен? - я кивком вказала на його величезну спортивну сумку.

- Так. Хочу вступити до футбольної команди, - повів він плечем, на якому висіла сумка.

- Тоді тобі доведеться пасти задніх на лаві запасних. Тому що команду вже набрано. А новий набір буде наступного семестру. Одразу після літніх канікул, - раптом, наче нізвідки поряд з нами матеріалізувався Шон. - Привіт, я Шон Джонсон, - він простяг руку для рукостискання, і Найджел, потиснувши її, сказав:

- Найджел Форест. Я новенький.

Шон кивнув головою.

- Це і є мій знайомий, як ти вже зрозумів, - дивлячись на Шона, кажу я, - А де Наомі, щось я її сьогодні не бачила?

- Не знаю. Напевно, її знову мама до школи привозить, - знизав плечима Шон.

_ Що? - не зрозуміла я, - У якому сенсі знову? А зазвичай не привозить?

- У місті оголошено комендантську годину. Сьогодні вранці в новинах було, – незворушно каже він. – Коли таке трапляється, мама привозить і забирає її зі школи.

- Комендантська година? - вигнула я брову.

- Так. Я, щось про це чув, сьогодні вранці по телику. Коли збирався до школи. Там говорилося, щось про те, що всі діти та дорослі повинні сидіти по домівках рівно о шостій вечора і до сьомої ранку, - підтримав тему Найджел.

- Я не дивлюся новин! - шокована почутим, я не могла в це повірити. Отак пощастило з вибором нового місця проживання. Походу не те місто мама обрала. - Ти кажеш, що таке вже траплялося?

- Ага. Але давненько якось не було. Майже два роки минуло з минулої комендантської години. Мій батько вже сподівався, що все припинилося, - тепер Шон явно нервував. - Сьогодні, він хотів відвезти мене до школи. Я ледве вмовив його цього не робити.

- Але в чому річ? Чому його оголосили? - не вгавала я.

- Ханно, тобі треба дивитися новини, - каже Шон із докором у голосі.

- Вбивства. У новинах йшлося про це, - втрутився раптом Найджел.

Чорт! Я вже й забула, що він стоїть поряд.

- Раніше ці вбивства відбувалися раз на пів року. У результаті місцева влада, щоб уберегти своїх мешканців, прийняла рішення про введення комендантської години. Так вони сподівалися зменшити кількість смертей. Бо щоразу вбивали від двох до шести людей. Тіла були повністю висушені. Немов мумії. І хто це все робить, з'ясувати не вдається... Востаннє це сталося два роки тому і ось тепер все починається заново. Якби ти включила телик сьогодні вранці, а це показували по всіх каналах. Ти б почула, що вчора було знайдено перший труп - у лісі, біля озера, - закінчив свою розповідь Шон.

Ми всі, стояли, мовчки лише дивлячись одне на одного.

- Привіт, друзі мої.

Я обернулася.

- Наомі! Рада тебе бачити! Це Найджел Форест, - я вказала на рудого хлопця, що стоїть поряд з нами.

- Приємно Найджел! Я Наомі, – кивнула дівчина.

- Приймемо його до нашої банди? - я підморгнула Найджелу, той усміхнувся.

- Звичайно. Чому б і ні. Ти прийнятий Найджел! Ласкаво просимо, - Наомі сліпуче усміхнулася йому, і Найджел густо почервонів.

- Тебе мама підвозила? - запитав її Шон.

- Так. Як завжди. Вона дуже переймається за мене. Адже люди пропадають і вдень теж, а потім їх знаходять... десь... Точніше те, що від них залишилося... - Наомі замовкла. - Я так розумію - ви вже всі в курсі? - вона оглянула всіх нас. - Невже це знову почалося? Я вже думала, що все скінчилося.