Глава 8. Дівчина, якої не мало б бути

У книгарні пахло свіжим папером, деревом і трав'яним чаєм.

Еліара нарешті могла насолоджуватися тишею.

Принаймні відносною.

Рейна сиділа в одному з крісел біля вікна й переглядала книжку з малюнками драконів. Час від часу вона щось коментувала, а потім поверталася до читання, ніби саме так і мали поводитися всі п'ятирічні діти.

Хоча Еліара досі не могла звикнути до того, що ще зовсім недавно Рейна була значно меншою.

Варен тим часом повернувся на другий поверх, удаючи, що його цікавлять винятково документи. Після недавньої розмови він вирішив, що краще певний час не давати Еліарі приводів для нових запитань.

Щоправда, Еліара чудово розуміла, що це ненадовго.

Дзвіночок над дверима дзенькнув.

— Доброго дня! — пролунав жіночий голос.

Еліара підняла голову.

На порозі стояла темноволоса дівчина приблизно її віку. Вона мала трохи втомлений вигляд, але в її очах світилася цікавість. Поруч із нею стояла світловолоса дівчина, яка одразу почала розглядати полиці.

— Вітаю! — привіталася Еліара. — Ласкаво просимо. Шукаєте щось конкретне?

— Поки що ні, — відповіла темноволоса. — Хотілося б просто подивитися. Я Амелія, а це Емма.

— Дуже приємно. Я Еліара.

— А яка у вас чудова книгарня! — захоплено промовила Емма. — Подивися, Амеліє, скільки тут книжок!

— Я ж казала, що нам варто сюди зайти.

Амелія усміхнулася подрузі.

Еліара теж усміхнулася, але чомусь не змогла відвести від Емми погляду.

Щось було не так.

Вона не могла пояснити, що саме. Дівчина виглядала цілком звичайною. Її волосся спадало на плечі, одяг був охайним, а рухи — природними. Вона торкалася корінців книжок, нахилялася, щоб прочитати назви на нижніх полицях, і навіть сміялася з коментарів Амелії.

Усе здавалося нормальним.

І все ж…

Еліара насупилася.

Вона відчувала людей. Не лише їхні думки — після недавніх змін у дарі вона нарешті навчилася відгороджуватися від чужого внутрішнього голосу. Але іноді магія давала їй змогу помічати й інші речі.

Те, що не можна було побачити звичайним поглядом.

Зараз вона відчувала Амелію.

Відчувала Рейну, яка все ще сиділа біля вікна.

Навіть Варена на другому поверсі, чия присутність здавалася дивовижно виразною, хоча він старанно намагався не привертати до себе уваги.

А от із Еммою…

Еліара не могла зрозуміти, що саме відчуває.

Наче перед нею стояла людина, але за її зовнішністю бракувало чогось важливого.

Не душі.

Не магії.

Чогось більш звичайного.

Фізичного.

Вона мимоволі перевела погляд на руку Емми, яка саме витягувала книгу з полиці.

Пальці торкнулися обкладинки.

Книга висунулася вперед.

Емма взяла її, перегорнула кілька сторінок і поклала назад.

Усе відбулося так природно, що Еліара навіть почала сумніватися у власних відчуттях.

Можливо, я просто втомилася.

— Еліаро? — покликала Амелія.

— Перепрошую?

— Ви не підкажете, де у вас книжки про привидів?

Еліара на мить завмерла.

— Про привидів?

— Так. Мене цікавлять історії про тих, хто залишився між двома світами.

Емма, яка саме розглядала сусідню полицю, повільно опустила книгу.

Її обличчя змінилося.

Зовсім трохи.

Але Еліара помітила.

— Звичайно, — відповіла вона, відводячи погляд від Емми. — Он той стелаж біля сходів. Там є кілька збірок легенд і старих переказів.

— Дякую!

Амелія рушила до стелажа.

Емма затрималася на кілька секунд.

— Я зараз підійду, — сказала вона подрузі.

— Гаразд.

Коли Амелія відійшла достатньо далеко, Емма повернулася до прилавка.

— Ти помітила, так?

Еліара завмерла.

— Що саме?

Емма не відповіла одразу. Вона подивилася на Амелію, переконалася, що та зайнята книжками, а потім знову звернулася до Еліари.

— Що зі мною щось не так.

Еліара повільно видихнула.

— Я не знаю, як це пояснити. Ти здаєшся цілком реальною. Я бачу тебе, чую, відчуваю твою присутність. Але водночас…

— Наче в мене немає справжнього тіла?

Еліара широко розплющила очі.

Емма сумно всміхнулася.

— Не хвилюйся. Ти не перша, хто помітив щось дивне. Просто більшість людей не звертає на це уваги.

— Але як таке можливо? Ти ж…

Еліара замовкла, не наважуючись закінчити речення.

— Жива? — тихо запитала Емма.

Вона опустила очі.

— Не зовсім.

На кілька секунд між ними запала тиша.

Десь біля вікна Рейна перегорнула сторінку. На другому поверсі скрипнула підлога — мабуть, Варен знову ходив туди-сюди, удаючи, що працює.

А Еліара не могла відвести погляду від дівчини перед собою.

— Мене звати Емма Гарпер, — нарешті промовила світловолоса. — Я перебуваю в комі. Моє справжнє тіло лежить у лікарні, а те, що ти бачиш зараз, — не зовсім тіло.

Еліара відчула, як усередині щось стислося.

— Тобто ти…

— Моя свідомість опинилася по той бік звичайного світу. Я можу ходити, говорити, відчувати запахи, куштувати їжу. Поруч з Амелією я навіть можу здаватися майже звичайною людиною. Але це не змінює того, що моє справжнє тіло досі там, у лікарні.

Емма ковтнула клубок у горлі.

— Я не знаю, чому саме так сталося. Знаю тільки, що Амелія допомогла мені. Завдяки їй я можу бути тут, розмовляти з людьми й бачити світ не лише крізь темряву.

Еліара мовчала.

Тепер її дивне відчуття набуло сенсу.

Вона дивилася не на примару в звичному розумінні цього слова. Емма була присутня тут, могла взаємодіяти з навколишнім світом, але її фізичне існування залишалося десь в іншому місці.

Немов між нею та реальністю пролягала невидима межа.

— Амелія знає, що ти розповіла мені? — запитала Еліара.

— Так. Вона знає всю правду. Але я не хочу, щоб кожна людина, яку зустрічаю, одразу починала дивитися на мене з жалем або страхом.

Емма підняла голову.

— Я хочу, щоб зі мною розмовляли як зі звичайною дівчиною. Щоб запитували, які книжки мені подобаються, сміялися з моїх жартів і сперечалися зі мною через дурниці.