18 Глава.Хто з вас троє насправді мав знайти цю книгу?

Рейна все ще стояла біля дверей складу, намагаючись надати своєму обличчю якомога невиннішого виразу.

Це було непросто.

Особливо враховуючи, що за дверима щойно відбулася подія, яку вона подумки вже встигла назвати маленьким дивом.

Нарешті пролунав звук кроків.

Двері відчинилися.

Першою вийшла Еліара.

Її погляд був настільки промовистим, що Рейна мимоволі зробила крок назад.

— Привіт! — радісно привіталася вона.

— Не починай.

— Я ще нічого не сказала.

— Саме це мене й непокоїть.

Рейна приклала долоню до грудей, удаючи ображену невинність.

— Я просто хвилювалася. Ви так довго не виходили.

— Ти нас замкнула.

— Тимчасово.

— Рейно.

— Добре, добре. Більше не буду.

Позаду Еліари з'явився Морвен. Він кинув короткий погляд на дівчат, а потім спокійно поправив рукав.

— Гадаю, наступного разу варто перевірити замок, перш ніж довіряти комусь ключі.

— Я все чула! — обурилася Рейна.

— На це й розраховував.

Еліара заплющила очі.

Здається, цей день ставав дедалі довшим.

— Можемо вже піти звідси?

— Звісно, — відповіла Рейна. — Тільки спершу...

Вона не встигла закінчити.

Десь усередині складу пролунав тихий звук.

Ніби хтось перегорнув сторінку.

Усі троє одночасно повернули голови.

— Ви теж це чули? — запитала Еліара.

Морвен уже дивився вглиб приміщення.

— Так.

Рейна перестала посміхатися.

Звук повторився.

Цього разу виразніше.

Вони повернулися до стелажів. Серед десятків старовинних томів одна книга лежала на окремій підставці. Її темна обкладинка була прикрашена тонкими сріблястими візерунками, які раніше здавалися звичайним орнаментом.

Тепер вони ледь помітно світилися.

Еліара повільно підійшла ближче.

— Ця книга тут давно? — запитала вона.

— Достатньо давно, — відповів Морвен. — Її нікому не вдавалося відкрити.

— Навіть тобі?

— Навіть мені.

Рейна обійшла стелаж і зазирнула через плече Еліари.

— Може, вона просто чекала на правильного читача?

— Або на того, хто не боїться торкнутися її обкладинки, — зауважив Морвен.

Еліара простягнула руку.

Щойно її пальці торкнулися книги, сріблясті візерунки спалахнули яскравіше.

Обкладинка повільно розгорнулася сама собою.

Сторінки почали перегортатися, одна за одною, аж поки не зупинилися майже посередині.

На пожовклому папері проступали рядки незнайомого письма.

Еліара нахилилася, намагаючись розібрати символи.

— Хтось може це прочитати?

Морвен підійшов ближче.

Його обличчя змінилося.

— Це неможливо...

— Що? — Рейна одразу насторожилася.

Морвен не відповів.

Він дивився на сторінку, де поміж стародавніх символів повільно проступало одне слово.

Ім'я.

Еліара.

Дівчина завмерла.

— Чому там моє ім'я?

Книга тихо клацнула.

На наступній сторінці з'явився новий рядок.

Цього разу символи були зрозумілішими.

«Тиша не завжди приховує відповіді. Іноді вона лише чекає, поки хтось наважиться поставити правильне запитання».

У приміщенні стало незвично холодно.

Рейна більше не посміхалася.

А Морвен повільно простягнув руку, але зупинився, так і не торкнувшись сторінки.

— Еліаро, — тихо промовив він. — Не перегортай далі.

Та книга вже зробила це сама.

І наступна сторінка була абсолютно порожньою.

Принаймні спочатку.

Потім на ній почали проступати літери.

І цього разу вони складалися не в ім'я.

А в запитання.

«Хто з вас троє насправді мав знайти цю книгу?»