Чекання

Минуло декілька місяців, як ми знову спілкувалися з Денні. Пам'ятаю як на Новий рік, я приготувала йому подарунок, який так і не вдалося йому подарувати. Дурненька, на що ти надієшся!? Навіть не розуміючи, куди вляпалась, я все таки надіялась, що згодом, ми все-таки будемо разом. Наче надівши рожеві окуляри, я нікого не помічала навкруги, адже був тільки він, той,  кого я так кохала і наївно чекала, живши в надії, що скоро народиться дитина і він нарешті покине Діну. Неодноразово Денні розповідав мені, що Діна наче з'їхала з глузду, влаштовує незрозумілі істерики та скандали, що бувало таке, що навіть з ножом кидалася на нього, що в істериці б'є посуд і влаштовує сцени ревнощів, згадуючи мене. Можливо, вона відчувала або запідозрювала, що ми спілкуємось, тому саме так і поводила себе, або ж просто гормони, на фоні вагітності, я не знаю. Чи було в мене відчуття провини, що я з ним спілкуюсь? Так, було! Я неодноразово говорила Денні, що нам треба закінчити наші розмови, поки все не стало ще гірше. Що мені важко, я страждаю, бачучи як він живе з іншою. Я благала його, щоб він мені не писав, не дзвонив, поки не розбереться з Діною, хоча і розуміла, що мені буде дуже важко не чути його ніжний голос. Я не хотіла бути в ролі коханки,  завжди мала честь бути правильною. Але на жаль, в теперішньому світі, таких недолюблюють і завжди намагаються зламати і зіпсувати. Максимум проходило два дні, як Денні мені не дзвонив, але згодом все одно на своєму телефоні я бачила пропущений дзвінок або смс зі словами "  Я сумую за тобою"  і все починалось спочатку.  Додому я стала їздити частіше, аби хоч на мить його побачити десь серед прохожих, зустрітись з його очима, в яких я тонула, обійняти , хоч подумки, хоча і розуміла, що він не мій, такий рідний і водночас чужий.  До речі, про Денні я розповіла мамі, і як не дивно, мама мене зрозуміла і підтримала, сказавши, що якщо він моя доля, то ми  обов'язково будемо разом.  За ці декілька місяців я дуже схудла, що неможливо було не помітити.  Мабуть , якби не дівчата з квартири, то мені було б ще важче, всіма силами вони мене підтримували і відволікали, за що я їм  була дуже вдячна. Щодо навчання, то все було чудово, я навіть дивувалась, як з усім справлялась, адже в голові була просто каша.  
 Минула холодна довга зима і нарешті можна було насолодитись весняним промінням, яке наче зігрівало душу, наче здавалося, що скоро все зміниться, все буде чудово, мабуть мені так хотілося вірити, адже весна , це  завжди щось нове і все пробуджується по-новому, в моїй душі жила надія. Але нічого не мінялося, і ось нарешті настав час народжувати Діні, все що сказав мені Денні, так це те, що зв'яжиться зі мною через два дні, які тягнулися так, наче це роки , а не якісь там всього лиш два дні.  Ми домовились з ним, що він сам буде виходити до мене на зв'язок, аби Діна нічого не знала, мене це дуже засмучувало і напружувало, адже я до сих пір не знала, що значила для нього.  Хто я взагалі? І що я роблю?  Але ж хіба серцю накажеш, якщо і розум не слухається!? 
Нарешті Діна народила, в них родився хлопчик, пологи пройшли дуже важко, через ускладнення дитина почала задихатися , завдяки лікарям, її вчасно реанімували , не обійшлося без ускладнень і у Діни також, кровотеча під час пологів, теж ледве не забрала її життя.  Дяка Богу , з ними тепер все добре, в той момент навіть я за них дуже переживала, адже такого навіть ворогу не побажаєш. Денні був дуже подавлений від пережитого, і я дуже намагалась морально його підтримати. 
Діну виписали з лікарні і тепер вона вже нарешті вдома. Денні продовжував набирати мене першим і таємно зі мною спілкуватись.  Я відчувала, що щось наче змінилось, адже звісно , тепер в нього є син, ось справжнє кохання його життя, його кровинка, він багато розповідав мені про нього, який він крихітний, і просто б не пробачив собі, якби з ним щось сталось. Навіть через слухавку, відчувалось, як він любить своє дитя, як він був прив'язаний до нього, навіть на хвилину я уявила, що це наша з ним дитина і які ми щасливі, але швидко відкинула ці думки. Звичайно я розуміла, що коли з'явиться дитина, то розійтись з Діною йому буде ще важче, адже коли ти тримаєш на руках своє маля, бачиш як воно зростає день за днем, важко уявити , як його можна покинути. Він був чудовим батьком.  А я все невтомно чекала , коли настане день ікс і продовжувала мучитись від цих сподівань, мрій і невідомості, що мене чекає попереду. 
Денні говорив, що треба ще трішки почекати, що влітку мають відбутись хрестини і він нарешті з цим покінче. Що нарешті він буде вільний і ми будемо разом, але слів, що він мене кохає я так від нього і не почула. Але, мабуть мені було і не так важливо чи кохає він мене, адже моєї любові вистачило б на нас двох. Хтось би інший сказав, хіба це кохання? Коли є лише муки невтомного чекання? Здавалося, наче я чекала його з плавання, корабель якого ніяк не знайде свій маяк.  Але я чекала...