Глава 6. Перші покупці

Еліара вже втретє поправила книги на прилавку.

Спочатку вона переставила їх за кольором обкладинок. Потім вирішила, що краще розташувати за жанрами. А зрештою взагалі повернула все на свої місця, бо зрозуміла, що сама заплуталася у власному порядку.

— Чудово, — пробурмотіла вона, відступаючи на крок. — Книгарня готова. Книги на місці. Полиці не падають. Я теж поки що стою.

З другого поверху долинув тихий смішок.

Еліара підняла голову.

— Я все чую!

— Я нічого не казав! — негайно відгукнувся Варен.

— Ти сміявся!

— Це зовсім інше.

Вона закотила очі.

Відколи видавець почав регулярно з'являтися в книгарні, її життя стало значно галасливішим. Особливо враховуючи, що кожен свій візит він називав виключно діловим.

Навіть тоді, коли приносив книжки, яких вона не замовляла.

Навіть тоді, коли залишався на чай.

І навіть тоді, коли одного разу просидів у неї майже до закриття, пояснюючи, що хотів особисто переконатися в надійності нової полиці.

Еліара досі не вирішила, чи варто повідомити йому, що полиця прекрасно стоїть і без його нагляду.

Вона підійшла до дверей і перевернула табличку.

ВІДЧИНЕНО.

На мить завмерла.

А що, як ніхто не прийде?

Вона ж не мала великого досвіду в торгівлі. Так, могла знайти спільну мову з людьми, знала, як доглядати за книжками, і навіть навчилася відрізняти рідкісні видання від звичайних. Але це зовсім не означало, що хтось захоче купувати їх саме тут.

Може, їй слід було повісити ще одну вивіску?

Або поставити біля входу кошик із безкоштовними закладками?

Або...

Дверний дзвіночок дзенькнув.

Еліара так різко випросталася, що мало не вдарилася стегном об прилавок.

До книгарні зайшла літня жінка в темно-синьому плащі. Вона зупинилася біля входу й повільно оглянула високі полиці, дерев'яні сходи, затишні крісла біля вікна та невеликі лампи, що створювали тепле золотаве світло.

— Яка краса, — прошепотіла відвідувачка.

Еліара відчула, як напруження в її плечах трохи послабилося.

— Вітаю! Ласкаво прошу до книгарні. Чим можу допомогти?

— Поки що нічим, люба. Дозволь мені трохи оглянутися.

— Звичайно.

Жінка повільно рушила між стелажами, торкаючись пальцями корінців книжок. Час від часу вона витягувала якесь видання, переглядала кілька сторінок і повертала на місце.

Еліара намагалася не дивитися на неї надто пильно.

Зрештою відвідувачка зупинилася біля полиці з історичними романами.

— У тебе є щось про старі королівства? Не сухі хроніки, а справжні історії. Про людей, які кохали, помилялися, зраджували й намагалися виправити власні помилки.

Еліара замислилася.

— Є декілька романів про падіння давніх династій. А ще ось ця книга. Тут історія королівської родини розповідається через листи звичайної придворної служниці.

Вона обережно зняла том із полиці й простягнула жінці.

Та прийняла його обома руками.

— Саме це мені й потрібно.

Відвідувачка перегорнула перші сторінки, прочитала кілька рядків і всміхнулася.

— Скільки я винна?

Еліара назвала ціну.

Жінка розрахувалася, поклала книгу в сумку й перед виходом обернулася.

— Знаєш, дитино, хороша книгарня — це не та, де зібрано найбільше книжок. Це та, де хтось допомагає знайти саме ту, якої тобі бракує.

Двері зачинилися.

Еліара ще кілька секунд дивилася на порожній вхід.

Вона щойно здійснила свій перший продаж.

Сама.

Без допомоги Варена, без порад знайомих і без жодних хитрощів.

На її обличчі з'явилася усмішка.

— Я змогла, — прошепотіла вона.

— Змогла що?

Еліара підскочила.

У дверях стояв молодий чоловік у простому темному одязі. Він мав дещо втомлений вигляд, а на плечі висіла потерта сумка. На перший погляд його можна було прийняти за мандрівника, який давно не мав постійного дому.

— Ви мене налякали! — видихнула Еліара.

— Перепрошую. Я шукаю одну книгу.

— Тоді ви звернулися за адресою. Як вона називається?

Незнайомець назвав заголовок.

Еліара насупилася.

Вона знала всі книжки, що стояли на полицях, усі видання, які ще не встигла розпакувати, і навіть перелік замовлень, що мали прибути наступного тижня.

Але такої назви не пам'ятала.

— На жаль, у мене її немає. Проте я можу спробувати замовити її у видавництві.

Чоловік опустив погляд.

— Зрозуміло. Дякую, що вислухали.

Він уже збирався йти, коли Еліара раптом додала:

— А про що вона?

Незнайомець завмер.

— Перепрошую?

— Ну, ця книга. Ви так упевнено назвали її, наче вона для вас важлива. Може, я зможу знайти щось схоже.

Він повільно повернувся.

На якусь мить у його очах промайнуло щось дивне — чи то полегшення, чи то смуток.

— Вона про людину, яка втратила все, що знала про себе. І про місце, яке може стати домом навіть для того, хто не пам'ятає, звідки прийшов.

Еліара мовчала.

Ці слова чомусь зачепили її сильніше, ніж мали б.

Вона обернулася до стелажа й почала шукати серед книг.

— У мене є дещо схоже. Не зовсім те, що ви шукаєте, але, можливо, вам сподобається.

Вона простягнула йому тонкий том у потертій обкладинці.

Чоловік подивився на книгу, потім на неї.

— Ви навіть не знаєте, хто я.

— А хіба для покупки книги це обов'язково?

Він засміявся.

Цього разу щиро.

— Ні. Мабуть, ні.

Він купив книгу й пішов.

Еліара проводжала його поглядом, поки дзвіночок над дверима не стих.

Дивний чоловік.

Але приємний.

Вона повернулася до прилавка й занотувала назву відсутньої книги у свій список замовлень.

Саме тоді двері знову відчинилися.

Цього разу до книгарні зайшла дівчинка з рожевуватим волоссям, великими очима й таким серйозним виразом обличчя, наче прийшла вирішувати долю цілого королівства.

Вона зупинилася посеред зали.

Оглянула полиці.

Подивилася на сходи.