Епілог

Ніка

Через вісім років

Чую, як грюкають вхідні двері. Розумію, що прийшла Надійка.

— Ходімо зустрічати сестричку? — запитую трирічного сина, який із задоволенням киває головою, веду Гліба за ручку у вітальню, прихопивши іграшку.

Підходячи до кімнати, чую обурений голос дочки:

— Тату, ну чому всі хлопці такі ідіоти? — беру сина на руки, щоб він не тягнув мене до них.

— Як тобі сказати, — задумливо вимовляє, — вік.

— Тобто, коли вони будуть старшими, вони стануть нормальними? — цікавиться.

Я тихенько заходжу у вітальню, прикладаю палець до губ, показуючи Глібу, що зараз краще помовчати.

— Нормальними? — чоловік дивується. Помічає мене, але не видає.

— Ну, так, — киває. — Як ти.

— Ооо… ти знаєш, як знатно свого часу ми з твоєю мамою один одному потріпали нерви. Мені важко назвати себе нормальним… — уловлюю гіркоту в його голосі.

Інтонації Градова відкидають мене в минуле. Адже й справді ми не одразу прийшли до нашого нинішнього стану… Вагітність, болючий розрив, спроба зібрати нашу маленьку родину, Карім… а чого тільки вартувала моя реабілітація після коми. Усі мої м’язи були немов застиглі, я не могла встати, сісти, підвести голову… Ворушити рукою для мене була справжня перемога. Щодня я потроху намагалася виконувати мінімальні рухи, мені постійно розминали м’язи… Крихітна здатність говорити, а не мичати, до мене повернулася лише за кілька днів… І то, я дуже сильно заїкалася… Реабілітація тривала досить довго, хоча в комі я пробула трохи більше двох тижнів.

У моїй пам’яті залишилися уривками, наче від сну, розповіді близьких… Пам’ятаю, як Надя розповідала, що Ігор зробив їй зачіску… І дочка з чоловіком, до речі, підтвердили цю інформацію.

Карім помер у в’язниці кілька років тому. Олег лікується в психіатричній лікарні. З одного боку, мені їх шкода, а з іншого… вони прийшли самі до такого фіналу…

Аська народила двійню… Хлопчика та дівчинку. Це здається майже неможливим, але її вагітність протікала спокійно, і Міша про це подбав, забравши її за кордон аж до самих пологів після того, як я трохи відновилася. Усі подразники з Асіного життя були виключені. Спокій, турбота та любов — це основне, чим була огорнута дружина Михайла.

Аліса п’ять років тому подарувала Даміру ще одного сина. А Віта…

— Ти краще в мами спитай, — вириває голос Ігоря зі спогадів, — як вона зі мною впоралася.

— Мам? — дочка запитливо дивиться на мене, поки я ставлю на підлогу сина.

— Просто дуже покохала, — усміхаюся, дивлячись, як Надя ловить брата, який біжить до неї, на руки.

— Здебільшого чоловіки роблять дурні та не найадекватніші дії стосовно дівчини, коли закохуються в неї, — розповідає Ігор, усміхаючись, про щось замислюється. — Але не завжди, винятки з правил можливі. — Дочка хмуриться, чоловік стає трохи серйознішим. Підходжу до дітей. — Просто говорю тобі як колишній підліток, виходячи зі свого досвіду.

— Спробуй зрозуміти причину його поведінки, поговорити, — раджу, цілуючи Надійку в щоку, а потім і сина.

— Кого «його»? — напружується Градов. — Є хтось конкретний?

— Починається, — дочка показово закочує очі. — Ходімо, Гліб, може, ти мені щось нормальне розповіси.

Вони удвох піднімаються нагору. Градов підходить до мене.

— Звичайно, починається, — пирхає, дивлячись услід дітям. — Які хлопчики? — обурюючись, притягує мене до себе за талію.

— Середньостатистичні, — відповідаю, обвиваючи руками його шию. — Вона підліток. Це нормально, що у її оточенні перебувають як дівчата, так і хлопці.

— Дякую, заспокоїла, — усміхається, але його напруга наче минає.

— Що будеш робити? Шпигувати? — трохи знущаюся. Його хвилювання з приводу Наді іноді надто зашкалює, особливо коли йдеться про хлопців. — Станеш Шерлоком Холмсом?

— Можливо, але за умови, що ти станеш моїм Доктором Ватсоном.

— Я подумаю, — усміхаюся, розуміючи, що помічник йому не завадить. Коли дочка познайомила нас зі своїм другом, Градов після його першого слова був готовий порвати пацана своїм поглядом. Для хлопця це знайомство стало справжнім допитом. — Ти ж пам’ятаєш, що в нас сьогодні гості?

— Пам’ятаю, — киває, цмокаючи мене в губи.

— Мені так шкода, що тоді мене не було з Вітою поряд…

— Припиняй, — обриває мене чоловік. — Ти нічого не знала, ми були за кордоном, тобі треба було повністю відновитись. До того ж вона не була одна.

— Можливо, ти маєш рацію…

Досі важко повірити в те, що з нею трапилося, доки мене не було…

— Віта буде з чоловіком? — намагається відвести мене від сумних думок.

— Не хвилюйся, любий, тобі буде з ким побалакати. Сьогодні ввечері до нас приєднаються ще дві родини.

— Міша з Даміром, сподіваюся, запрошені?

— Звичайно, тобі ж хтось повинен допомагати стежити за всіма дітьми, — жартую з Ігоря. — А так вам буде простіше…

Він цілує мене, не даючи закінчити фразу. Його руки дбайливо обіймають, при цьому міцно притискають до себе, створюючи надійний капкан.

Градов, звичайно, жахливий власник, але мене це анітрохи не лякає… Все, що з нами сталося, навчило нас берегти один одного… цінувати… Будь-яка наша дія має наслідок, вона може бути як позитивною, так і негативною. Ми далекі від ідеалу, але все одно любимо один одного з усіма недоліками. Поряд із ним я завжди почуваюся живою та справжньою, а найголовніше — шалено коханою.

Ця книга, як на мій погляд, закінчилася на позитивній ноті) Дякую вам, любі читачі за увагу до цієї історії ❤❤❤  Ваші коментарі, зірочки, та підписки на сторінку автора, дуже надихають)

Буду рада бачити вас у інших своїх історіях

Тому зараз запрошую до нової книги «Не (моя) гра» (Історія Віти)