Глава 1. Спадок під місячним світлом

Еліора завжди вважала, що спадок — це щось, що дістається людям у поважному віці, коли вони вже встигли нажити власний будинок, кілька заощаджень і хоча б одну річ, яку соромно викинути, але шкода комусь віддати.

Їй було двадцять чотири.

Заощаджень вистачало приблизно на місяць спокійного життя, будинку не було, а найціннішим її майном залишалася чашка з відбитим вушком, яку вона вперто відмовлялася викидати.

І ось тепер вона стояла посеред вузької вулички старого міста, тримала в руках ключі й дивилася на будівлю, яка мала змінити її життя.

Над темними дверима висіла дерев'яна вивіска.

«Місячне чорнило».

Літери трохи вицвіли, а на краю таблички хтось колись вирізьбив крихітний півмісяць. Вікна були запилені, за склом виднілися високі книжкові полиці, а на підвіконні стояв горщик із рослиною, яка, судячи з кольору листя, пережила щонайменше три світові катастрофи.

Еліора підняла голову й зітхнула.

— Ну що ж, бабусю. Ти завжди вміла підкидати сюрпризи.

Евелорія була єдиною людиною, яка могла одночасно подарувати онуці домашнє печиво, прочитати лекцію про відповідальність і заявити, що звичайні люди надто багато говорять про погоду.

Тепер вона поїхала.

Надовго.

Причин свого від'їзду бабуся пояснила небагато. Лише сказала, що мусить владнати одну важливу справу, яку не може нікому довірити. А потім спокійно повідомила, що книгарня тепер належить Еліорі.

Наче йшлося про стару парасольку.

Наче вона не передавала онуці справу всього свого життя.

Еліора ще раз подивилася на ключі й нарешті відімкнула двері.

Дзвіночок над входом тихо дзенькнув.

Усередині пахло старим папером, деревом, пилом і чимось солодким — можливо, сушеними яблуками, які Евелорія любила тримати в шухляді за прилавком.

Еліора зробила кілька кроків.

Полиці тягнулися майже до стелі. На одних стояли товсті енциклопедії, на інших — романи в потертих палітурках, збірки казок, старі атласи й книжки з такими довгими назвами, що їх можна було прийняти за короткі біографії авторів.

Посередині приміщення стояли два крісла й маленький столик. Біля вікна — дерев'яна драбинка. За прилавком — старий касовий апарат, який, здавалося, пережив ще часи винайдення електрики.

Еліора провела пальцями по стільниці.

— Я гадала, тут буде гірше.

З верхньої полиці щось упало.

Вона підскочила.

На підлогу глухо гепнула книжка.

Еліора кілька секунд дивилася на неї, а потім повільно видихнула.

— Чудово. Навіть книжки вже висловлюють свою думку щодо моєї присутності.

Вона підняла томик. На обкладинці не було ні назви, ні імені автора. Лише темний півмісяць, обведений сріблястою лінією.

Еліора перегорнула кілька сторінок.

Усередині був звичайний текст. Принаймні на перший погляд.

Вона вирішила покласти книжку на прилавок і розібратися з нею пізніше.

Спершу потрібно було оцінити масштаби катастрофи.

За годину Еліора з'ясувала три речі.

По-перше, книгарня потребувала прибирання.

По-друге, частина книжок потребувала ремонту.

По-третє, її нова господарська діяльність вимагала значно більше грошей, ніж вона мала.

На деяких полицях залишалися порожні місця. Частину книжок Евелорія, очевидно, забрала із собою або передала комусь іще. А без нових видань книгарня навряд чи могла приносити достатньо прибутку.

Еліора сіла за прилавок, дістала блокнот і написала:

«Знайти книжки».

Нижче додала:

«Не витратити всі гроші».

А ще нижче:

«З'ясувати, як бабуся примудрялася утримувати це місце».

Вона замислилася й дописала:

«Запитати, коли повернеться».

Останній рядок чомусь вийшов найсумнішим.

Еліора закрила блокнот.

Її батько не любив говорити про Евелорію. Колись, ще до народження доньки, він посварився з матір'ю й пішов із дому. Йому було лише вісімнадцять. За словами інших родичів, сварка була настільки гучною, що сусіди потім обговорювали її кілька місяців.

Відтоді він більше не повертався.

Еліора знала тільки уривки цієї історії. Коли запитувала, батько змінював тему. Коли запитувала бабусю, та усміхалася й відповідала:

— Деякі двері краще не відчиняти, доки не будеш готова побачити, що за ними.

Еліора завжди ненавиділа цю відповідь.

Тепер вона сиділа в книгарні, яку бабуся залишила їй, і раптом відчула, що опинилася посеред тієї самої історії, від якої її роками тримали осторонь.

— Чудово, — пробурмотіла вона. — Я успадкувала не лише магазин, а й родинні загадки.

За вікном сутеніло.

Еліора зачинила двері, повісила на них табличку «Завтра працюємо» й вирушила додому. Дорогою вона зателефонувала до кількох букіністичних крамниць, переглянула оголошення про продаж старих бібліотек і записала кілька адрес.

Якщо пощастить, уже завтра вона знайде книжки, які зможе недорого придбати для свого магазину.

А якщо не пощастить, доведеться продавати власну чашку з відбитим вушком.

Ця думка була настільки жахливою, що Еліора вирішила більше про неї не думати.

Наступного дня вона прокинулася раніше, ніж зазвичай.

У маленькій кав'ярні на розі купила гарячий чай, прихопила булочку й вирушила на книжковий розпродаж, про який дізналася напередодні.

Розпродаж виявився не таким щедрим, як обіцяло оголошення.

Половина книжок була пошкоджена, чверть — нецікава, а решта коштувала стільки, що Еліора почала підозрювати: продавець особисто переписував кожну сторінку золотом.

— За цю збірку вісімдесят монет? — перепитала вона.

— Рідкісне видання.

— У неї відсутня половина сторінок.

— Саме тому рідкісне.

Еліора мовчки поклала збірку на місце.

Вона вже збиралася йти, коли помітила невеличкий стос книжок під старим столом. Їх ніхто не виставив на продаж. Палітурки були потерті, зате сторінки збереглися добре.

— А ці можна подивитися?

Продавець знизав плечима.