Глава 3. Книги, вечеря та маленькі таємниці

— Звичайно. Ми з нею все узгодили заздалегідь.
Еліона на мить замовкла, переводячи погляд із Варена на полиці, які вже встигла заповнити книгами.
Вона ще не звикла до того, що хтось міг так просто запропонувати допомогу. Без довгих пояснень, без докорів і без вимоги щось натомість.
— Дякую, — тихо промовила вона.
— Не дякуй завчасно. Спочатку подивимося, скільки книг ти зможеш умістити на нових полицях.
— Усі! — несподівано впевнено відповіла Еліона.
Варен засміявся.
— Оце вже правильний підхід для майбутньої власниці книгарні.
Він ще раз оглянув приміщення, а тоді додав:
— І не хвилюйся. Мої помічники знають свою справу. До вечора тут буде зовсім інший вигляд.
Еліона усміхнулася й повернулася до книг.
Уперше за довгий час майбутнє здавалося їй не таким страшним.
Адже тепер у неї було місце, яке поступово ставало її власним.
А попереду чекало ще стільки книг, які вона мала прочитати… і стільки історій, які їй належало відкрити.

Варен з'явився наступного ранку не сам.

За ним до книгарні зайшли троє помічників, а ще двоє залишилися надворі біля воза, завантаженого дерев'яними деталями.

Еліона, яка саме розкладала книги на нижній полиці, здивовано випросталася.

— Доброго ранку, — привіталася вона. — Я бачу, ви вирішили не гаяти часу.

— А навіщо відкладати те, що можна зробити сьогодні? — усміхнувся Варен. — Тим паче, коли все вже узгоджено з твоєю бабусею.

Він відступив убік, даючи помічникам зайти всередину.

— Як я й казав учора, у моєму магазині оновили полиці. Старі залишилися в прекрасному стані, тому я вирішив, що їм не місце на складі, якщо вони ще можуть комусь послужити.

Один із чоловіків уже почав оглядати стіни, прикидаючи, де краще розташувати меблі.

— Ми все приберемо, перенесемо старі полиці сюди й установимо їх так, щоб було зручно і тобі, і покупцям, — пояснив Варен. — А якщо захочеш щось змінити, скажеш.

Еліона оглянула приміщення.

Ще вчора їй здавалося, що до справжньої книгарні тут далеко. Тепер же все почало набувати форми. Книги більше не лежатимуть одна на одній, а кожна історія нарешті матиме своє місце.

— Я навіть не знаю, як вам віддячити, — зізналася вона.

— Не вигадуй собі зайвих клопотів. Ми просто допомагаємо з меблями.

— Але ж ви приїхали цілою командою!

— Саме тому робота й закінчиться швидше.

Варен усміхнувся, а потім повернувся до помічників.

— Гаразд, хлопці, до роботи. Не хочу, щоб ви провозилися тут до ночі.

Робота виявилася гучнішою, ніж очікувала Еліона.

Старі полиці обережно знімали зі стін, переносили до сусідньої кімнати, а потім установлювали на нових місцях. Чоловіки сперечалися про те, як краще розташувати найбільшу шафу, хтось постійно просив молоток, а хтось уже втретє питав, куди поставити ящик із книжками.

Варен не стояв осторонь. Він допомагав переносити дерев'яні деталі, перевіряв кріплення й час від часу підходив до Еліони, щоб уточнити, чи подобається їй нове розташування.

— А якщо цю полицю поставити біля вікна? — запропонував він.

Еліона приклала долоню до підборіддя, уявляючи майбутній вигляд кімнати.

— Тоді на неї падатиме сонячне світло.

— І що в цьому поганого?

— Деякі книги можуть вигоріти.

Варен на мить замислився, а потім кивнув.

— Справедливо. Тоді поставимо її вглиб кімнати.

— Ви завжди так легко погоджуєтеся з іншими?

— Лише тоді, коли вони мають рацію.

Еліона засміялася.

— Тоді мені варто частіше висловлювати свою думку.

— Я тільки за.

Він сказав це так щиро, що дівчина на мить забула, що збиралася відповісти.

На щастя, неподалік щось гучно гупнуло, і вона поспішила повернутися до своїх справ.

До обіду книгарню вже було не впізнати.

Полиці стояли рівними рядами, між ними залишилося достатньо місця для проходу, а біля вікна облаштували невеличкий куточок, де відвідувачі могли б присісти й погортати книжки.

Еліона довго дивилася на нього.

— Тут можна поставити маленький столик, — промовила вона радше до себе. — І кілька стільців. А взимку я могла б пригощати відвідувачів чаєм.

— Тільки не забудь залишити місце для самих відвідувачів, — пожартував Варен. — Бо з такою кількістю книжок вони ризикують загубитися між полицями.

— Це було б непогано. Можливо, тоді вони читали б більше.

— Або шукали б вихід до самого вечора.

Еліона знову засміялася.

Їй подобалося, що з Вареном можна було говорити просто. Не потрібно було добирати кожне слово чи боятися, що її мрії комусь здадуться безглуздими.

Він слухав її так, ніби все, про що вона розповідала, справді мало значення.

І це було незвично.

Коли робота нарешті завершилася, сонце вже почало хилитися до обрію.

Помічники складали інструменти, витирали пил із рук і збиралися вирушати додому. Варен оглянув книгарню востаннє, переконався, що все стоїть надійно, а тоді повернувся до Еліони.

— Ну що, господине книгарні? Тепер усе так, як ти хотіла?

Еліона повільно обвела поглядом кімнату.

— Навіть краще.

Вона зупинилася перед ним і склала руки перед собою.

— Я хочу вас віддячити.

— Ми вже про це говорили.

— А я ще не закінчила, — заперечила вона. — Ви з самого ранку працювали, і я навіть не запропонувала вам нормально поїсти. Це жахливо з мого боку.

— Ми перекусили дорогою.

— Перекусили — не означає пообідали.

Варен відкрив рота, щоб заперечити, але Еліона вже прямувала до кухні.

— Залишайтеся на вечерю. У мене знайдеться достатньо їжі для всіх.

— Еліоно, тобі не потрібно…

— Потрібно, — перебила вона й озирнулася через плече. — Принаймні дозвольте мені зробити щось приємне для людей, які сьогодні так багато для мене зробили.

Варен подивився на своїх помічників.

Ті раптом стали дуже зацікавленими власними чоботами.

— Що ж, — зітхнув він із удаваною покірністю. — Схоже, ми не маємо вибору.