Глава 9. Те, що залишається після закриття

Ранок у книгарні почався з незвичного звуку.

— Еліаро!

Голос Еліони пролунав із другого поверху.

Еліара, яка саме розставляла нові книги на полиці, заплющила очі.

— Якщо ти знову знайшла павука, то просто випусти його у вікно.

— Тут немає павука!

— Тоді чому ти кричиш?

— Бо тут є двері, яких я раніше не помічала!

Еліара завмерла.

Повільно поклала книгу на стіл і підняла голову.

— Які ще двері?

— Звичайні. Дерев'яні. Стоять у кінці коридору. Я хотіла поставити туди скриню, а за шафою виявився прохід.

— За якою шафою?

— За тією, яку ти попросила мене не пересувати.

Еліара прикрила обличчя долонею.

— Звісно. Чому б тобі було просто послухатися?

— Я послухалася! Я не пересувала шафу. Я її трохи відсунула.

Згори долинув тихий скрип.

Еліара зітхнула й рушила сходами.

Рейна, яка до цього уважно спостерігала за суперечкою, негайно полетіла слідом. Щоправда, тепер її крихітні ніжки вже торкалися сходинок, тож вона бігла самостійно, хоча часом усе ще забувала, що може обходитися без допомоги крил.

— Я теж хочу подивитися!

— Ти й так уже дивишся, — зауважила Еліара.

— А раптом там скарби?

— А раптом там пил?

Рейна замислилася.

— Скарби з пилом теж бувають.

На другому поверсі Еліона чекала біля відчинених дверей. За ними ховалася невелика кімната з вузьким вікном, старим письмовим столом і книжковими полицями, на яких майже нічого не залишилося.

На підлозі лежав тонкий шар пилу.

Еліара переступила поріг і відчула дивне поколювання в пальцях.

Не небезпеку.

Радше відчуття, ніби вона потрапила в місце, яке давно чекало, коли хтось нарешті сюди зайде.

— Ти знала про цю кімнату? — запитала Еліона.

— Ні.

— Ти власниця книгарні.

— Дякую, що нагадала.

— І не знаєш, що в тебе є ціла кімната?

— Еліоно, я щойно про неї дізналася!

Рейна тим часом уже опинилася біля письмового столу.

— Тут щось є!

— Рейно, нічого не чіпай, — одночасно сказали обидві жінки.

Дівчинка повільно повернула голову.

— Я ще нічого не зробила.

— Саме тому ми й просимо.

Рейна ображено надула щоки, але руки прибрала.

На столі лежала стара книга в темній палітурці. Без назви, без імені автора, без жодного напису на обкладинці.

Еліара провела пальцями по її краю.

Книга була холодною.

— Можливо, її залишив попередній власник будівлі, — припустила Еліона.

— Можливо.

Еліара не стала відкривати її. Не зараз. Вона не знала, чому, але мала відчуття, що деякі речі краще не поспішати розкривати.

— Я приберу тут, — вирішила Еліона. — Якщо вже мені випала нагода жити над книгарнею, то нехай у мене буде ще й додаткова кімната.

— Тільки не відсувай більше жодних шаф.

— Нічого не обіцяю.

— Еліоно!

Сміх Рейни луною рознісся коридором.

До обіду книгарня вже жила звичним життям.

Покупці заходили, розглядали полиці, запитували про новинки. Еліара допомагала їм знаходити потрібні книжки, а Рейна взяла на себе надзвичайно важливе завдання — стежити, щоб жоден відвідувач не залишився без рекомендації.

Щоправда, її рекомендації були дещо специфічними.

— Вам потрібна книга про подорожі? — запитала вона в чоловіка, який розглядав путівники.

— Так, щось цікаве.

Рейна витягнула з полиці товстий том.

— Ось ця!

Еліара глянула на обкладинку.

— Рейно, це атлас рослин.

— Але ж рослини теж подорожують. Насіння переноситься вітром!

Чоловік засміявся.

— Знаєте, а чому б і ні? Візьму.

Рейна гордо випросталася.

— Я ж казала!

Еліара тільки похитала головою.

Здавалося, справи йшли напрочуд добре.

Рівно до тієї миті, коли двері книгарні відчинилися, і на порозі з'явився Варен.

У руках він тримав теку з документами.

— Доброго дня.

— Знову документи? — запитала Еліара.

— А що не так із документами?

— Нічого. Просто ти приходиш із ними частіше, ніж деякі люди зі своїми друзями.

Варен подивився на теку, ніби лише тепер згадав, що тримає її в руках.

— Робота вимагає моєї присутності.

— Звісно, — озвалася Рейна. — А книгарня вимагає, щоб ти заходив сюди щодня?

Варен повільно перевів на неї погляд.

— Ти сьогодні особливо балакуча.

— Я щодня така.

— На жаль, я вже помітив.

— А ще ти помітив, що Еліара сьогодні заплела волосся інакше?

Еліара мало не впустила книгу.

— Рейно!

Варен на мить завмер.

Цього було достатньо.

Рейна переможно всміхнулася.

— Ага!

— Що «ага»?

— Нічого. Просто ти дуже уважний до робочих питань.

Варен поправив манжету.

— Я прийшов обговорити умови постачання нових видань.

— Звісно, — погодилася Еліара, ховаючи усмішку. — Проходь до столу. Обговоримо твої надзвичайно важливі справи.

Він пройшов повз Рейну, але та встигла прошепотіти йому вслід:

— Не забудь наступного разу принести ще більше документів.

— Я тебе чую.

— Я на це й розраховувала!

Варен розклав документи на столі й перейшов до справи.

Він говорив про нові видання, домовленості з авторами, терміни друку й доставку. Еліара уважно слухала, ставила запитання, робила нотатки.

У певний момент вона навіть забула про його підозріло часті візити.

Аж раптом Рейна, яка сиділа на підвіконні й розгойдувала ногами, нахилилася вперед.

— Варене, а ти можеш пояснити одну річ?

— Якщо вона стосується видавництва.

— А якщо ні?

— Тоді особливо сумніваюся.

— Чому ти так добре знаєшся на моєму дарі?

Запитання прозвучало легко, майже недбало.

Проте усмішка Варена зникла.

Еліара підняла очі від документів.

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Рейна перестала розгойдувати ногами.

— Ти завжди помічаєш, коли моя сила змінюється. Знаєш, коли я роблю щось нове. І часом дивишся на мене так, ніби вже бачив це раніше.