10 Розділ. Фея, яка прийшла по заклинання

У книгарні «Місячне чорнило» пахло свіжим чаєм, ваніллю та старими книгами.

Еліара завжди вважала, що ці запахи дивовижно поєднуються. Вони створювали відчуття, ніби весь світ за дверима міг зачекати, поки ти дочитаєш останню сторінку або доп'єш чай.

А тепер у книгарні з'явилося дещо нове.

Потаємна кімната.

І щоденник, який виявився зовсім не звичайним щоденником.

Еліара сиділа за столом у кімнаті, розглядаючи старовинну обкладинку. Рейна влаштувалася поруч, підібгавши ноги, і вже вкотре намагалася зазирнути між сторінками.

— А якщо його потрясти? — запропонувала вона.

— Ні.

— А якщо постукати?

— Теж ні.

— А якщо попросити ввічливо?

Еліара відірвала погляд від щоденника.

— Ти хочеш попросити книгу відкрити портал?

— А раптом вона вихована?

Еліара не стримала усмішки.

— Рейно, це стародавній магічний артефакт.

— То й що? Стародавні теж можуть бути вихованими.

На це Еліара не знайшла відповіді.

Вона саме збиралася повернути щоденник на стіл, коли між його сторінками промайнув золотистий вогник.

Обидві завмерли.

Світло розлилося тонкою смужкою, закрутилося над обкладинкою і розсипалося крихітними іскрами.

Рейна схопила Еліару за рукав.

— Він нас почув!

— Не думаю, що…

Дзвіночок над дверима книгарні дзенькнув.

Еліара повільно повернула голову.

Вони ще не встигли розібратися з першою таємницею, а до них уже завітав хтось новий.

— Я подивлюся! — радісно оголосила Рейна й першою помчала до виходу.

— Тільки нічого не чіпай!

— Я ще нічого не чіпаю!

— Ось саме це мене й турбує…

Еліара пішла за нею.

За стійкою книгарні стояла незнайомка.

На вигляд їй було приблизно дев'ятнадцять років. Світле волосся спадало м'якими хвилями до пояса, а в ньому губилися крихітні квіточки, немов вона щойно повернулася з весняної галявини. Її сукня переливалася ніжно-рожевими й зеленими відтінками, а за спиною тремтіли прозорі крильця, схожі на пелюстки.

У руках дівчина стискала маленьку плетену торбинку.

Побачивши Еліару, вона широко всміхнулася.

— Ой, привіт!

Еліара моргнула.

Не «Добрий день».

Не «Перепрошую, чи можна запитати?».

Просто «Ой, привіт!».

— Вітаю, — відповіла вона, усміхнувшись у відповідь. — Чим можу допомогти?

— Я шукаю заклинання!

Фея вимовила це так радісно, наче шукала не магічну формулу, а давно загублену подругу.

— Для чого саме? — запитала Еліара.

— Для мого саду! Розумієш, там сталася невеличка проблема.

Рейна визирнула з-за стійки.

— Яка?

Фея повернулася до неї.

— Троянди почали співати.

Настала тиша.

— Співати? — перепитала Рейна.

— Так! Спочатку це було навіть мило. Я прокидалася вранці, а вони співали мені пісні. Але потім почали співати вночі. Усі одночасно. І що найгірше — вони не знають жодної пісні до кінця!

Фея зітхнула, притиснувши торбинку до грудей.

— Учора одна з них співала про бджолу, яка загубила капелюха. Три години поспіль.

Рейна повільно повернулася до Еліари.

— Я хочу такий сад.

— Ні, не хочеш, — спокійно відповіла та.

— Хочу.

— Ти не зможеш спати.

— Зате в мене буде бджола з капелюхом!

Фея засміялася.

Її сміх був дзвінким і легким, ніби маленькі дзвіночки заховалися між пелюстками.

— Ой, ти мені вже подобаєшся! — сказала вона Рейні. — Я люблю людей, які не вважають магічні рослини проблемою.

— Я теж! — радісно відповіла Рейна.

— Рейно, — попереджувально промовила Еліара.

— Що? Ми вже подруги!

Еліара лише похитала головою.

Здається, знайомство відбувалося набагато швидше, ніж вона очікувала.

— До речі, мене звати Лілея, — представилася фея. — Я фея квітів. А вас?

— Еліара. Це Рейна.

— Дуже приємно! — Лілея радісно плеснула в долоні. — Ой, а яка у вас чудова книгарня!

Вона нарешті озирнулася довкола.

Високі полиці тягнулися майже до стелі. На них стояли книги в шкіряних палітурках, томи з металевими застібками та тоненькі збірки, чиї сторінки ледь помітно світилися. Біля вікна стояло крісло з м'яким пледом, а на столику поруч чекали чашки й невеличка ваза зі свіжими квітами.

За вікном повільно падав вечірній дощ.

Лілея притиснула долоні до щік.

— Ох, яка краса! Тут так затишно!

Вона зробила кілька кроків до найближчої полиці, але вчасно зупинилася.

— Перепрошую! Можна подивитися?

— Звичайно, — відповіла Еліара. — Тільки обережно. Деякі книги мають власний характер.

Лілея захоплено роззявила рот.

— Вони ще й розмовляють?!

— Деякі.

— А можна з ними познайомитися?

Рейна схопила її за руку.

— Ходімо! Я покажу тобі найцікавіші!

— Рейно, не чіпай…

Та дівчат уже й слід прохолов.

Еліара зітхнула, дивлячись їм услід.

— Мабуть, треба було відразу запитати, чи вміє Лілея вгамовувати не тільки троянди, а й Рейну.

Вона почула веселий сміх із сусідньої зали.

Що ж.

Принаймні в книгарні було не нудно.

За кілька хвилин Лілея повернулася до стійки з трьома книгами в руках і десятком запитань на обличчі.

— Еліаро, а це правда, що тут є книги з інших світів?

— Правда.

— А вони всі різні?

— Здебільшого.

— А можна знайти книгу про квіти, які ростуть на місяці? Або про дерева, що вміють ходити? Або про…

Вона раптом замовкла.

Її погляд зупинився на маленькому столику біля вікна.

Там стояв чайник, а поряд — тарілка з домашнім ванільним тортиком.

— Ой, — тихо сказала Лілея.

Еліара простежила за її поглядом.

— Хочеш чаю?

— Я не хочу заважати…

— Ти нам не заважаєш.

— Але я прийшла лише по заклинання!

— І знайдеш його. А поки ми можемо випити чаю.

Лілея вагалася ще кілька секунд.

Потім її крильця радісно затремтіли.

— А тортик теж можна?