16 Глава. Між рядками

Склад рідкісних книг Варена був одним із тих місць, куди стороннім зазвичай не дозволяли заходити.

Високі дерев'яні стелажі сягали майже самої стелі. На них зберігалися старовинні фоліанти, рукописи, книги з вицвілими обкладинками та такі видання, назви яких давно забули навіть ті, хто їх колись створював.

Тут завжди пахло старим папером, деревом і трохи пилом.

Еліора любила це місце.

Особливо тому, що Варен, попри свою звичну стриманість, ніколи не відмовляв їй у можливості переглянути щось із власної колекції.

— Ти впевнений, що я можу сюди заходити? — запитала вона, зупинившись біля дверей.

Варен кинув на неї короткий погляд.

— Ти вже тут.

— Це не відповідь.

— Тоді так. Можеш.

Еліора ледь усміхнулася.

— Яка щедрість.

— Не звикай.

— Запізно.

Варен тихо хмикнув і відчинив двері ширше, пропускаючи її всередину.

Вона одразу попрямувала до найближчого стелажа.

— Я шукала той рукопис, про який ти розповідав. З темно-синьою обкладинкою.

— Ти пам'ятаєш?

— Звісно. Ти тоді сказав, що його не можна читати без відповідної підготовки.

— Бо не можна.

— А ще сказав, що я, найімовірніше, спробую.

— І я не помилився.

Еліора обернулася до нього.

— Ти іноді буваєш нестерпним.

— Мені про це говорили.

— Не сумніваюся.

Варен підійшов до стелажа й дістав із верхньої полиці потрібну книгу.

— Ось.

Еліора простягнула руку, але він не поспішав віддавати фоліант.

— Спочатку обіцяй, що не намагатимешся повторити жодного закляття, яке там знайдеш.

— Я не настільки необачна.

Він мовчки подивився на неї.

— Добре, — зітхнула вона. — Не обіцяю.

— Саме цього я й очікував.

Варен нарешті передав їй книгу.

Їхні пальці на мить торкнулися.

Звичайний, майже непомітний дотик.

Але чомусь цього разу Еліора не одразу відсмикнула руку.

Варен теж затримав погляд на її обличчі трохи довше, ніж потрібно.

Першою відвела очі вона.

— Отже… подивимося, що тут у нас.

Минуло близько пів години.

Еліора вмостилася за невеликим столом, перегортаючи сторінки. Варен стояв поруч, іноді пояснюючи значення стародавніх символів.

— Це не та мова, якою користувалися маги північних земель? — запитала вона.

— Ні. Старіша.

— Наскільки?

— На кілька тисячоліть.

Еліора підняла голову.

— І ти можеш її читати?

— Можу.

— Ти знаєш, що це дратує?

— Що саме?

— Твоє вміння знати абсолютно все.

— Я не знаю абсолютно всього.

— Наприклад?

Варен задумався.

— Не знаю, чому ти досі не навчилася ставити книги на місце.

Еліора повільно заплющила фоліант.

— Забираю свої слова назад. Ти справді нестерпний.

Він усміхнувся.

І саме в цей момент за дверима почулося тихе клацання.

Обидва підняли голови.

— Ти чув? — запитала Еліора.

— Так.

Варен підійшов до дверей і спробував відчинити їх.

Безрезультатно.

Він повторив спробу.

Двері навіть не здригнулися.

— Цікаво, — промовив він.

— Що саме?

— Ми замкнені.

Еліора повільно перевела погляд із дверей на нього.

— Перепрошую?

— Схоже, замок заклинило.

Вона підійшла ближче й сама натиснула на ручку.

Нічого.

— Варене.

— Так?

— Скажи, що ти жартуєш.

— Я не маю звички жартувати про замкнені двері.

— А про інше?

— Залежить від обставин.

Еліора прикрила очі долонею.

— Чудово. Просто чудово.

Варен оглянув замок.

— Доведеться покликати когось.

— І як довго ми тут просидимо?

— Поки хтось не прийде.

Вона озирнулася на стелажі.

— Принаймні книги в нас є.

— Можемо продовжити читання.

— Ти серйозно?

— А що пропонуєш?

— Наприклад, знайти спосіб вибратися.

— Я вже шукаю.

— Ти стоїш біля дверей.

— Це частина пошуку.

Еліора не витримала й засміялася.

Варен повернувся до неї.

І цього разу його погляд затримався на її усмішці.

Він помітив, що поруч із ним вона сміялася частіше, ніж раніше. І що йому подобалося бути причиною цього сміху.

Занадто подобалося.

За кілька хвилин Варен оглянув невелике вікно, але воно було надто вузьким, щоб через нього можна було вибратися.

Еліора тим часом вирішила переглянути інші книги.

— Тут є щось цікаве, — сказала вона, витягуючи важкий том із нижньої полиці.

— Обережно. Він старий.

— Я бачу.

Вона потягнула сильніше, і книга несподівано вислизнула з рук.

Варен устиг підхопити її, але через незручне положення Еліора втратила рівновагу.

Він притримав її за талію.

На мить усе завмерло.

Вона опинилася зовсім близько.

Настільки, що могла роздивитися дрібні деталі його обличчя, які зазвичай губилися за звичною стриманістю.

— Ти ціла? — тихо запитав Варен.

— Так.

Але чомусь не поспішала відступати.

Його рука все ще лежала на її талії.

Варен повільно опустив погляд на її обличчя.

— Тоді я можу тебе відпустити?

Еліора моргнула.

— Можеш.

Він прибрав руку.

Вона відступила на крок і раптом зацікавилася книгою, яку він тримав.

— Цікава обкладинка.

— Еліоро.

— Що?

— Ти тримаєш її догори дриґом.

Вона подивилася на книгу.

Потім на нього.

— Я перевіряла, чи ти уважний.

— І як результат?

— Жахливо уважний.

Варен усміхнувся.

Цього разу вона не відвернулася.

Час минав.

Вони вже встигли переглянути кілька рукописів, посперечатися щодо перекладу одного стародавнього закляття й навіть знайти книгу, в якій описувалися магічні істоти, що давно вважалися вигаданими.

Але двері так і не відчинилися.

Еліора сиділа на широкому підвіконні, тримаючи в руках чашку води, яку Варен знайшов серед своїх запасів.

— Ти часто тут буваєш сам? — раптом запитала вона.